З минулого

Життя за легендою…

Михайло Філоненко і його дружина Ганна Камаєва вписали настільки яскраві сторінки в історію радянської нелегальної розвідки, що коли під час зйомок телефільму “Сімнадцять миттєвостей весни” режисеру і акторам знадобилися для консультації реальні розвідники, які жили і результативно діяли за кордоном у складних умовах, то керівництво КДБ СРСР зупинило свій вибір саме на них. Діючи за кордоном під глибоким прикриттям, Михайло Філоненко добився визнання успішного бізнесмена, його радо приймали у впливових колах Аргентини, Парагваю, Мексики, Бразилії, Уругваю, Колумбії, Чилі, він зумів проникнути в оточення бразильського президента Кубичека, потоваришувати з письменниками Жоржи Амаду, Адаглісою Неру, парагвайським диктатором Стресснером та багатьма іншими відомими й впливовими особами.


»»»»

Голос із-за океану

Яків Голос був одним з найвизначніших радянських розвідників, які працювали у 1930-ті роки у США. Його діяльність настільки багатогранна, що її важко вписати в якісь рамки. Начальник 1 Управління (зовнішня розвідка) НКДБ СРСР П. Фітін у одному з рапортів характеризував його так: “Він працював не тільки як навідник, установщик і груповод, але і як вербувальник, причому залучив до нашої роботи низку осіб, які були цінними джерелами політичної і економічної інформації”. Американський історик Д. Далін у книзі “Радянське шпигунство” називає його серед трьох найвидатніших агентів радянської розвідки у США, які завдяки своєму розуму, енергії і відданості справі зіграли важливу роль у передвоєнні роки.


»»»»

Камергер польського короля

У роки національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення (1648 – 1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького було сформовано розгалужену розвідувальну мережу, яку складали підрозділи козацької розвідувально-дозорної служби, військові розвідувальні загони, дипломатичні місії, резидентури та окремі емісари на території інших країн. Серед тогочасних українських розвідників, які добували особливо цінні відомості, найколоритнішою є постать Верещаки.


»»»»

Філософія розвідки Георгія Ковтуна

Двадцять років тому, у грудні 1991 року, було затверджено організаційно-штатну структуру Головного управління розвідки у складі Служби національної безпеки України. Відтоді ветерани і нинішні співробітники української зовнішньої розвідки ведуть відлік своєї новітньої історії. Після ухвалення 1 грудня 2005 року Верховною Радою України Закону “Про Службу зовнішньої розвідки України” саме у цей день стали відзначати чергову річницю від дня утворення української зовнішньої розвідки. Від грудня 1991 по грудень 1992 року Головним управлінням розвідки керував генерал-майор Ковтун Георгій Кирилович – надзвичайно цікава і колоритна особистість. 
»»»»

По обидва боки "берлінської стіни"

Одним з тих, кому довелося працювати у боннській резидентурі радянської зовнішньої розвідки в період чергового загострення міжнародної обстановки і Берлінської кризи зокрема, був Григорій Матвійович Руденко. Він прибув до Бонну наприкінці 1963 року, через два роки після спорудження “берлінської стіни”, і на власному досвіді відчув, що таке “холодна війна”.
»»»»

На науково-технічному напрямі

Серед тих, хто позитивно зарекомендував себе на напрямі науково-технічної розвідки у Першому управління КДБ Української РСР, Юрій Михайлович Калін посідає особливе місце. І хоч він не мав учених ступенів, як деякі його колеги по роботі, але фундаментальна технічна освіта, постійне прагнення до вдосконалення, високий інтелект, хороші ділові й організаторські якості сприяли тому, що він став одним з найяскравіших представників науково-технічної розвідки свого часу. Під його керівництвом працювали Олександр Шарков, Леонід Рожен, В’ячеслав Абрамов, які згодом стали керівниками зовнішньої розвідки в Україні, а український підрозділ НТР незмінно займав провідні позиції у колишньому Радянському Союзі. Він мав на зв’язку цінні закордонні джерела інформації, на матеріалах одного з яких і наданому новітньому імпортному обладнанні працювало ціле  конструкторське бюро.
»»»»

Комполку Ковальов

У 1960 – 1980-ті роки у Першому (розвідувальному) управлінні КДБ УРСР Михайло Данилович Ковальов обіймав таку штатну посаду, про яку і сьогодні мало хто чув і знає. Він був спершу начальником штабу, а потім командиром парашутно-десантного полку і, згідно зі штатним розкладом, входив до складу спецгрупи (пізніше спецгрупа була реорганізована у 5-й відділ). Це був так званий спецрезерв, який, з урахуванням досвіду Другої світової війни, формувався на випадок виникнення надзвичайних міжнародних подій. Уже в травні 1946 року для формування спецрезерву в системі МДБ СРСР був створений відділ “ДР”, який у процесі трансформації органів держбезпеки набував у центральному апараті розвідки різних найменувань, а у червні 1978 року став 8-м відділом Управління “С” ПГУ КДБ СРСР. При ньому формувалась Окрема бригада особливого призначення, що складалася з кількох парашутно-десантних полків і батальйонів, які, звісно ж, були оформлені лише документально, а розгортатися мали в особливий період.
»»»»

Генерал Константінов із фільму "ТАРС уповноважений заявити"

У багатосерійному телевізійному фільмі “ТАРС уповноважений заявити” В’ячеслав Тихонов майстерно зіграв роль розсудливого, грамотного і нестандартно мислячого генерала КДБ Константінова. Але мало хто знає, що реальним прообразом цього кіногероя став колишній киянин Віталій Костянтинович Бояров – один з головних розробників і керівників операції з викриття і арешту агента ЦРУ “Тріанона”. Під цим псевдонімом діяв другий секретар управління планування зовнішньополітичних заходів МЗС СРСР Олександр Огороднік.
»»»»

У період реорганізації розвідки

1959 рік став визначальним для підрозділів зовнішньої розвідки в Україні. У центральному апараті радянської зовнішньої розвідки прийняли рішення про створення Першого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР на базі 1-го відділу. На чолі новоствореного управління поставили Прокопа Демидовича Савчука, який до цього керував обласним управлінням КДБ у Закарпатті. У підрозділах зовнішньої розвідки йому раніше не доводилося працювати. Але вибір його кандидатури обумовлювався тим, що П. Савчук упродовж тривалого часу займався організацією роботи по лініях розвідки і контррозвідки у непростому прикордонному регіоні, застав події 1956 року в Угорщині, коли закордонна агентура розвідки активно використовувалася для добування необхідної інформації, і він впевнено тримав на контролі всі питання, які ставилися керівництвом ПГУ. Зрештою, він ще раніше зарекомендував себе хорошим управлінцем і організатором. Тому його ділові і професійні якості ніхто під сумнів не ставив, і він невдовзі на практиці довів свою здатність вміло керувати одним із найбільших і найвагоміших республіканських підрозділів розвідки колишнього Радянського Союзу.
»»»»

Від шифрувальника – до начальника управління

В історії підрозділів української зовнішньої розвідки був нетривалий період одразу після закінчення Другої світової війни, коли їм дозволялося мати самостійні так звані підрезидентури у сусідніх з Українською РСР державах. Одну з таких розвідувальних структур, яка діяла на території Румунії, очолював Григорій Бурлаченко. Це був досвідчений співробітник, який ще в роки війни обіймав посаду заступника командира з розвідки партизанського з’єднання В. Л. Бегми, що діяло на Рівненщині. За мужність та відвагу він був нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалями “За бойові заслуги”, “Партизану Вітчизняної війни” І ступеня (двічі), “За оборону Сталінграда”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років”. Після виконання завдань за кордоном він згодом очолив 1-й (розвідувальний) відділ Міністерства державної безпеки Української РСР.
»»»»