Пірати ХХI століття

Драматична епопея із захопленням сомалійськими піратами судна «Панагія» під ліберійським прапором і з українським екіпажем довго тримала у напруженні громадськість. Після повідомлення про завершення переговорів і звільнення моряків та роль у цьому РНБО, Міністерства закордонних справ, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки України та інших відомств ми спробували зняти завісу таємності з деяких епізодів цієї справи. Зокрема, звернулися за коментарями до Олександра Скрипника, речника Служби зовнішньої розвідки України, про важливу роль якої згадувалося у офіційних повідомленнях.


— Служба зовнішньої розвідки України через свої закордонні можливості забезпечувала постійне надходження інформації про розвиток ситуації із заручниками, відпрацьовувала можливі варіанти їхнього звільнення, — повідомив він. — Було оперативно відстежено шлях слідування судна з пункту його відправки, зібрано інформацію щодо обстановки у районі захоплення, про особливості діяльності піратів біля берегів Сомалі та міжнародну практику визволення заручників у цьому регіоні. Через можливості розвідки здійснювалася відповідна робота серед авторитетів сомалійських племен із метою недопущення будь-яких насильницьких дій стосовно членів екіпажу. Крім цього, було налагоджено контакти з впливовими представниками східно-африканських країн, які готові були підключитися до залагодження справи у разі провалу основного варіанту переговорів із представником судновласника. Вживалися й інші заходи, спрямовані на вирішення цього питання, однак з урахуванням специфіки діяльності зовнішньої розвідки про них ми детально говорити не можемо.

Втративши надію почути якісь захоплюючі історії в стилі Джеймса Бонда від офіційного представника спецслужби, редакція вирішила обговорити ці ж питання з ветераном зовнішньої розвідки України, полковником запасу Анатолієм БАРОНIНИМ, який у 60—70-ті роки був резидентом радянської розвідки у африканських країнах Гані, Нігерії та Ліберії і з позицій нинішнього статусу може дозволити собі більше свободи у висловлюваннях.

— Анатолію Вікторовичу, чи були під час вашого перебування в Африці випадки піратства щодо радянських суден?
— Якщо подивитися на карту, то стане зрозуміло, що всі країни, де мені довелося працювати, розташованi в районі Гвінейської затоки. У часи колоніального правління пірати там нерідко навіть зупинялися для відпочинку після вдалих нападів. Так склалося, що під час мого перебування інцидентів із радянськими суднами не траплялося. А от дещо пізніше, коли я вже працював у Москві в Першому головному управлінні КДБ СРСР і здійснював кураторство цього ж регіону, подібні випадки стали траплятися часто. Напади не тільки на радянські, а й інші судна відбувалися біля берегів Нігерії, Камеруну, Гани, Берега Слонової Кістки (нині — Кот-д’Івуар), Ліберії, Сьєрра-Леоне. Але, на щастя, були лише спроби, однак жодного захоплення нашого судна тоді, наприкінці 70-х — початку 80-х, не сталося. Справа в тому, що наші моряки ефективно застосовували оригінальний спосіб протидії: у місцях можливої висадки вони намотували на борт оголений дріт і під час появи піратів пропускали по ньому електричний струм високої напруги. Згідно зі свідченнями очевидців, результати були вражаючими у прямому і переносному сенсі, а у піратів навіть з’явився забобонний страх від цього.

— Як ви оцінюєте результати визволення «Панагії» з піратського полону?
— Однозначно це є успіхом усіх задіяних в операції відомств.

— Чи можливий був силовий варіант звільнення?
— На мою думку, у подібній ситуації такий варіант має розглядатися як останній, і вже після того, як вичерпано всі мирні шляхи. При цьому необхідно враховувати норми міжнародного права, а також добре знати психологію і менталітет місцевих жителів, особливо тих, хто займається розбійним промислом, тривалий час проживаючи в країні без реальної влади. У такій обстановці людське життя, і своє власне також, для багатьох із них не становить великої цінності. Тому пірати, дізнавшись про силовий варіант звільнення і відчувши якусь небезпеку, запросто могли вбити заручників, вивезти частину з них вглиб території, затопити судно. Навіть задля того, щоб іншим не кортіло подібне робити згодом. Одним судном менше, одним більше — для них це не принципово. Мені самому довелося бути свідком чотирьох державних переворотів, стояти під дулом автомата Калашникова в комендантську годину перед міцними темношкірими хлопцями з освітою в три класи. Якби не офіцер, що вчасно з’явився і зумів прочитати записи в дипломатичному паспорті і зрозуміти, хто я, то за мить у хлопців палець на спусковому гачку не здригнувся б.
Сьогодні для сучасних піратів захоплення суден — це засіб існування, це їхня професія. До того ж я переконаний, що вони мають у своєму складі високоосвічених фахівців, які вчилися у престижних вищих навчальних закладах Радянського Союзу і Європи і які стоять на вахті в піратських таборах біля сучасних радарів і локаторів, спеціалізуються на переговорних процесах, на супроводженні банківських операцій, тому з цим явищем потрібно боротися спільно на міжнародному рівні.

— Анатолію Вікторовичу, розшифруйте зрозумілою мовою, що стоїть за загальними фразами про те, що «через можливості розвідки здійснювалася відповідна робота серед авторитетів сомалійських племен» «було налагоджено контакти з впливовими представниками східно-африканських країн».
— Зі своїми колегами на цю тему я не спілкувався. У той же час із позицій свого минулого професійного досвіду можу лише передбачити, що представниками української зовнішньої розвідки, які працюють або мають якісь зв’язки в цьому регіоні, було задіяно всі можливості в урядових, правоохоронних, бізнесових колах для збирання необхідної інформації, пошуку каналів виходу на ватажків племен і піратів, які могли приймати рішення. Крім цього, у таких випадках терміново піднімається вся інформація про співвітчизників, які колись вчилися у наших навчальних закладах, окреслюється коло тих, хто на сьогодні має якийсь вплив і авторитет у своїй країні, добре ставиться до нашої держави, робляться спроби залучити їх до процесу врегулювання. Збирається інформація про посередників у переговорах, про сильні і слабкі сторони, можливі поступки. У цей час активізуються контакти з партнерськими спецслужбами з метою залучення їхніх можливостей. Іншими словами, робиться те, що повинна робити розвідка кожної країни в даній ситуації. Для широкого загалу ця робота непомітна і ніколи не афішується, але нерідко саме інформація розвідки стає головною під час остаточного прийняття рішення. Думаю, що так було і цього разу.

— Які уроки, на вашу думку, необхідно винести з цієї ситуації?
— Я вважаю, якщо ще не зроблено, то потрібно невідкладно вивчити і виписати всі гострі, больові, проблемні питання, які можуть спіткати Україну, суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності і громадян за кордоном — це морські пірати, терористи, випадки з арештом літаків, суден, рахунків, переховуванням злочинців тощо. І довести всю необхідну інформацію з відповідними пропозиціями до тих, хто має приймати рішення на державному рівні. Це слід зробити для того, щоб вчасно вживати потрібні заходи запобіжного характеру і не скоювати помилок. Тоді, можливо, менше доведеться витрачати зусиль і коштів в авральному порядку. А ще стосовно конкретної ситуації слід завжди пам’ятати мудрі слова «залізного канцлера» Німеччини Отто Бісмарка: «Ніколи нічого не починайте, не маючи в нижньому ящику стола альтернативи».

Олександр Лісовий
„Україна молода”, 08.12.2005


««««