В окупованому Миколаєві | Служба зовнішньої розвідки України
                









В окупованому Миколаєві

На початку війни до Миколаєва для організації диверсійної роботи на окупованій території та добування розвідувальної інформації відбула спецгрупа, яку очолив заступник начальника Іноземного відділу НКДБ СРСР Віктор Олександрович Лягін, 1908 року народження, син залізничника. Лягін здобув освіту в Ленінградському індустріальному інституті за спеціальністю інженера-суднобудівника.
Деякий час працював у Ленінграді, потім отримав запрошення до розвідувального відділу НКВС, який відрядив його за кордон – до західного узбережжя США. У Сан-Франциско Лягін опановував професію розвідника, виявляючи плани модернізації американських військово-морських сил. Він звернув увагу на те, що за океаном віддають перевагу будівництву авіаносців. Ним була отримана інформація про створення приладу, що забезпечує захист суден від магнітних мін. Щоправда, у Сан-Франциско Лягін працював недовго. Його відкликали до Москви, де незабаром призначили на посаду заступника начальника ІНВ НКВС. Це сталося напередодні війни. А вже в липні 1941-го йому довелося їхати до Миколаєва…До складу групи Лягіна входили:

- Олександр Петрович Сидорчук, уродженець Волині. Ще коли Сашко був малим, сім’я переїхала до Києва. Батько працював на залізниці й мав право безкоштовного проїзду раз на рік в будь-який куточок країни. Завдяки цьому Сашко під час літніх канікул побував із батьком у багатьох місцях Радянського Союзу. Найбільше вразило хлопця море. Отож 1933 року молодший Сидорчук пішов добровольцем служити у Військово-морський флот. Після демобілізації ходив на риболовецьких суднах у Чорному морі. Перед війною його направили навчатися до спецшколи в Ленінграді. Там він і потрапив до групи Лягіна.
- Петро Платонович Луценко, киянин, майстер на всі руки: слюсар, тесля, механік, садівник. Для підпільника таке розмаїття професій – річ дуже корисна. Після навчання в школі парашутистів його мали направити інструктором на Далекий Схід. Але він не погодився.
- Я з України. Невже там не знайдеться робота для мене?, – заявив він керівникам школи. А за кілька днів почалася війна. Отож і знайшлося місце інструкторові парашутної справи на рідній землі.
- Олександр Васильович Соколов включений до групи як фахівець-підривник.
- Григорій Тарасович Гавриленко мав виконувати обов’язки зв’язкового.
Серед інших учасників групи були Микола Улезько, Олександр Наумов-Миколаєнко, Дем’ян Свідерський.
У Миколаєві до групи Лягіна приєднався радист Борис Іванович Молчанов.
У місті Лягін діяв під прізвищем Корнєв. В Управлінні держбезпеки йому порадили зупинитися у вдови відомого в місті лікаря-невропатолога Емілії Йосипівни Дуккерт.
Непокоїло лише те, що до неї днями мала приїхати донька Магда, студентка Ленінградської консерваторії, яка була налаштована евакуюватися на схід разом із матір’ю. Але все владналося якнайкраще. Лягін-Корнєв зміг переконати Магду залишитися в Миколаєві. А згодом вона стала його помічницею.
Сидорчук отримав інформацію, що в будинку № 12 на Радянській вулиці мешкала німкеня Адель (у спілкуванні її звали Галиною) Кельм, яка характеризувалася як патріотка радянської влади. Вона працювала в їдальні місцевого військового гарнізону. Сидорчук познайомився з дівчиною. Обережно почав цікавитися, що вона робитиме, коли місто захоплять фашисти. З відповідей Адель він зрозумів, що цій дівчині можна довіряти. А невдовзі Сашко й Адель побралися.
Луценко став єдиним “сином-годувальником” подружжя сімдесятип’ятирічних Телятникових. З перших же днів Петро прибрав у дворі, навів порядок у сараї. Там з’явився ящик із слюсарним та столярним інструментом.
Як близькі й далекі “родичі” миколаївців були влаштовані Олександр Соколов та Олександр Наумов-Миколаєнко. Миколу Улезька взяла до себе сім’я інженера суднобудівного заводу Миколи Лисенка.
Григорій Гавриленко доповів Лягіну, що про нього можна не турбуватися.
Таким чином перший етап легалізації групи пройшов успішно.
Петро Луценко й Микола Улезько старанно закопали тол, міни, детонатори, гранати, особисту зброю. Над ямою посадили квіти.
Шістнадцятого серпня 1941 року фашистські війська увійшли до Миколаєва. Віктор Олександрович був у цей час у Геккертів. Він попросив Магду сісти за рояль і грати щось із німецьких композиторів. Краще – Вагнера. Це був один із найпопулярніших композиторів Німеччини.
Магда заграла. Лягін-Корнєв відчинив вікно, поставив на стіл пляшку вина. Звуки музики зупинили на вулиці “Мерседес”, у якому знаходились офіцери вермахту. Двері помешкання відчинилися й до кімнати увійшли вояки окупаційної армії. Старший запитав: “Хто ви є?” Лягін, який добре володів німецькою мовою, відповів, що він інженер Корнєв, приїхав у відрядження на суднобудівний завод, повернутися до Ленінграда не встиг. А жінки – це господарки помешкання, за національністю німкені – нащадки колоністів.
Потім Лягін запропонував відзначити вступ німецької армії до Миколаєва. Гітлерівці не відмовилися. Після декількох келихів вина майор Гофман, який, як з’ясувалося, був призначений комендантом Миколаєва, погодився жити у Дуккертів. Пізніше він сприяв працевлаштуванню Магди на посаду секретарки-перекладача в адмірала фон Бодеккера – шефа суднобудівних заводів Причорномор’я.
А згодом Магда виклопотала в адмірала для Корнєва місце інженера з нагляду за ремонтом військових кораблів. Ця посада якнайкраще давала змогу керівникові “Миколаївського Центру” організовувати диверсії на кораблях військово-морського флоту Німеччини.
Працевлаштування інших членів групи почалося з того, що сестри дружини Лисенка – Олена та Ганна Свидрови – влаштувалися на біржі праці. Це дало їм змогу допомогти своєму квартирантові Миколі Улезьку та його приятелю Петрові Луценку потрапити на макаронну фабрику.
Олександр Сидорчук найнявся спочатку на елеватор. Але це місце не влаштовувало групу. Тоді попрохав дружину попрацювати в їдальні для німців на аеродромі. Вона досягла цієї мети без особливих ускладнень. А невдовзі не без її допомоги Олександр почав працювати на аеродромі, щоправда, лише кочегаром. Своєю “щирістю” й “товариськістю” Сидорчук полонив німецьких солдатів і знайшов спільну мову з інженером Моллем, який часто заходив до котельні. Колись Молль був у полоні в Росії і йому звичайно було про що згадати. Адель приносила в котельню їжу та спиртне. Поступово там почала збиратися майже вся обслуга аеродрому, котра вважала Алекса (так німці зверталися до Сидорчука) своїм другом. Декого Сидорчук запрошував до себе додому. І вермахтівці в товаристві німкені Адель та її чоловіка Алекса почувалися розкуто.
До жовтневих свят Віктор Лягін підготував листівку, в якій йшлося про боротьбу радянських громадян проти німецько-фашистських загарбників і стан воєнних дій на фронтах Великої Вітчизняної війни. Розповсюдження цих листівок доручили Сидорчукові, який залучив до цієї справи свою дружину.
В середині листопада 1941 року “Миколаївський Центр” завдав окупантам першого удару. У парку імені Петровського, перейменованому окупантами в Мондпарк, містився військовий склад та автобаза. Цей об`єкт і було обрано для диверсії. Петро Луценко і Микола Улезько заздалегідь взяли зі сховища потрібну кількість вибухівки та капсулів-детонаторів. Усе це передали Сидорчукові, а той вже з допомогою Соколова заклав вибухівку на території автопарку. П’ятнадцятого листопада після потужного вибуху запалали вантажівки. Фашисти втратили 15 автомашин, 20 тонн пального й близько десятка солдатів.
А незадовго до цієї акції рейхсміністр східних земель Альфред Розенберг у своїй промові назвав Миколаїв одним із “тихих” міст України. І ось вибух у самому центрі цього міста. Розлючені окупанти наклали за цей “злочин” на миколаївців контрибуцію – півмільйона карбованців.
Пожежу гасили довго. Та ще довше в небі над Бугом стояла заграва. Те символічне сяйво – справа рук патріотів із підпільної організації “Миколаївський Центр” – вселяло віру в перемогу над фашизмом.
Німецька контррозвідка збилася з ніг, шукаючи винуватців вибуху та авторів листівок, які з`являлися повсюди. Керівник групи Корнєв був поза підозрою, тому що адмірал Бодеккер ні на мить не сумнівався в його відданості. А тим часом за його “кресленнями” вибухали котли на суднах у Миколаєві. Вечорами на квартирі, де він жив, лунала музика й було чути підхмелькуватий гомін військових гітлерівських чинів. Це допомагало майорові Лягіну бути непоміченим і завдавати дедалі дошкульніших ударів по важливих об`єктах загарбників.
Петро Луценко готував нову міну з толових брусків для знищення складів на авторемонтному заводі. Підпільники розробили детальний план цієї операції. Передбачалося після вибуху, коли запалає склад, не дати змоги пожежним автомашинам наблизитись до місця пожежі. Луценко з Улезьком у власній майстерні виготовили спеціальні стрічки з гострими шипами. Якщо ж на під`їзді до об`єкту диверсії шипи не допоможуть, тоді Наумов-Миколаєнко зі своїми друзями мали зупинити машини кулеметними чергами та гранатами. Проте збройний напад Лягін передбачав як крайній захід, розуміючи, що з кулеметом хлопцям нелегко буде відходити. На щастя, операція пройшла без ускладнень. Металеві шпильки не пропустили пожежні машини до місця диверсії. На складах було знищено чотири тисячі автомобільних скатів, згоріло 18 вантажівок.
У січні 1942 року Адель Кельм за дорученням Лягіна виїздила до Воскресенська й Кіровограда на зв`язок із тамтешніми підпільниками. Виконуючи це доручення, вона уникла зіткнення з окупаційними органами.
Олександрові Соколову стало відомо, що до Миколаєва завезли багато теплого одягу для німецького війська. Було прийнято рішення ліквідувати склад. Підпільники підпалили склад і він повністю згорів.
Настав час учинити диверсію на аеродромі, де працював Сидорчук. Там у нього вже з’явилися помічники. Залишалося підготувати вибухівку й переправити її до місця підриву. Найскладніше було перенести виготовлені міни через річку Інгулець: на мосту постійно знаходилася охорона. Луценко знайшов вихід. Міни, обшиті темною матерією, він обкладав ломаччям і хмизом, що валялися на узбережжі (готував в`язанки дров). Коли робітники поверталися з Миколаєва за Інгулець із дровами за плечима, кілька разів проходив із ними на протилежний бік і Петро. Щоб прискорити перенесення в’язанок за річку, Луценко звернувся по допомогу до Улезька. Той прийшов з Оленою та Ганною Свидровими, в яких квартирував. Для конспірації залучили подружжя Телятникових. Старі йшли попереду й казали вартовим, що слідом іде їхня сім`я: вони заготовляють дрова на зиму. Таке пояснення не викликало в охорони жодної підозри.
За кілька днів Луценко доповів Сидорчукові, що вибухівка вже на іншому боці річки. Домовились, що наступної ночі міни перенесуть до рову поблизу аеродрому. То була ніч, сповнена тривог і важкої праці: довелося з вантажем переповзати мокре брудне шосе й кювет, а неподалік походжали патрулі, перегукувалася варта біля ангарів. Коли все перетягли й сховали в надійному місці, Луценко ледве переставляв ноги, але тепер, ідучи додому, він не боявся ні вартових, ні патрулів: у нього був аусвайс, що дозволяв йому, робітникові макаронної фабрики, безперешкодно пересуватися вночі.
Ще два тижні готував операцію Сидорчук. Коли все було підготовлене, він повідомив коменданта аеродрому, що захворів і не може працювати. Той дозволив йому залишатися вдома.
Олександр лежав у ліжку з обмотаним горлом, поряд на стільці стояла пляшечка з полосканням, лежали пігулки. Адель теж залишилася вдома, щоб доглядати “хворого”.
Десятого березня серед дня Миколаїв струсонув потужний вибух. Люди не встигли збагнути, що сталося, як полум’я охопило аеродром. Чорна хмара знялася в небо. Горіло цілу добу. Вибухи й вогонь знищили два склади, авіамайстерні, бензосховище, 25 літаків і стільки ж запасних авіаційних двигунів.
Сидорчука, незважаючи на алібі, заарештували. Але жодних доказів причетності його до диверсії на аеродромі у фашистів не було, тож незабаром підпільника звільнили.
Після війни жителі Миколаєва встановили на місці аеродрому пам’ятний камінь із написом: “На цьому місці 10 березня 1942 року чекіст-розвідник Олександр Сидорчук здійснив одну з найзначніших диверсій проти німецьких окупантів”.
“Миколаївський Центр” тим часом розростався: у ньому було понад двадцять груп. Вони діяли в Миколаєві, Баштанському, Березнегуватському, Новоодеському районах. Дошкульними акціями “Центр” просто приголомшив місцеве військове командування й гітлерівську адміністрацію. З бухгалтерською скрупульозністю окупанти підрахували, що їм завдано збитків більш ніж на 40 мільйонів рейхсмарок.
На превеликий жаль, у підпільників вийшла з ладу радіостанція і втратився зв’язок із Центром. А треба було передати зібрану інформацію, доповісти про дії групи в окупованому Миколаєві. Отож Лягін вирішив відправити одного з членів групи за лінію фронту. Виконати це складне завдання він доручив Петрові Луценку.
Шостого квітня 1942 року після детального інструктажу посланець вирушив у дорогу. Йому пощастило дістатися до своїх і цінна інформація оперативно надійшла в Центр. Але частина, до якої прибув Луценко, потрапила у вороже оточення й підпільник опинився в концентраційному таборі. Там він зазнав жорстоких страждань. Але з полону розвідникові пощастило втекти. Долаючи неймовірні труднощі, він повернувся до Миколаєва й 18 грудня 1942 року Петро Платонович доповів керівникові “Миколаївського Центру” про своє повернення .
…Звільнений з-під варти Олександр Сидорчук влаштувався охоронцем у Миколаївському порту. Напередодні 25-ї річниці Жовтневої революції підпільна група вирішила знищити портовий склад пального. Проти ночі 5 листопада Сидорчук прокрався до баків з пальним, під які завчасно заклали вибухівку. Підпалив бікфордів шнур. Озирнувся. Раптом побачив солдат, які проходили неподалік. В темряві вони могли помітити вогник. Сидорчук прикрив полою плаща запалений шнур. Та випари бензину спричинили передчасний вибух величезного чана. Вибухова хвиля відкинула Олександра на десятки метрів.
Тріщали, бульбашками лопались цистерни. На тлі темної ночі вирувала страшна, як гнів народу, заграва. То був останній внесок Олександра Петровича Сидорчука в перемогу радянського народу над гітлерівським фашизмом.
Гестапо намагалося будь-що вийти на слід підпільників. Під час однієї з облав їм вдалося схопити зв`язкового Лягіна – Григорія Гавриленка. Як безробітного його могли відправити на примусову працю до Німеччини. Лягін вирішив скористатися допомогою працівниці міської лікарні Марії Любченко, яка була залишена в окупованому Миколаєві для підпільної роботи. Лягін розраховував на те, що вона зможе виписати Гавриленкові довідку про хворобу, що врятувало б його від депортації. Любченко погодилася оглянути Гавриленка. Але Лягіну не було відомо, що лікарку влітку 1942 року арештували гестапівці й вона погодилася допомагати їм. Так фашисти вийшли на “Миколаївський Центр”. П’ятого лютого 1943 року, коли Гавриленко прийшов до лікарні за довідкою, його заарештували. А за кілька годин схопили й самого Лягіна. Гестапівці катували керівника “Миколаївського Центру”, але так і не спромоглися його зламати: Віктор Олександрович Корнєв-Лягін загинув, не сказавши ні слова. За зразкове виконання спеціальних завдань у тилу ворога та виявлені відвагу й героїзм 5 листопада 1944 року Віктора Олександровича Лягіна посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Його ім`ям названо теплохід і вулицю в Миколаєві.

Олександр Волошин, Олександр Білогоров


««««