Непередбачувані повороти долі лікаря Ліницького

Напередодні чергової річниці з дня cтворення української зовнішньої розвідки (відзначається 1 грудня) серед матеріалів про вихідців з України, які залишили вагомий слід в історії розвідки, увагу привернула постать Леоніда Ліницького. Його біографія дещо перегукується з долею Павла Кольцова-Макарова – героя кінофільму «Адъютант его превосходительства» – та молодого Штірліца-Ісаєва з нового багатосерійного телефільму, який зараз знімається за мотивами книг Юліана Семенова. Незважаючи на захопливий драматичний і героїчний життєвий шлях Ліницького, його ім`я майже невідоме в Україні та досі майже не згадувалося вітчизняними ЗМІ.

Перше розвідувальне завдання

У 1919 р. Леонід Ліницький у складі розвідувальної групи 13-ї армії червоних обстежував узбережжя Азовського моря поблизу Кирилівки і став свідком висадки десанту білогвардійського корпусу генерала Слащова з артилерією і кіннотою.

Леонід Ліницький, Белград, 1935р.

Леонід Ліницький, Белград, 1935р.

Це було перше бойове розвідувальне зав­дання Ліницького. До цього він лише проходив підготовку в армійському розвідвідділі Південного фронту, освоював ази підривної справи, підпільно-партизанської роботи, конс­пірації, знайомився з методами контррозвідувальної роботи супротивника. Його, як і інших бійців відділу, мали згодом закидати в глибокий тил на окуповану територію для збирання відомостей про пересування військ Денікіна і Врангеля. Йшлося також про можливість упровадження до складу діючих білогвардійських частин, навіть розроблялися легенди й готувалися відповідні документи.

Довідка: Леонід Леонідович Ліницький народився в 1900 р. у м. Охтирка Харківської губернії (нині Сумська обл.). Під час громадянської війни служив у розвідувальному відділі 13-ї армії червоних. В одному з боїв був тяжко поранений, підібраний білогвардійцями у непритомному стані без знаків розрізнення і з частинами, що відступали, потрапив за кордон, де згодом проник у керівні структури білої еміграції в Югославії. На початку 1930-х років вийшов на зв`язок з радянською розвідкою і став керівником нелегальної резидентури у Белграді. Через деякий час був викритий і заарештований. Після відбуття тюремного ув`язнення, з урахуванням інформації про підготовку стосовно нього теракту з боку керівництва білогвардійських організацій, Центром була здійснена операція з вивезення його літаком до Радянського Союзу. Під час Другої світової був закинутий на територію Югославії для проведення розвідувально-диверсійної діяльності. Після війни виконував розвідувальні завдання в Індії, Китаї та деяких інших країнах. Військове звання – полковник. Помер від серцевого нападу в 1954 р. під час виконання службових обов`язків.

Він перебував на полковому командному пункті, коли розпочалася артпідготовка і атака білогвардійців. Леонід взяв гвинтівку вбитого червоноармійця і заліг у нашвидкуруч виритий неглибокий окоп. Раптом ніби вогнем обпекло правий бік, тіло враз зм`якло і перестало слухатися. Він на якусь мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями і потягнувся до гвинтівки, одержав удар прикладом по голові.

Коли Леонід розплющив очі, відразу не зміг і збагнути, де перебуває і що з ним сталося. Голова і бік були перебинтовані, одяг порваний і весь закривавлений, у вухах стояв дзвін. Його кудись везли на підводі, кожна вибоїна віддавала біллю в потилиці. Він то приходив до тями, то знову провалювався в якусь безодню…

У цей час бойові дії на півдні України активізувалися, і все перетворилося на суцільний хаос. Атаки, контрудари, оточення, прориви… Не дивно, що в цій круговерті він опинився в обозі для поранених врангелівської армії, і його вже вважали білогвардійцем. Згодом їх завантажили у Севастополі на судно, яке взяло курс на Константинополь. Посприяло і те, що жодних документів у нього з собою не було.

На судні він мав час спокійно осмислити ситуацію, що склалася, і проаналізувати всі події недалекого минулого. Позаду було чотири буремних роки, які кардинально змінили його свідомість та й саме життя… У 16-річному віці, ще навіть не закінчивши гімназії у рідній Охтирці, він добровольцем вирушив на фронт. Після підготовки в нав­чальній команді одержав звання молодшого унтер-офіцера. Але у військовій службі швидко розчарувався. Був початок 1917-го… В армії наростали антивоєнні настрої, все сміливіше говорили про недовіру існуючому уряду. Після зриву мітингу, на якому в їхній дивізії мав би виступати військовий міністр Олександр Керенський, його разом з іншими активістами заарештували. За суворими законами військового часу йому загрожувала смертна кара, але обмежилися відправкою у штрафний полк.

Як неповнолітньому йому вдалося домогтися певних поблажок і навіть одержати відпустку додому. Та, приїхавши в Охтирку, він і не збирався повертатися в діючу армію, яка вже почала розпадатися. Вступив на фізико-математичний факультет Харківсь­кого університету. Після закінчення першого курсу приєднався до однієї з частин Червоної армії. Брав участь у боях, був поранений, лікувався. Зрештою, на настирливого, розумного і сміливого юнака звернули увагу представники армійської розвідки.

Свій серед чужих

Усе це він згадував і осмислював, перебуваючи на судні серед представників розбитої Добровольчої армії. Так він із госпіталем потрапив до Туреччини, на півострів Галіполі, підлікувався і згодом перебрався до Югославії. «Ну ось я й опинився у таборі супротивника, – розмірковував він, – у самому лігві. Мене вважають своїм, маю можливість одержувати інформацію про плани і наміри закордонних білогвардійських формувань. Але що я з цим робитиму? Кому передавати ці відомості? Радянсь­кого представництва в Югославії немає, оскільки ще не встановлені дипломатичні відносини. Потрібно думати про повернення на батьківщину. А для початку треба десь влаштуватися на роботу, щоб заробити на прожиття».

Леонід для початку вирішив податися на будівництво чорноробом. Потім перейшов на фабрику, з`явилися нові друзі й знайомі. Тут зустрів і майбутню дружину Катерину Федорівну, яка повністю розділяла з ним його погляди і переконання. Одруження, вступ на медичний факультет Белградського університету – все це віддаляло плани щодо повернення на Україну. Він справді не знав, як це можна зробити, що він пояснить про свій полон, тривале перебування серед білогвардійців. А так хотілося хоч чимось бути корисним своїй країні, виправдати довіру тих, хто повірив у нього і запропонував служити в розвідці.

У голові все частіше почали з`являтися думки про встановлення зв`язків зі своїми. Згодом він написав листа і передав його через надійну людину, яка виїздила до Радянсь­кого Союзу і якій він повністю довіряв. Це був знайомий по спільній роботі на фабриці, з яким вони разом входили у страйковий комітет і підтримували хороші стосунки з югославськими комуністами. У листі Леонід коротко написав про себе, службу в розвідувальному відділі та вказав, як його можна знайти.

Через деякий час на контакт із ним вийшов представник радянської розвідки. Ліницький розповів, що після закінчення університету працював лікарем у деяких медичних закладах, потім займався приватною практикою. Вільно володіє сербською і французькою мовами, має вже достатньо розгалужене коло клієнтів, в основному з-поміж російських білоемігрантів, деякі з яких мають високі офіцерські звання. Розповідаючи про плани на майбутнє, зазначив, що прагне повернутися на батьківщину, але перед цим хотів би принести хоча б якусь користь радянській розвідці. Для початку якихось конкретних завдань йому не ставили, лише порекомендували:

– Розширюйте коло своїх контактів серед вихідців з Росії та намагайтеся потрапити до членів місцевого осередку Товариства галіполійців, Російської загальновійськової спілки (РЗВС) і Національно-трудової спілки нового покоління (НТСНП).

Це були емігрантські організації, які об`єднали найбільш радикально налаштованих офіцерів російської армії, котрі не сприйняли революцію 1917 р. і були готові зі зброєю в руках боротися проти радянсь­кої влади. Вони здійснювали масштабну роботу з підготовки і засилання бойовиків на територію СРСР з метою влаштування диверсій на об`єктах промисловості і транс­порту, терористичних актів проти керівників радянських і партійних органів, організації контрреволюційного підпілля.

Завдяки славі вправного приватного лікаря-практика Леонід Ліницький швидко опинився у тому середовищі, куди його спрямовував Центр. Він стає лікарем Всеюгославської спілки російських військових інвалідів, отримує можливість доступу до помешкань високопосадових білоемігрантсь­ких офіцерів і генералів. Це дало змогу навіть без будь-яких порук вступити до Белградського відділення галіполійців. А туди приймали лише після заповнення спеціальних анкет, у яких детально розписувалися біографія, послужний список і обов`язковими були підписи осіб, які підтверджували викладене й виступали свого роду поручителями.

Згодом він став дійсним членом правління галіполійського товариства, а через деякий час і секретарем правління. Це дало йому можливість ознайомлюватися з усією перепискою, в тому числі конфіденційною, готувати аналітичні доповіді про діяльність товариства. Поступово він залучив до роботи помічників – дружину, тестя, інших однодумців. Зрештою, вдається створити розгалужену нелегальну резидентуру, яка контролювала діяльність основних білоемігрантських організацій у Югославії. Завдяки одержаним відомостям про засилання в СРСР бойових груп і окремих осіб вдавалося швидко їх виявляти й знешкоджувати.

Керівництво зовнішньої розвідки із задоволенням відзначало успіхи Белградсь­кої нелегальної резидентури. Однак так тривало недовго. Якось заступник Ліницького без його санкції вирішив провести операцію з проникнення у квартиру лідера Національно-трудової спілки нового покоління, щоб ознайомитися з таємними документами, які той зберігав у сейфі. Зовні все пройшло нібито нормально: вдалося відкрити сейф і знайти в ньому важливі матеріали, які могли зацікавити Центр. Коли б не одне «але». Для участі в цій операції заступник резидента залучив двох місцевих жителів, один із яких виявився агентом контррозвідки. У той же день всю трійцю взяли на «гарячому». Заступник Ліницького не витримав тортур і назвав усіх членів резидентури. Почалися арешти.

Арешт

Того вечора Леонід Леонідович з дружиною, нічого не підозрюючи, зібралися до «Російського дому», де ставили п`єсу «Наталка-Полтавка». Випадала чудова нагода згадати Україну, відчути колорит рідного краю. Дружина пішла до залу займати місця, а він затримався біля гардеробу. У цей час до нього ззаду підійшли співробітники югославської таємної поліції, назвалися і міцно скрутили руки.

– Я рішуче протестую і вимагаю пояснень, – голосно почав він доводити, що з ним не мають права так поводитися, коли поруч проходила їхня добра знайома.

Леонід ще не знав, що сталося, але хотів подати сигнал тривоги для дружини. Як він і сподівався, Катерина відразу дізналася від знайомої про затримання чоловіка. Вона чимдуж кинулася додому й почала знищувати всі матеріали, які могли б свідчити про їхній зв`язок з радянською розвідкою. У цей час до помешкання увірвалася поліція з обшуком, але в каміні залишився тільки попіл. Перевернули все, та пошуки були марними.

Усього в той вечір заарештували близько 10 помічників Ліницького. З ним поводилися особливо жорстоко, вимагаючи зізнання у шпигунській діяльності на користь радянської розвідки. Але про свою справж­ню роботу і своїх товаришів він не сказав жодного слова. Згодом у Центрі дізналися про арешт і передали за грати звістку про те, якої лінії поведінки слід дотримуватися. Після цього Ліницький став усе наполегливіше займати наступальну позицію. У своїх поясненнях він зазначав, що жодної шкоди Югославії вони не хотіли заподіяти, навпаки, прагнули продемонструвати, що деякі реакційні білоемігрантські організації своєю діяльністю використовують її територію як плацдарм для підготовки всіляких провокацій.

Крім цього Ліницький вдало спланував і реалізував ще одну задумку, яка сплутала всі карти протилежній стороні. Під час слідства серед учасників своєї організації він навмисне назвав кількох відомих білоемігрантських діячів, які нібито допомагали йому в одержанні конфіденційної інформації. Насправді ж так і було: вони підтримували хороші ділові та дружні стосунки, лише не знали, що мають справу з радянським розвідником. У результаті керівництво РЗВС попалося на гачок і почало проводити власне розслідування. Взаємні підозри зробили свою справу: обстановка в сере­довищі білоемігрантів стала нервовою, вий­шла за межі Югославії. На судовий процес звернули увагу Ліга Націй і преса. Почали з`являтися публічні вимоги притягнути до суду представників білої еміграції за проведення терористичної діяльності.

У цій ситуації вже не можна було вчинити якесь таємне судилище над затриманими. За допомогою адвокатів Ліницький вміло відкидав більшість обвинувачень. Суд визнав провину його та помічників тільки у незаконному проникненні в помешкання і викраденні документів із сейфу та здійсненні пропаганди, що завдало шкоди Югославії. Леонід Леонідович був засуджений до 2 років і 8 місяців каторжних робіт, його заступник – до одного року ув`язнення, тесть Дракін – до шести місяців.

Леонід Леонідович повністю відбув термін ув`язнення. Уже під час перебування за гратами він одержав повідомлення про надання йому радянського громадянства. Центр намагався всіляко його підтримувати і не залишати наодинці з численними проблемами. Буквально за кілька днів до звільнення була отримана інформація про те, що керівництво білоемігрантських організацій ухвалило рішення живим Ліницького з території Югославії не випускати. Проти нього готувався терористичний акт, і щоб цьому запобігти, вдалося організувати його вивезення до іншої країни на приватному літаку відразу після виходу з в`язниці. А вже звідти він без особливих труднощів прибув до Москви.

Повернення у розвідку

Та радість повернення була недовгою. Ішов 1938-й: загальна обстановка підозрілості, пошуку ворогів народу, шпигунів не могла не позначитися і на долі Ліницького. Та йому ще пощастило – вдалося уникнути арешту і репресій, яким було піддано сотні колег по розвідувальній роботі за кордоном.

– Рекомендуємо вам їхати до Харкова, де мешкає ваша сім`я, і влаштовуватися на роботу в лікарню за спеціальністю, – сказали йому на Луб`янці. – По лінії зовнішньої розвідки використовувати вас немає можливості.

Новий удар долі спіткав Ліницького на Харківщині: він дізнався, що його матір було заарештовано і розстріляно в 1937 р. як польську шпигунку. Відчуваючи і власну провину за те, що сталося, він не міг заспокоїтися і почав писати листи й клопотання в різні інстанції. Лише в 1940 р. йому повідомили, що справу переглянуто. З`ясувалося, що матір було звинувачено за неправдивим доносом, і її реабілітовано.

Леонід Ліницький, Югославія, 1944р.

Леонід Ліницький, Югославія, 1944р.


Леонід Леонідович упродовж кількох років працював лікарем у другій Харківсь­кій міській лікарні, потім у військовому госпіталі. Тут і застала Ліницького війна. На прохання відправити його на фронт він одержував одну відповідь: ви тут потрібніші. Зрештою, він написав емоційний рапорт на ім`я начальника 4-го управління НКВС СРСР Павла Судоплатова: «Вважаю, що мені, досвідченому і випробуваному розвіднику, старому лікарю, знайомому з радіосправою, мотоциклом, парашутом, чекістськими дисциплінами, який пройшов два курси з підривної справи, фізично здоровому, загартованому, готовому до будь-яких небезпек і випробувань, можна було б знайти інше застосування, ніж у нинішній суворий час працювати військовим лікарем тилового госпіталю, де мене оточують одні жінки та інваліди…». Таку заяву написала і дружина.

На них звернули увагу і запропонували виконувати завдання в тилу ворога у складі однієї з розвідувально-диверсійних груп. Ліницькі не вагаючись погодилися. Почалися нові тренування і заняття, участь у бойових діях. А згодом виникла необхідність направлення їх до Югославії, де широко розгорнувся партизанський рух. Однак зважаючи на те, що дружина була вагітною, Ліницького відправили на завдання одного. Він десантувався на парашуті, налагодив контакти з партизанами, зі своїми старими пацієнтами, знайомими по роботі на фабриці, друзями, з якими заприятелював під час відбуття покарання у в`язниці, де він вступив до лав комуністичної партії Югославії.

Розвідувальна робота Ліницького в Югославії тривала аж до визволення цієї країни і була високо оцінена керівництвом. Потім він повернувся до Москви. А згодом був знову направлений за кордон для роботи з нелегальних позицій. Спочатку з сім`єю мешкав у Югославії під виглядом серба, освоюючи нову легенду і готуючись до переїзду в іншу країну. Та плани Центру змінилися. Спочатку його направили в Індію для проведення розвідувальної роботи під дип­ломатичним прикриттям, а згодом – до Китаю. Як розвідник-нелегал він діяв у Харбіні за досить складних умов. Величезне напруження, постійні нервові стреси, старі рани, робота без відпочинку – все це в якусь мить боляче вдарило по колись сильному організму розвідника, і серце не витримало.

На початку 1954 р. полковник Ліницький раптово помер на бойовому посту від серцевої недостатності. Однак до останніх днів він намагався бути корисним своїй країні, яка у далекі 1930-ті повірила йому і відгукнулася на щиро протягнуту руку з-за кордону.

Олександр Скрипник, («Камуфляж», № 12, 2008)


««««