Перший генерал в українській розвідці

Василь Омелянович М`якушко вважається одним із найбільш заслужених, авторитетних і легендарних представників української зовнішньої розвідки. Із 1967 по 1971 рік він був начальником 1-го (розвідувального) управління КДБ УРСР, а потім ще упродовж 13 років керував розвідкою вже як заступник Голови КДБ УРСР, багато зробив для становлення і зміцнення розвідки радянської України. Він пройшов усі щаблі оперативної роботи, шість років успішно працював під прикриттям у Франції, став першим в Україні генералом-розвідником. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни I ступеня, Трудового Червоного Прапора (двічі), Богдана Хмельницького III ступеня, «За заслуги» III ступеня і багатьма медалями.

Роки повністю вибілили волосся на його голові і змусили спиратися під час пересування на палицю, але практично не позначилися на його оптимістичному настрої, активній життєвій позиції, умінні виважено й обережно говорити про свою роботу в розвідці, зважуючи кожну фразу, принципово відстоювати свою точку зору з багатьох питань. У свої 86 він не перестає дивувати умінням із точністю до найменших деталей пригадувати події 50—60-літньої давності, називаючи при цьому численні прізвища й імена їх учасників.

Приналежність до однієї з найутаємниченіших у світі професій проявляється і у його манері триматися, слухати й говорити, скоса поглядаючи на увімкнений диктофон. Іноді він просить його вимкнути, коли розповідає про святая святих оперативної роботи — своїх негласних помічників.

Керуючись принципом «не зашкодь», Василь Омелянович і зараз не розкриває деталей проведення деяких операцій за його участю, не називає справжніх імен тих, хто виконував важливі завдання розвідки у далекі 50—70-ті роки минулого століття, навіть незважаючи на те, що про декого з них вже розповідалося на сторінках відкритих видань. «Нехай про це говорять інші, а мені такої слави не треба», — зазначає він. Тому доводиться залишити за кадром спогади ветерана розвідки про деякі подробиці його зустрічей із суперагентом КДБ у Франції, розкриття якого викликало справжній ажіотаж у тогочасній Європі, про те, для кого і у який спосіб він перевозив валізи з грошима і коштовностями через кордон і залишав у тайниках, спостерігаючи здалеку за їх вилученням, про лабораторію на колесах для термінового зняття копій з таємних документів, доставлених на короткий термін із засекреченого закордонного офісу, та про багато чого іншого…

Активіст із хутора М`якушки
Василь М`якушко

Василь М`якушко

Василь Омелянович народився на хуторі М`якушки, що розташовувався поблизу автошляху Київ—Харків, колишньої Коржівської сільради Решетилівського району Полтавської області. Того хутірця вже давно не стало, але в сімейному альбомі збереглися фотознімки столітнього діда й бабусі на фоні родинного гнізда. Мабуть, на честь його дідів-прадідів та іншої рідні й був названий хутір. Його батько, Омелян Оксентійович, був учасником громадянської війни, членом революційно-військової ради повіту. У 1920-ті роки він працював у райфінвідділі Решетилівського райвиконкому. На роботу у райцентр їздив на велосипеді, а після служби допомагав своїй дружині Парасковії Іванівні поратися на землі у місцевому колгоспі «Хвиля революції».Батьки змалку вчили Василя не боятися труднощів, нехитрій селянській мудрості, як поводитися серед людей, як власними руками й розумом заробляти на прожиття і виживати в скруту. Їхня родина пережила Голодомор 1932—1933 років. Особливо тоді потерпали від голоду батько і старший брат Андрій. Мама, яка краще переносила недоїдання, ледве виходила «мужиків». А ще їх та інших односельців від голодної смерті рятував, як тільки міг, голова колгоспу. Навесні тридцять другого за рознарядкою згори надходила певна кількість посівного матеріалу. Голова на свій страх і ризик роздавав колгоспникам трохи зерна. Його варили і їли, як кутю. «Яка ж вона тоді була смачна! — згадує Василь Омелянович. — І досі той смак мені добре пам`ятається».

Згодом сім`я перебралася до Решетилівки, де батькові виділили житло. Біля того будинку була невелика земельна ділянка, куди перевезли ще добротну дерев`яну хату з М`якушок. Але жити в ній так і не довелося через початок війни. На той час Василь закінчував десятирічку в Решетилівці. Громадська робота в школі і, зокрема, в комсомольській організації, де він був серед лідерів, привчила його до самостійності й відповідальності, а ще — проявляти ініціативу й постійно генерувати ідеї. Не випадково він разом із кількома однокласниками вже 22 червня вирушили до райвійськкомату, де подали заяви з проханням відправити на фронт. Але їм відмовили через вік. Тоді вони звернулися до райкому комсомолу і таки добилися відправки до Сум, де на базі артилерійського училища був сформований комсомольський батальйон з підготовки політпрацівників для Червоної армії.

Потім були бойові дії на Південно-Західному фронті, тяжке поранення, госпіталь, нове призначення у Новоросійський прикордонний загін, бої на Північно-Кавказькому фронті. Під кінець війни військову частину, у якій він служив, перевели під Ленінград. Там він познайомився з викладачкою російської мови суворовського училища на ім`я Зінаїда, яка згодом стала його дружиною. Тоді училище розміщувалося у Петергофі. А оперуповноважений військової контррозвідки Василь М`якушко займався на той час підбором кандидатів для служби в розвідці й контррозвідці з-поміж курсантів військово-морських училищ.

У паризькій резидентурі

Протягом деякого часу М`якушко цілеспрямовано здійснював пошук, попереднє вивчення й перевірку осіб для роботи в нелегальній розвідці. Новий напрямок службової діяльності його настільки захопив, що на його результати звернуло увагу керівництво управління, яке безпосередньо займалося розвідниками-нелегалами. Згодом, після кількох бесід зі співробітниками цього управління, і йому запропонували піти вчитися на розвідника. Але для себе він визначився по-іншому: спочатку вирішив здобути вищу освіту. І лише після закінчення Московської вищої військової юридичної академії він повернувся до цього питання. З 1952 по 1954 рік довелося ще вчитися у 101-й розвідувальній школі, яка знаходилася в лісі під Москвою. Основну мову йому визначили французьку, а через деякий час назвали і місце майбутнього призначення — Франція.

Перед від`їздом із ним зустрівся керівник радянської зовнішньої розвідки Олександр Панюшкін. Розмова була відвертою і прямою.

— Не приховуватиму від вас, що там буде важко, — говорив Олександр Семенович. — Я про це вам кажу відверто, бо знаю, що ви фронтовик, знаєте, що таке небезпека, ризик і бойова обстановка. А там, куди ми вас посилаємо, іде «холодна війна». Там передній край цієї війни, можна сказати, що її епіцентр. У Франції знаходиться штаб-квартира НАТО, де розробляються плани військово-стратегічного протистояння Радянському Союзу і всьому соціалістичному табору, аж до його цілковитого знищення. Не можна виключати, що ця «холодна війна» може перерости і в «гарячу». Потрібно бути готовим і до такого розвитку подій. Тому я прошу бути максимально зібраними, обережними і відповідальними за доручену ділянку роботи. А визначена вам ділянка надзвичайно серйозна — добування військово-політичної інформації щодо блоку НАТО. Вам доведеться безпосередньо працювати з нашими розвідниками-нелегалами. Пам`ятайте, від того, наскільки це робитимете професійно, залежить їхнє життя і свобода. Ризикувати можна лише в крайньому випадку і в розумних межах. Не забувайте, що за кожним кроком і вчинком стоять долі інших людей, за яких ми всі разом відповідаємо головою.

Над цими словами Панюшкіна він ще довго розмірковував. Але лише опинившись за кордоном у реальній обстановці, сповна осягнув, що розвідка — дійсно важка, копітка, напружена праця, яка постійно тримає тебе у напрузі, потребує максимального докладання великих зусиль, наполегливості, витримки, волі, серйозних знань і майстерності.

Багато часу займала робота за посадою прикриття — секретарем консульського відділу посольства. Відвідувачів було чимало, і вони приходили з найрізноманітнішими питаннями та проблемами. Коли ж в емігрантських колах Франції стало відомо, що в консульстві з`явився співробітник-українець, який розмовляє українською мовою, відвідувачів значно додалося, зокрема, представників української еміграції. До М`якушка приходили з проханнями довідатися інформацію про родичів, що проживають в Україні, про життя на історичній батьківщині, з іншими питаннями.

Якось із України до Парижа приїхав ансамбль під керівництвом Павла Вірського. Ажіотаж був неймовірний. Бажаючі потрапити на виступ приходили навіть у консульство за сприянням у придбанні дефіцитного квитка. А пізно ввечері звідкись із Півдня Франції прибув повний автобус зі співвітчизниками й відразу до М`якушка: «Допоможіть потрапити на концерт!»

— Усі квитки вже продані, — почав пояснювати Василь Омелянович.

Але приїжджі ледве не зі слізьми на очах благали щось придумати. Робити нічого, розмістили їх на нічліг прямо в консульстві. М`якушко сам із ними провів усю ніч у розмовах про Україну. А вранці відправився в готель до Вірського, пояснив ситуацію і попрохав провести хоч якийсь невеличкий концерт.

— Не можу, — відповів він. — Люди втомилися, дехто ноги до крові порозтирав, адже на совість танцювали, викладалися сповна. Та й день уже весь розпланований.

— А давайте разом поїдемо до приїжджих, ви подивитеся в їхні очі й усе це самі їм скажете, — запропонував М`якушко як останній аргумент.

Зрештою, Вірський таки зустрівся зі співвітчизниками, тепло поспілкувався й дав додатковий концерт, що також пройшов з аншлагом. Їхній вдячності не було меж.

Добре запам`яталася М`якушку й зустріч із Максимом Рильським. Той як депутат Верховної Ради СРСР приїжджав у якихось справах до Франції на кілька днів, перебував за межами Парижа. А коли повернувся, Василь Омелянович попросив його зустрітися зі співробітниками радянського дипломатичного представництва й членами родин. Максим Тадейович дав згоду, при цьому обмовився, що ніяк за увесь цей час не зміг поїсти нормальної їжі.

— Я його відразу ж запросив до себе додому, — розповідає Василь Омелянович, — а сам дружині швиденько дав по телефону команду варити борщ і вареники. Вона в мене була майстринею у цій справі. Коли Рильський ще в коридорі почув запах борщу, його обличчя відразу розпливлося в посмішці, подобрішало, кудись швидко зникли втома й напруження, що накопичилися у нього за час тривалих переїздів. Він дістав із портфеля й поставив на стіл пляшку «Столичної». Ми випили пару чарок, добре закусили. Він трішки розчервонівся й сказав, що після такого смачного обіду не завадило б і прилягти на годинку. А рівно через годину він з`явився у дверях вітальні і дав команду їхати в посольство на заплановану зустріч.

З наполегливістю М`якушко взявся й до розвідувальної роботи. Спочатку його більше залучали до участі в заходах прикриття досвідчених співробітників резидентури, заодно, щоб він краще вивчив місто. Доводилося здійснювати відволікаючі маневри, проводити контрспосте-реження, страхувати колег на випадок якихось ускладнень. Та досить швидко він уже сам став першим номером під час проведення серйозних операцій.

Його можливості значно розширилися після переходу на роботу в представництво СРСР у ЮНЕСКО. Тут завдяки встановленню широких контактів йому вдалося обзавестися документом, який давав можливість безперешкодно пересуватися країною і не просити окремий дозвіл на виїзд у певні райони, як цього вимагали встановлені правила для іноземних дипломатів. А вміння віртуозно керувати авто зробило його незамінним фахівцем з проведення тайникових операцій або так званих моментальних зустрічей у різних містах країни — Марселі, Гаврі, Шербурі та інших.

У той період у Франції існував жорсткий контррозвідувальний режим. Це був час серйозного протистояння двох систем, двох військово-політичних блоків: НАТО і Варшавського договору. Перед співробітниками паризької резидентури радянської розвідки завдання ставилося так: інформація про найбільш важливі рішення НАТО повинна бути на столі у глави СРСР Микити Хрущова раніше, ніж у президента США Дуайта Ейзенхауера. І досить часто це вдавалося.

В оточенні керівництва стратегічних структур НАТО та інших міжнародних організацій радянська розвідка мала цінні джерела інформації. Важливу роль у цій мережі відігравав Жорж Пак, якого пізніше на Заході назвали одним з найвагоміших агентів КДБ у Франції за всі роки «холодної війни». Він займав важливі пости в багатьох урядових установах, був досить успішним чиновником. На визнання заслуг на державній службі у 1956 році він був нагороджений орденом Почесного легіону. На момент зустрічей з Василем М`якушком Жорж Пак працював у системі Міністерства оборони Франції, а потім — у Секретаріаті НАТО.

Основний оперативний співробітник резидентури, який постійно працював з Паком, на той момент був з якихось причин відсутній — чи то відпустка, чи тривале відрядження. А зарані намічені зустрічі переносити не можна було. До того ж важливі відомості, які надавав агент, вимагали негайної доповіді у Центр і відповідного реагування. Але «світити» таке джерело інформації перед іншими розвідниками не можна було. Його всіляко оберігали від будь-якої розшифровки, як тільки могли.

Під час роботи за кордоном

Під час роботи за кордоном

Для Василя М`якушка зробили виняток. Раніше він уже залучався до заходів із забезпечення прикриття зустрічей Пака з іншими представниками резидентури, і візуально вони знали один одного. Зустрічі, які відбулися пізніше, і безпосереднє спілкування, хоч і нетривале, залишили у Василя М`якушка приємне враження про цю людину і породили симпатію до неї. Усім своїм єством Пак демонстрував, що він був і завжди лишатиметься патріотом своєї батьківщини. Передаючи радянській розвідці матеріали, які розкривали військово-стратегічний потенціал і плани НАТО, він цим самим хотів зберегти рівновагу двох систем і не допустити виникнення нової світової війни, яка б знищила і Францію. Діючи таким чином, він, за його словами, керувався гуманними почуттями і неодноразово при цьому повторював, що ніколи не робив того, що могло б зашкодити його країні. При цьому він категорично відмовлявся від будь-яких грошових винагород.

Пізніше М`якушко уважно стежив за драматичною долею Жоржа Пака. Після одержання інформації від перебіжчика Анатолія Голіцина, співробітника ПГУ, про те, що один із високопосадових французьких чиновників працює на радянську розвідку, іноземна контррозвідка згодом звузила коло пошуків і вийшла на Пака. У 1964 році його засудили до довічного ув`язнення, яке згодом скоротили до 20 років, і зрештою після численних клопотань і апеляцій президент Франції Жорж Помпіду підписав декрет про умовне звільнення.

Таємний виїзд із Франції

З кожним роком перебування М`якушка за кордоном його професійна майстерність зростала, розширювалося коло важливих для розвідки контактів. В інтересах справи після завершення трирічного терміну перебування у Парижі його залишили ще на стільки ж, що траплялося у ті часи не так часто. Активність радянського розвідника не залишилася непоміченою представниками французьких спецслужб. Але просто так його затримати або видворити не могли — дипломатичний імунітет. Допоміг випадок, вірніше, зрадництво. Агент, що працював безпосередньо з М`якушком, звернувся спочатку до американців, які потім передали його французам, і з якихось міркувань у всьому зізнався. Ця інформація відразу ж стала відома нашій резидентурі.

— Як тільки через надійні джерела в поліцейських структурах стало відомо про зрадництво, — згадує Василь Омелянович, — у Москву негайно відправили мою дружину з двома синами. А з приводу мене йшли активні консультації із Центром. Важливо було уникнути політичного скандалу. На третій день було ухвалене рішення про мій таємний виїзд із Франції. В резидентурі були певні зв`язки в аеропорту, і одному зі співробітників вдалося провести мене на борт рейсового літака Аерофлоту під виглядом члена екіпажа без проходження митного й паспортного контролю.

А через кілька днів офіційний Париж запросив радянського посла, щоб оголосити М`якушка персоною нон ґрата, зажадати покинути Францію за 24 години й надати цьому факту публічності. Але посол СРСР Сергій Виноградов спокійно на це відповів: «Такого співробітника в штаті посольства немає. Він уже виїхав на батьківщину». Французи були здивовані. Вони були впевнені, що офіційно він кордон не перетинав. Довелося інцидент вважати вичерпаним і не виносити його на сторінки газет. Набагато пізніше в книзі Тьєррі Вольтона «КДБ у Франції» прізвище М`якушка серед встановлених радянських розвідників все ж було зазначене.

З колегами по паризькій резидентурі йому було важко розлучатися. Тут панувала хороша атмосфера доброзичливості, товариськості, взаємодопомоги, яка дозволяла кожному розкрити свої здібності й професійні якості. М`якушку вдалося тут утвердитися як серйозному і успішному розвіднику-агентуристу, досвідченому співробітнику, спроможному самостійно вирішувати широке коло питань. На його рахунку був цілий ряд цінних джерел інформації, особисто підібраних, вивчених і залучених до роботи на радянську розвідку. Про те, що вони значилися в категорії особливо цінних, він дізнався пізніше уже в Центрі. Реалізація лише деяких матеріалів, одержаних від них, зокрема, у науково-технічній сфері, мала великий економічний ефект. Це при тому, що головним напрямком його роботи було добування інформації військово-політичного характеру. Саме завдяки хорошому особистому психологічному контакту зі своїми помічниками М`якушку вдавалося досягати солідних результатів. І навіть ще упродовж деякого часу після повернення з Франції йому доводилося виїжджати на зустрічі з ними в Австрію, Фінляндію та інші країни, привозити важливу інформацію.

На чолі зовнішньої розвідки в Україні
Голова СЗР України Микола Маломуж вручає державну нагороду Василю М`якушку

Голова СЗР України Микола Маломуж вручає державну нагороду Василю М`якушку

Після повернення на Батьківщину Василю М`якушку так і не дали повністю відгуляти відпустки за всі майже шість років перебування у Франції, де він такої можливості не мав. Через деякий час його викликали до начальника зовнішньої розвідки КДБ СРСР, і той запропонував йому керівну посаду в управлінні розвідки в Україні. У якості заступника начальника управління Василь Омелянович узяв на себе весь тягар агентурно-оперативної роботи, почав кадрове оновлення підрозділу, зробив ставку на підвищення професійного рівня співробітників, добився через Москву дозволу на створення штатних курсів з поглибленого вивчення іноземних мов. Коли він через три роки обійняв посаду начальника управління розвідки, це вже було зовсім інше управління. Українських розвідників все частіше стали відряджати для роботи у закордонних представництвах, забирати на підвищення до Москви. Щороку високу оцінку одержували кандидати в розвідники-нелегали, підібрані в Україні, перевірені й забезпечені відповідними легендами.З урахуванням хороших ділових контактів у Центральному апараті зовнішньої розвідки він постійно ставив питання про необхідність реалізації саме на підприємствах потужного оборонно-промислового комплексу республіки інформації, добутої за кордоном представниками розвідки з України. Іноді навіть сперечався з цього приводу і на найвищих нарадах спеціально порушував це питання, добиваючись свого, але й результат від цього був позитивний. Пізніше неодноразово йому телефонував перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький і цікавився, чи це не його підлеглі добули таку цінну інформацію, про яку йшлося в таємних доповідних записках із Москви. Йому, як члену Політбюро ЦК КПРС, регулярно надходили такі доповідні. Приємно було підтверджувати це і вислуховувати похвалу від Володимира Васильовича. А ще, заручившись підтримкою Щербицького, йому вдалося добитися відкриття за кордоном важливого представництва України, з позицій якого було налагоджено добування розвідувальної інформації в інтересах республіки.

М`якушко постійно прагнув більшої свободи у прийнятті рішень, а своїм підлеглим, що виїжджали у закордонні відрядження, додатково намагався ставити завдання в рамках конкретних розробок саме українських виробників. Якось в одній з європейських країн вдалося залучити до роботи на радянську розвідку цінне джерело в сфері розробки новітніх комп`ютерних технологій. От тільки розвідник, що зустрічався з ним, у цьому питанні нічого не розумів. Тоді, в 60—70-ті роки, для багатьох це було ще новою і незвіданою справою. Деякі добуті розвідкою матеріали показали одному академікові з Київського науково-дослідного інституту. Той відразу ж оцінив їх сповна. «Що вам треба ще довідатися?» — запитали у вченого. Той перелічив ряд специфічних питань. Але навіть розвідники з відповідною освітою із цього нічого не змогли зрозуміти. Як бути в цій ситуації? М`якушко запропонував відправити за кордон на зустріч із іноземцем разом з нашим розвідником самого академіка.

Москва спочатку категорично заперечувала. Мотивували тим, що в такий спосіб буде розшифроване наше джерело, порушені всі правила конспірації. Але зрештою все ж дали добро, зваживши на можливу вигоду від такої зустрічі. І не прогадали. Згодом довелося організувати ще кілька таких зустрічей у різних країнах, а потім на прохання академіка здійснювалася закупівля за кордоном і необхідного устаткування. Пізніше вчений зізнався, що завдяки отриманій інформації вдалося заощадити десятки мільйонів державних коштів і кілька років роботи.

Практично упродовж 23 років Василь М`якушко здійснював керівництво діяльністю підрозділів зовнішньої розвідки радянської України. Потім ще п`ять років працював у представництві КДБ СРСР при МВС Болгарії. У відставку вийшов у 1991 році, маючи понад 40 років розвідувального стажу.

Де б він не знаходився, завжди з гордістю говорив і про свою належність до Полтавського земляцтва. А під час відряджень до Центрального апарату розвідки у Москву намагався знаходити час, щоб поспілкуватися з колегами-полтавчанами Григорієм Григоренком, який у 1962—1969 роках керував зовнішньою контррозвідкою в Першому головному управлінні КДБ СРСР, згодом став заступником Голови КДБ СРСР, генерал-полковником, а також іншим полтавчанином — генерал-майором Яковом Медяником, котрий був резидентом радянської розвідки в Ізраїлі, Афганістані, Індії, а згодом заступником начальника ПГУ КДБ СРСР.

Для М`якушка розвідка стала змістом усього життя, свого роду покликанням. І у цій специфічній сфері він реалізував себе повною мірою, ще раз підтвердивши справедливі висловлювання, що в розвідку приходять назавжди і що колишніх розвідників не буває.

Олександр СКРИПНИК,
(«Вечірня Полтава», 18.03.2009)


««««