Українські мисливці за атомними секретами

60 років тому, 29 серпня 1949-го, Радянський Союз випробував свою першу атомну бомбу. Про роль учених, політиків і розвідників у реалізації цього масштабного стратегічного проекту написано багато. Уже не ведуться дискусії про те, чий внесок у цю справу більший – учених чи розвідників. Більшістю фахівців визнано, що співробітники розвідки привернули увагу керівництва держави до цієї проблеми і добули матеріали, які дозволили радянським ученим не лише прискорити роботи над власними дослідженнями у цій сфері, а й заощадити чималі кошти. Всі учасники радянської атомної програми в різні часи були відзначені державними нагородами і здобули привілеї: безкоштовний проїзд у транспорті, державні дачі і навіть право вступу дітей до вищих навчальних закладів без іспитів. Останній привілей зберігався до 1991 року для дітей розвідників-нелегалів, які були залучені до цієї сфери діяльності.

Жодним чином не маючи на меті приписати комусь особливі заслуги у створенні атомної бомби і добуванні атомних секретів, пропонується неупереджено поглянути на участь у цій таємній епопеї деяких представників зовнішньої розвідки – вихідців з України. Тим більше що гриф секретності із цих матеріалів уже знято.

Твен

Семен Семенов

Семен Семенов


На початку 1940-х років у резидентурі радянської розвідки у Нью-Йорку відчувалися певні кадрові проблеми. Після арешту ФБР резидента Гайка Овакимяна і його висилки зі США тимчасово справи за вказівкою Центру прийняв Павло Пастельняк. На той час йому було лише тридцять п`ять. З них усього два роки припадало на роботу в розвідці. Економіст за освітою, він кілька років працював за фахом у колгоспах на Харківщині, де народився й виріс у місті Ізюмі, потім – у Всеукраїнській торговій палаті і в Наркоматі землеробства СРСР. Навесні 1939 року несподівано йому запропонували перейти на роботу в розвідку й поїхати до США, де йому належало обійняти посаду начальника сільськогосподарського відділу радянського павільйону на Всесвітній виставці.

Звісно ж, це була посада прикриття для здійснення розвідувальної діяльності. Згодом його підвищили по службі, він став старшим співробітником резидентури і помічником головного представника СРСР на виставці, а після завершення роботи виставки – віце-консулом Радянського Союзу у Нью-Йорку. Розвідувального досвіду було обмаль. Він це розумів, як і те, що так звані чистки 1937-1938 років добряче вдарили по найкращих досвідчених кадрах розвідки.

У його підпорядкуванні на той час були як досвідчені співробітники, так і молоді. Але не вік відігравав визначальну роль. Так, тридцятирічний Семен Семенов на той час вважався одним із найрезультативніших і фахових оперативних працівників резидентури. Він народився в Одесі у 1911 році, ріс без батьків і виховувався у дитячому будинку. Трудовий шлях розпочав після закінчення школи на місцевій канатній фабриці. Двадцятирічним вступив до Московського текстильного інституту. Вчився непогано, а ще захопився опануванням англійської мови й досяг при цьому значних успіхів. Мабуть, саме це привернуло до нього увагу представників зовнішньої розвідки, які запропонували йому стати розвідником. А ще – природжена кмітливість, допитливість, якась потужна внутрішня енергія, що так і проривалася назовні й запалювала оточуючих, і справжній талант легко сходитися з людьми, зав`язувати з ними міцні тривалі контакти й робити ледве не найкращими друзями.

С.Семенов – студент Массачусетського інституту

С.Семенов – студент Массачусетського інституту


Зважаючи на схильність до природничих наук, Центр організував йому навчання у престижному Массачусетському технологічному інституті. Після його закінчення і отримання диплома бакалавра Семенов залишився в США і став працювати на посаді інженера американо-радянської торговельної фірми «Амторг». Він обрав собі оперативний псевдонім Твен, запозичивши його у свого улюбленого письменника. Як і його літературні герої, Семенов був активним і непосидючим. А приятельські стосунки з випускниками інституту, які працювали у важливих сферах виробництва США, давали змогу успішно виконувати найрізноманітніші завдання Центру.

Якось надійшла вказівка роздобути рецепт виготовлення пеніциліну – ефективного антибіотика, який був конче потрібен у великій кількості госпіталям під час війни для лікування тяжкохворих і поранених бійців. Американські союзники готові були надавати ліки за гроші або в кредит, але технологією виробництва ділитися не поспішали. Семенову вдалося познайомитися з одним із керівників лабораторії, де виготовлявся очищений пеніцилін, і вченими-біохіміками. Зрештою йому вдалося отримати термос зі штамами жаданої желеподібної рідини. Для його безпечного транспортування в резидентурі терміново виготовили спеціальний контейнер і відразу з дипломатичною поштою відправили до Москви.

Це сталося вже ближче до завершення війни. Але цей розвідувальний результат непорівнянний з тими відомостями, які вдалося добути раніше. Семенов і резидент радянської розвідки у Сан-Франциско Хейфец практично одночасно дістали інформацію про те, що американська влада намагається залучити видатних учених, лауреатів Нобелівської премії, до розробки особливо секретної проблеми під умовною назвою «Манхеттенський проект». Дослідження спрямовувалися на створення нового надпотужного виду зброї, базованого на використанні ядерної енергії. Для цього уряд виділяв двадцять відсотків від загальної суми витрат на військово-технічні розробки. Хейфец повідомляв, що видатний фізик Оппенгеймер разом з колегами залишає Каліфорнію і переїздить на нове місце в Лос-Аламос, де проводитимуться секретні роботи.

Центр доручив перевірити цю інформацію Семенову через його наукові зв`язки і, зокрема, через агента«Млада – молодого фізика-атомника з лабораторії Енріко Фермі в Чикаго. Розвідникові вдалося з`ясувати, хто з видатних учених залучений до цього проекту, і встановити контакти з деякими наближеними до Оппенгеймера фізиками. Вагому науково-технічну допомогу надавав резидентурі у цей час Яків Голос зі своєю агентурною мережею.

Яків Голос

Яків Голос

Яків Голос


За своїм характером, поведінкою, здібностями Голос був просто знахідкою для розвідки. Народився у 1889 році в Катеринославі (нині – Дніпропетровськ) у сім`ї робітника. Після закінчення школи працював у місцевій друкарні, вступив до лав РСДРП, брав участь у революції 1905 року. Згодом царською владою був заарештований і засуджений до восьми років каторги, яку йому, неповнолітньому, замінили довічним засланням до Якутії. Звідти він утік до Китаю, потім ще два роки прожив у Японії. До США прибув під іменем Джекоба Рейзена. Влаштувався на роботу у друкарню. Далі став одним з організаторів допомоги політичним в`язням у Росії. Після революції 1917 року приїхав уже в радянську Росію, де вступив до лав РКП(б). Потім за згодою партії знову проживав у США, брав участь у створенні американської Комуністичної партії, і надалі був головою її центральної контрольної комісії. У двадцяті роки знову приїздив до СРСР, працював керуючим справами відомої індустріальної комуни «Кузбас» у Кемерово, потім – заввідділом газети «Москоу Ньюс». Повернувшись до США, заснував туристичне бюро «Уорлд Турист», під прикриттям якого вів розвідувальну роботу.

Яків Голос мав широкі можливості з добування найрізноманітніших документів і важливої інформації. Чого вартий лише отриманий ним повний комплект креслень одного з літаків Сікорського, так само як і відомості про кисневі маски для висотних польотів, про використання гліцерину у воєнних цілях і про початок дослідницьких робіт з розщеплення ядра урану. В нього була досить широка агентурна мережа в різних урядових закладах, військових відомствах, великих промислових компаніях. Керівництво радянської розвідки у цій ситуації хвилювало те, що Яків Голос як член Комуністичної партії США, очевидно, перебував під наглядом ФБР. У разі провалу могла розсипатися вся створена ним мережа. Тому було ухвалене рішення ряд його джерел передати на зв`язок співробітникам нашої резидентури.

Зокрема Яків Голос передав на зв`язок Семенову, котрого він знав лише як Сема, групу Юліуса Розенберга, якого вже після війни у США разом із дружиною визнали чи не головними винуватцями розголошення секретів розробки атомної бомби і засудили до смертної кари на електричному стільці. Насправді, як засвідчили подальші розслідування, їхня провина була перебільшеною. Вони були не основною ланкою у цій справі, а тільки допоміжною.

Іншим агентом був Гаррі Голд. Семенов був єдиним співробітником резидентури з вищою технічною освітою і міг кваліфіковано й результативно працювати з таким цінним джерелом, як Генріх Городницький. Таким було справжнє прізвище Голда. Його батьки в пошуках кращої долі перебралися з України до Швейцарії. Там, у Берні, і народився Генріх у 1910 році. Згодом сім`єю переїхали до США, де змінили прізвище й імена на американський манер.

Співробітництво Гаррі з радянською розвідкою розпочалося так плавно й невимушено, що він і сам спочатку не зрозумів, як все це відбулося. Один із знайомих, котрий виручив його у час фінансової скрути і допоміг влаштуватися на роботу, якось звернувся до нього з несподіваним проханням передавати йому закриті відомості компанії, де тоді працював Гаррі, про нові технології виробництва цукру. Знайомий не став приховувати, що, у свою чергу, передаватиме цю інформацію представникові Радянського Союзу для налагодження в далекій і не чужій йому державі робітників і селян сучасної цукрової промисловості.

Згодом з Гаррі Голдом почав підтримувати зв`язок Яків Голос, познайомившись із ним в Американському хімічному товаристві і назвавшись бізнесменом Джоном, який має стосунок до хімічної промисловості. Розвідка виявила далекоглядність, вчасно помітивши перспективність молодого чоловіка. Проплативши його навчання в університеті, Центр здобув дипломованого спеціаліста, який досить кваліфіковано розбирався в новинках науки і техніки й умів грамотно добирати цінну інформацію.

Завдяки його зусиллям були добуті відомості про виробництво високооктанового бензину, натурального і штучного каучуку, органічних хімічних сполук, нових авіаційних турбін, нейлону, нових вибухових речовин та багато іншого. А під керівництвом Семенова Гаррі Голд брав участь в операції зі збирання матеріалів про розробку біологічної зброї в Німеччині, Японії, а також США та Великобританії. Гаррі мав феноменальну пам`ять. Він легко, практично дослівно, запам`ятовував численні питання, які потрібно було передати під час чергової зустрічі, і потім майже стенографічно відтворював відповіді. Через кілька років він міг розповісти про конкретну зустріч, про точні дату, місце та час її проведення, порушені питання тощо. На жаль, це відіграло свою негативну роль, коли Голд згодом пішов на співпрацю з ФБР і почав розповідати про обставини свого співробітництва з радянською розвідкою і з конкретними її представниками.

Але це сталося пізніше. Поки ж він брав активну участь у найважливішій і найбільш відповідальній роботі з добування атомних секретів. Різнопланові відомості від його джерел надходили постійно, і Семенову іноді доводилося виходити на зустріч ледве не щодня. Зрештою в резидентурі зрозуміли, що коли розвідника не розвантажити, він потоне в суцільному інформаційному потоці і просто не зможе якісно працювати з усіма своїми джерелами. Деякі контакти і напрацювання було вирішено поступово передати щойно прибулому з Центру Анатолію Яцкову. Семенов дізнавшись, що той був родом з міста Білгорода на Одещині, швидко знайшов спільну мову із земляком.

Анатолій Яцков

Анатолій Яцков

Анатолій Яцков


Хоч Анатолієві виповнилося на той час 28 років і за плечима був певний життєвий досвід, у розвідці він робив ще тільки перші кроки. До цього закінчив Московський поліграфічний інститут, працював інженером-технологом на столичній картографічній фабриці. У розвідувальній школі його готували до роботи у Франції, відповідно, він і вивчав французьку мову. Але життя внесло свої корективи. У червні 1940 року Франція капітулювала перед Німеччиною, і всі радянські закордонні заклади там було закрито. Анатолія направили у п`яте відділення зовнішньої розвідки (англо-американське) з перспективою виїзду у тривале закордонне відрядження до США. Для вивчення азів англійської мови йому дали три місяці. «Доучувати будете вже на місці», – зауважили куратори.

На той час Центром було сформоване головне стратегічне завдання для резидентур радянської розвідки у США – добування інформації про хід робіт над створенням ядерної зброї. Тому і від Семенова, і від Яцкова, як фахівців із технічною освітою, вимагали насамперед результатів у цій сфері. Згодом до них приєднався Олександр Феклісов. А наприкінці 1942 року до Нью-Йорка на посаду інженера «Амторгу» прибув Леонід Квасніков. Він очолив спеціалізовану групу розвідників, які займалися науково-технічною розвідкою і, зокрема, атомною проблематикою.

Семенова у зв`язку з оперативною необхідністю перемістили з «Амторгу» до групи нафтовиків, які працювали за контрактом і займалися питаннями закупівлі обладнання. Нова посада дозволяла йому вільно пересуватися країною і зустрічатися з потрібною агентурою.

- Як від серця відриваю найкращих своїх помічників, – не раз казав він, передаючи свої джерела інформації на зв`язок Яцкову, котрий на той час виріс уже до третього секретаря Генконсульства СРСР у Нью-Йорку.

Серед таких був відомий вчений-фізик Клаус Фукс, який у 1943 році прибув до США у складі групи англійських фахівців для спільної роботи над «Манхеттенським проектом». Фукс був німецьким політичним емігрантом, членом Компартії Німеччини. Раніше він працював над дослідженнями у сфері швидких нейтронів у Бірмінгемському університеті і був завербований Головним розвідувальним управлінням (ГРУ) Генерального штабу Червоної армії, а згодом переданий на зв`язок зовнішній розвідці.

Із самого початку Центр не дозволяв підтримувати з ним контакт безпосередньо, аби не розшифрувати його перед місцевими спецслужбами. Для зв`язку з Фуксом був виділений спеціальний кур`єр – перевірений вже на інших серйозних справах учений-біохімік Гаррі Голд. Через них Семенов дістав важливу інформацію про основні атомні об`єкти США в Ок-Ріджі, де будувався завод з виробництва урану-235, в Хенфорді, де вироблявся плутоній, у Клінтоні і Чикаго. Фукс передавав розрахунки і креслення, пов`язані з конструкцією атомної бомби, відомості про виробництво, технологічний процес та багато іншого.

Найбільш важливим об`єктом була лабораторія в Лос-Аламосі, де існував особливий режим секретності. Там працювало 45 тисяч цивільних і кілька тисяч військовослужбовців. Створювали першу у світі атомну бомбу дванадцять лауреатів Нобелівської премії з фізики. Але навіть на їхньому тлі Клаус Фукс виділявся своїми феноменальними знаннями, йому доручали найважливіші фізико-математичні розрахунки. Крім Фукса, в Лос-Аламосі були й інші джерела радянської розвідки. Самому Яцкову вдалося у 1944 році завербувати молодого науковця з металургійної лабораторії Чикагського університету, запрошеного працювати на закритому ядерному об`єкті. Йому дали псевдонім Персей. Але виникло непросте питання, як підтримувати з ними зв`язок. Адже в Лос-Аламосі був створений суворий поліцейський та контррозвідувальний режими, і кожен новий приїжджий відразу підпадав під підозру. Співробітникам ядерного центру дозволялося залишати місто тільки раз на місяць, в один із вихідних. Після пошуку різних варіантів Семенов запропонував доручити цю непросту місію агентові Леслі.

Семенов, як ніхто інший, знав Леслі – Леонтіну Коен і її чоловіка Моріса Коена (Луїса), завербованого ще в 1938 році в республіканській Іспанії резидентом радянської розвідки Олександром Орловим. До речі, у своїй автобіографії Моріс писав, що його батько родом із містечка Таращі під Києвом. Після повернення добровольця-інтербригадівця до США з ним поновив зв`язок саме Семен Семенов. У них склалися гарні робочі і дружні стосунки. І коли згодом Моріс залучив до розвідувальної роботи свою дружину, вона стала надійною помічницею їхнього куратора Семенова. У 1942 році Моріс був мобілізований до американської армії. Весь цей час Леонтіна продовжувала плідно співпрацювати з радянською розвідкою, не раз ризикуючи життям і свободою. Згодом Семенов передав її на зв`язок Анатолію Яцкову, який уже безпосередньо до деталей розробляв план її поїздки для зустрічі з працівниками ядерного центру.

Пізніше з ними працював розвідник-нелегал Вільям Фішер, він же – Рудольф Абель. А відомими на увесь світ імена Моріса і Леонтіни Коен стали після їхнього арешту у Великій Британії разом з легендарним радянським розвідником Кононом Молодим – Лонсдейлом. Уже в 1990-ті роки подружжю було присвоєне звання Героїв Росії.

Доля розвідників

Подальша ж доля «мисливців за атомними секретами» – вихідцями з України – склалася по-різному. Павло Пастельняк у 1943 році був переведений у резидентуру радянської зовнішньої розвідки у Мехіко, де працював під прикриттям посади другого секретаря повноважного представництва СРСР. Помер у 57-річному віці.

Яків Голос раптово помер внаслідок серцевого нападу 25 листопада 1943 року. А днем раніше, 24 листопада, керівник радянської зовнішньої розвідки Павло Фітін підписав рапорт про його нагородження орденом Червоної Зірки. Але нагорода, навіть посмертно, так і не знайшла героя. В архівній справі біля нагородного листка вміщена записка якогось функціонера на прізвище Козлов: «У зв`язку зі смертю Голоса подавати до державної нагороди не будемо». Така гірка іронія долі. І сьогодні навіть серед професіоналів розвідки це ім`я залишається маловідомим. Хоч американські дослідники включають Якова Голоса до трійки найвизначніших представників радянської розвідки у США в довоєнний період.

Анатолій Яцков у 1945 році був призначений виконуючим обов`язки резидента зовнішньої розвідки у Нью-Йорку. Через рік він був переведений до Парижа для створення там агентурного апарату науково-технічної розвідки. Центр був насамперед зацікавлений у впровадженні радянської агентури в «Акрополь» – на французькі ядерні об`єкти. З цим завданням він успішно впорався. Пізніше обіймав керівні посади у підрозділах науково-технічної розвідки в центральному апараті. Після випробування першої радянської атомної бомби його нагородили орденом Червоного Прапора. Крім цього, він був удостоєний двох орденів Червоної Зірки, орденів Вітчизняної війни II ступеня, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. У 1996 році, через три роки після поховання, йому було посмертно присвоєно звання Героя Росії. Цього звання за добування атомних секретів також були удостоєні розвідники Леонід Квасніков, Володимир Барковський та Олександр Феклісов.

Директор Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України Віталій Крамаренко з теплотою згадує Анатолія Яцкова, який був у нього начальником факультету у 1972 році під час навчання у Червонопрапорному інституті імені Ю.Андропова, де готували розвідників.

- Яцков, хоч майже все своє життя прожив у Росії і за кордоном, – зазначає ветеран, – але завжди з гордістю говорив, що він родом з України, приязно ставився до земляків, іноді через мене передавав вітання й подарунки своїм родичам. А про свою участь у атомному проекті розповідав лише у загальних рисах, не любив хвалитися. Уже пізніше і з інших джерел ми дізналися, що його роль у добуванні інформації про атомну бомбу була однією з найвизначальніших, особливо на початковому етапі.

Семена Семенова, після того як він потрапив під щільну опіку ФБР, перевели у 1945 році до Франції і доручили займатися політичною розвідкою. І хоч він більше тяжів до науково-технічної лінії, та накази не обговорювали. Зі своєю слабкою французькою мовою, але з пробивною активною натурою йому й на новому місці вдалося добре себе зарекомендувати. У результаті до ордена Червоної Зірки за роботу з добування атомних секретів у нього додався орден Трудового Червоного Прапора. Здавалося, блискуча кар`єра після повернення у Центр йому забезпечена. Але раптом у відділі, де він працював, у 1953 році стався серйозний провал. Прямого стосунку до цього Семенов не мав, але з-поміж інших потрапив під «роздачу» і був звільнений з лав розвідки без усіляких почестей і пенсії.

Нове життя колишній професіональний розвідник, випускник престижного Массачусетського технологічного інституту починав із сім`єю у московській 14-метровій кімнаті. На роботу його нікуди не брали, бо мав страшне тавро: звільнений за статтею з органів безпеки. Якось давній інститутський товариш ще по навчанню в Московському текстильному інституті, дізнавшись про його проблеми, запропонував роботу в котельні на ткацькій фабриці, де сам був технічним директором. Платня досить скромна, але були інші переваги – досить часу, щоб спробувати себе у перекладах з англійської.

Через якийсь час Семенов став одним із найкращих перекладачів технічної літератури у Москві. На зароблені гроші вдалося вступити до житлового кооперативу і згодом оселитися у власній невеликій двокімнатній квартирі. Для них із дружиною і двома синами то стало справжнім святом. Але на душі радості все ж не було. Подумки він постійно повертався у ті давні часи, згадував свої ризиковані розвідувальні операції, але нікому про свої потаємні думки й спогади не розповідав. Лише близькі друзі відчували його стан і не раз наполягали звернутися до керівництва зовнішньої розвідки, аби переглянули старі справи.

Семенов довго відмахувався від таких пропозицій, та якось таки зібрався з духом і написав листа на Луб`янку. Через три місяці з КДБ надійшла офіційна суха відповідь: підстав немає. До горла відразу зрадливо підступив клубок, різкий біль пронизав серце, і він опинився у лікарні. Друзі мало не щодня навідували його, сприяючи швидшому одужанню, і згодом таки умовили написати ще одного листа – особисто Ю.Андропову.

Невдовзі, як свідчать матеріали з історії радянської зовнішньої розвідки, його запросили до кадрового підрозділу розвідки, вручили всі належні пенсійні документи, посвідчення персонального пенсіонера республіканського значення, сказали слова, які мали прозвучати у таких випадках, похвалили за старі заслуги, вибачились за своїх попередників, за бюрократизм тощо. Важко передати, що він відчував у той момент. Але образи у серці не було. Було змішане почуття ностальгії за минулими роками і гордості за причетність до особливої сфери діяльності, куди лише небагатьом вдається бути допущеними. Він знову відчував себе в одній обоймі з визнаними професіоналами розвідки, знав, що ця обойма була завжди заряджена на серйозний результат і ніколи не давала холостих пострілів. Помер С.Семенов у 1986 році.

Олександр Скрипник, («Дзеркало тижня», 29.08.2009)


««««