Команданте Ніколас

Із досьє зовнішньої розвідки:
Микола Архипович Прокоп`юк народився 7 червня 1902 року в селі Самчики Старо-Костянтинівського повіту Кам`янець-Подільської губернії (нині Хмельницька область). Ази розвідувальної діяльності опановував у іноземному відділенні Славутського та Могилів-Подільського прикордонних загонів. Працюючи в центральному апараті ДПУ УРСР, пройшов спеціальну підготовку для роботи в особливих умовах у тилу противника. Під час громадянської війни в Іспанії був відряджений помічником резидента радянської зовнішньої розвідки в Барселоні, брав участь у бойових діях як радник республіканської армії і командир партизанського загону. У 1940 – 1941 роках працював у резидентурі радянської розвідки у Хельсінкі. Під час Великої Вітчизняної війни був закинутий у глибокий тил ворога на чолі оперативної розвідувально-диверсійної групи, яка згодом перетворилася в партизанське з`єднання, що діяло на території України, Польщі і Чехословаччини. Після війни виїжджав у довготривалі спеціальні відрядження в Китай і Німеччину. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу, двох орденів Леніна, трьох орденів Червоного Прапора, ордена Вітчизняної війни 1-го ступеня, інших вітчизняних та іноземних нагород. Помер у 1975 році.
Микола Прокоп`юк. Іспанія, 1938 рік

Микола Прокоп`юк. Іспанія, 1938 рік


На період повернення з Іспанії його розвідувальна кар`єра виглядала успішною і досить перспективною. А орден Червоного Прапора на грудях доповнював і без того позитивну та героїчну характеристику Миколи Прокоп`юка. Під час громадянської війни він воював на Волині у складі дивізії Червоного козацтва, потім був направлений в органи ЧК, де успішно працював уповноваженим по боротьбі з бандитизмом. Після цього протягом семи років займався розвідувальною діяльністю на кордоні з Польщею.

Переведення його до центрального апарату ДПУ УРСР співпало з новою хвилею широкомасштабної підготовки до партизанської війни проти можливого противника. Прокоп`юка призначають керівником однієї із спеціальних груп. Незважаючи на те, що думки військових командирів і політиків на роль партизанських формувань у тогочасних умовах дуже різнилися, особисто він вважав цей вид ведення бойових дій у тилу ворога дуже ефективним. У зв`язку з цим докладав максимум зусиль для опанування тактики і методів ведення партизанської війни й добився певних успіхів у цій справі. За результатами загальновійськових навчань 1932 року на території Ленінградського військового округу, у яких брали участь підрозділи військової і зовнішньої розвідки, дії очолюваної ним спецгрупи заслужили найвищу оцінку.

Одержані знання і навички йому знадобилися в Іспанії. Команданте Ніколас, як його називали іспанські товариші, займався розвідкою, організацією диверсій на залізницях, аеродромах та інших транспортних комунікаціях, брав участь у підриві одного із стратегічних мостів, у боях з франкістськими військами під Гранадою, на Валенсійському та інших напрямках, виконував різні спеціальні завдання. Після повернення на батьківщину він, з урахуванням набутого досвіду, очікував на нове призначення і, звісно, на підвищення.

- Ми Вас хочемо направити на Україну в іноземний відділ на посаду начальника відділення, яке займатиметься підготовкою співробітників до ведення спеціальних операцій на випадок війни, – сказали йому в Москві.

- Із задоволенням прийму таку пропозицію, – відреагував Прокоп`юк, – робота мені знайома, і Київ став для мене ніби рідним за час роботи там.

Та час спливав, а наказ все не підписували. Він починав все більше хвилюватися, і на це були свої підстави. Відразу після повернення з Іспанії він усім своїм єством відчув, що і в країні, і особливо в наркоматі відбулися серйозні зміни. Вся атмосфера була буквально пронизана страхом, у ній відчувалося щось зловісне. Попередній керівник НКВС Єжов був звинувачений у змові проти діючого уряду і розстріляний. Його місце зайняв Берія. Політбюро ЦК КПРС прийняло спеціальну резолюцію, в якій вищі посадові особи НКВС оголошувалися політично неблагонадійними. Це призвело до масових арештів всього керівного складу органів безпеки, у тому числі й іноземного відділу. Багато резидентів зовнішньої розвідки було відкликано із-за кордону і заарештовано.

Прокоп`юк був проінформований, що з Іспанії також відкликали резидента Олександра Орлова, але він не виконав наказ і втік в іншу країну. Про причини, які його спонукали до цього, він не знав, але чув, що багатьох розвідників, які працювали в Іспанії, уже викликали для допитів. «Можливо, причина криється саме в цьому, – думав він, – але зараз розберуться в усьому, зрозуміють, що я взагалі нічого спільного з Орловим не мав, і відразу дадуть «добро» на виїзд до України». Але стосовно перебування в Іспанії до нього ніяких питань і претензій не було. Що ж тоді?

Він не знав, що його подальшу долю уже вирішив один дзвінок від першого секретаря компартії України Микити Хрущова до Лаврентія Берії. Всі більш-менш вагомі посади тоді погоджувалися на партійному рівні, і кандидатура Прокоп`юка потрапила на розгляд республіканського ЦК.

- Як Ви можете на таку відповідальну посаду рекомендувати безпартійного? А до того ж у нього рідний брат був у травні 1938 року заарештований за підозрою у контрреволюційній діяльності і розстріляний як польський шпигун, – висловив заперечення Хрущов.

Берія одразу викликав заступника начальника іноземного відділу Судоплатова, який підписував подання на Прокоп`юка.

- Ви знали, що у Прокоп`юка брат – ворог народу? – різкий тон не обіцяв нічого хорошого.

- Товаришу нарком, я знаю Прокоп`юка ще по спільній роботі в Україні, він добре проявив себе в Іспанії, нагороджений орденом Червоного Прапора, він професійно підготовлений і компетентний саме у тій сфері, куди ми його рекомендуємо, він один з кращих…

- А Ви знаєте, скільки у нас орденоносців виявилися іноземними шпигунами? – перебив його Берія. – Треба ретельніше перевіряти підлеглих, а не сліпо їм довіряти. І взагалі, розберіться, чому він досі не є членом партії.

Дізнавшись про причину затримки з призначенням, Прокоп`юк відчув себе пригніченим і розгубленим. Такий настрій у нього був тільки тоді, коли одержав звістку про арешт і звинувачення молодшого брата Павла. Той працював учителем історії в середній школі. Йому інкримінували членство в контрреволюційній повстанській організації, а також проведення роботи проти радянської влади в складі групи, яка нараховувала більше десяти осіб. Серед них були вчителі, рядові колгоспники і деякі керівники. У підсумку – розстріл за шпигунську діяльність на користь польської розвідки, підготовку до здійснення диверсійних актів, шкідництво й антирадянську агітацію.

У Миколи Архиповича не вкладалися в голові всі ці звинувачення. Добре знаючи своїх братів і сестер, він навіть думки не міг припустити про антидержавну діяльність когось із них. Вони були простими трудівниками і ніколи не влазили в політику. Старший брат був механіком, сестри Варвара і Надія вчителювали, Марія працювала цензором у видавництві, найменший Ігор, як і він, служив у органах держбезпеки. Арешт брата Павла він вважав якимось непорозумінням, кричущою помилкою, яка мала обов`язково з`ясуватися і бути виправленою.

Тепер ця обставина боляче вдарила по ньому самому. Спочатку його понизили у посаді, а в травні 1940 року взагалі звільнили зі служби й відправили у запас. Спостерігаючи за тими репресіями, які відбувалися навколо, він реально усвідомлював, що така доля могла спіткати і його. Уперше в житті він постав під загрозою від власної системи. І чи не вперше почав розмірковувати над природою системи, яка приносить у жертву людей, котрі служать їй вірою і правдою. Тільки роздуми ці носив глибоко в собі, щоб навіть ніхто не зміг здогадатися про них. Але все ж сподівався, що його заслуги, відданість справі і двадцять років бездоганної служби не пропадуть марно, керівництво в усьому розбереться і виправить помилку.

Так проминуло кілька місяців. В Європі у розпалі була Друга світова війна. Керівництво радянської розвідки чітко усвідомлювало, що скоро вона перекинеться і на територію Радянського Союзу. Потрібно було готуватися до цього і зміцнювати кадровий апарат, який дуже постраждав у період репресій. У цій ситуації у окремих начальників вистачило сміливості й мужності звернутися до Берії з пропозицією звільнити з таборів деяких колишніх співробітників розвідки, а також поновити на роботі тих, хто був звільнений за наклепами або надуманими мотивами. Серед названих був і Микола Прокоп`юк.

Його зарахували у кадровий резерв центрального апарату зовнішньої розвідки. Роздумуючи над тим, як його краще використати, згодом зупинилися на Фінляндії. На той час уже закінчилася радянсько-фінська війна, і з цією країною відновилися дипломатичні відносини. Ще в березні 1940 року резидентом зовнішньої розвідки під прикриттям посади повіреного у справах, а потім і радника дипломатичного представництва до Фінляндії був направлений розвідник Єлисей Синіцин, який уже мав досвід роботи у цій країні. Прокоп`юка відрядили до нього у помічники під прикриттям посади співробітника торговельного представництва СРСР.

Ця країна була для нього абсолютно новою, тому він наполегливо засів за вивчення її історії, сучасного політичного й економічного становища, останніх підписних угод з Радянським Союзом і, звісно ж, оперативних матеріалів. Перед виїздом відбулася ґрунтовна розмова із заступником начальника зовнішньої розвідки Павлом Судоплатовим, який раніше працював у цій країні.

- Проходь, земляче, сідай, – Судоплатов вказав рукою на крісло біля журнального столика, запропонував чай. – Якби зараз у Москві був Борис Рибкін – колишній наш резидент у Хельсінкі, я б його обов`язково запросив на цю бесіду, він би розповів багато цікавого й корисного. І він, і його чарівна дружина Зоя Іванівна. Я з ними там і познайомився під час одного з відряджень. Цікава історія їхніх стосунків. Зоя ще раніше була відряджена до Фінляндії керівником радянського представництва «Інтурист». Насправді, це був своєрідний «дах», вона виконувала обов`язки заступником резидента нашої розвідки. І тут приїздить новий резидент – Борис Ярцев, він же Рибкін, і, як мовиться, натрапила коса на камінь. Дві владні, принципові й безкомпромісні особистості не знайшли спільну мову. Зоя почала просити Москву відкликати її на батьківщину. Їй порекомендували не поспішати з висновками і допомогти новому резиденту освоїтися на новому місці. А через кілька місяців надійшло нове незвичне прохання з Хельсінкі – дозволити їм одружитися. Ось так буває в житті.

Судоплатов на мить замислився, згадуючи своє перебування у Фінляндії. Після паузи продовжив:

- Зараз Рибкіни працюють в Швеції. До речі, Борис також родом з України. Ти у нас звідки будеш? Здається з Волині, чи не так?

- Так, з Волині.

Герой Радянського Союзу М.Прокоп`юк

Герой Радянського Союзу М.Прокоп`юк


- А я з таврійських степів, з Мелітополя. Фінляндія для України особливий інтерес не становить. Хіба що там знаходиться невеликий український емігрантський осередок, але він нам погоди не робить. Для нас головне – це німецько-фінські стосунки. Ось на цю сферу й потрібно звернути основну увагу. Для Гітлера Фінляндія є ласим шматком і зручним плацдармом нападу на Радянський Союз. Звідти до Ленінграду рукою подати. На жаль, два роки тому не вдалося домовитись про обмін територіями. На нашого резидента тоді покладалася особлива місія, він особисто проводив переговори на найвищому рівні. Ми хотіли смугу на північ від Ленінграду, острів Гогланд і берегову військову базу в обмін на значно більші території в Карелії. Фіни рішуче відмовились. У результаті відбулася коротка, але важка й кровопролитна радянсько-фінська війна. Тепер ми маємо договір, який зміцнив наші північні кордони. Але пронімецькі настрої у Фінляндії дуже сильні, хоч її керівництво й намагається дотримуватися політики нейтралітету. Тому ми повинні володіти всією обстановкою.

- Я перечитав оперативну справу по нашій фінській резидентурі, – зауважив Прокоп`юк, – але ніде не зустрів згадувань про ведення розвідкою якихось переговорів.

- А там нічого й не повинно бути. Все було надзвичайно засекречено. На початку квітня 1938 року Бориса Рибкіна викликали до Сталіна, який з ним вів розмову в присутності Молотова й Ворошилова майже дві години. Рибкіну доручалося прозондувати готовність керівництва Фінляндії до укладення договору з СРСР. Щоб підвищити його статус, а він був на той час другим секретарем нашого дипломатичного представництва, навіть відкликали радянського повноважного представника і зробили його тимчасовим повіреним у справах. Він таємно зустрічався з прем`єр-міністром Фінляндії, міністром закордонних справ, іншими високопосадовцями. Однак на цьому етапі тоді так ні про що й не домовились. Про причини зараз говорити не будемо. Це не так важливо. Головне, щоб ти і резидент усвідомили, наскільки серйозно керівництво нашої країни ставиться до ролі розвідки в цьому регіоні, довіряючи проведення таких відповідальних операцій.

Прокоп`юк неодноразово пізніше згадував ці слова, добуваючи оперативну інформацію про порушення фінською владою укладеного мирного договору з СРСР, про перекидання німецьких військ на північ країни, таємні військові фінсько-німецькі переговори. У березні 1941 року від одного зі своїх агентів він одержав повідомлення про прибуття в район Петсамо німецьких дивізій, а ще через деякий час – про одержання резервістами військового обмундирування, що означало практично їх приведення в повну бойову готовність. У червні резидентурою було заздалегідь отримано інформацію про підписання угоди між Німеччиною і Фінляндією стосовно участі останньої у війні проти СРСР. А після початку воєнних дій усю радянську дипломатичну місію, у тому числі й Прокоп`юка, було депортовано. Проїзд дозволявся поїздом до Туреччини під пильною охороною гітлерівців. Там мав відбутися взаємний обмін дипломатами з Фінляндією, тобто між країнами, які перебували у стані війни. Лише 15 вересня радянська місія прибула до Москви.

А вже через кілька днів Прокоп`юк командував батальйоном окремої бригади особливого призначення, яка під Москвою займала оборону між Ленінградським і Волоколамським шосе. Лише коли загроза столиці країни зникла, керівництво зовнішньої розвідки, зокрема 4-го управління НКВС, згадало, що він є досвідченим фахівцем з проведення розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога. Прокоп`юка відкликали з фронту і доручили сформувати розвідувальну групу під умовною назвою «Мисливці». Вона мала діяти на окупованій території України, у тих місцях, які він знав ще з юнацьких років.

Перший загін із 28 бійців у ніч на 1 серпня 1942 року був завантажений у «Дуглас» і успішно десантований у лісовій місцевості поблизу Олевська Житомирської області. За два тижні сюди було перекинуто всю розвідгрупу. Спочатку передбачалося, що діяльність «Мисливців» спрямовуватиметься на українську столицю і в цілому на київський оперативний район. Для зручності групу передислокували в район Малина на Київщині. Але тільки-но почали створювати необхідні позиції, як із Центру надійшла вказівка перебиратися поближче до Рівного, яке обрав для влаштування своєї резиденції рейхскомісар України Ерік Кох. Важкий перехід, який супроводжувався неодноразовими бойовими сутичками, завершився у Цуманських лісах, великих лісових масивах, розташованих поблизу міст Рівне, Луцьк і Ковель.

Основне завдання, яке стояло перед загоном, – здійснювати диверсії на залізниці Рівне – Ковель і шосе Брест – Київ, якими до фронту повним ходом йшла техніка і жива сила, при цьому уникати збройних сутичок з ворожими гарнізонами, а також збирати й передавати у Центр розвідувальну інформацію. Встановлення широких і надійних зв`язків з місцевим населенням давало змогу розвідникам з`являтися й надовго влаштовуватися в Рівному і Луцьку для збору і передачі важливих даних, а звідти проникати для налагодження розвідувальної роботи навіть на територію Німеччини.

А фронт тим часом наближався. До з`єднання з передовими частинами залишалися лічені дні. Всі вже готувалися до рішучого прориву і завершення півторарічної партизанської діяльності. Але в цей час Прокоп`юк одержав з Центру по рації наказ: «З наближенням фронту, не очікуючи подальших розпоряджень, рухатися на захід…» І загін, який на той час уже виріс до бригади чисельністю у 500 бійців, узяв курс на Яновські ліси, що в Люблінському воєводстві Польщі.

Спільно з польськими партизанами загін розгорнув активну діяльність, що дуже дошкуляло гітлерівцям і відволікало чимало їхніх сил. Остаточне рішення про ліквідацію партизанських з`єднань вони прийняли після того, як за наводкою розвідників Прокоп`юка авіація далекої дії Радянської Армії завдала прицільного бомбового удару по скупченню військових ешелонів на залізничній станції Хелм. Гітлерівці розробили масштабну каральну експедицію, до якої залучили регулярні, охоронні і поліцейські війська, підкріплені артилерією, танками і навіть авіацією. Всього зібрали близько 30 тисяч вояків. Керувати операцією призначили генерала Кенслера. Тактично йому протистояв Микола Прокоп`юк, якого обрали керувати всіма оточеними радянськими і польськими загонами і в якого у розпорядженні було вдесятеро менше особового складу.

«Як діяти у цій ситуації, – напружено розмірковував він. – Знайти найслабкішу ланку в оточенні, прорватися й уникнути таким чином важкої кровопролитної сутички з ворогом? Можливо. У партизан у подібних випадках така тактика переважала, і вона якоюсь мірою була виправданою. Але як бути з цивільним польським населенням, якого назбиралося понад тисячу чоловік разом з жінками і дітьми? Вони ж бо втекли до лісу, щоб під захистом партизан сховатися від фашистів. І коли їх залишити наодинці зі своїми проблемами, то окупанти нізащо не пощадять».

Зваживши всі можливі варіанти, Прокоп`юк вирішив залишатися на місці, приймати бій, завдати ворогу максимальних втрат і лише після цього усім разом виходити з оточення. Досвід професійного розвідника підказував йому, що для успіху операції необхідно за будь-яку ціну дізнатися про плани нападників. Обравши тактику коротких раптових сутичок, бійці загону внаслідок одного з боїв захопили в полон німецького капітана з документами і картами. Допит полоненого і вивчення трофеїв дозволили встановити час, місце головного удару і подальше ймовірне розгортання подій.

Особливо корисною стала інформація про застосування карателями умовних сигналів. Коли наступ почав захлинатися, з ворожого табору в повітря злетіли червоні ракети. Німці викликали на допомогу авіацію. У цей час на їхньому передньому краї приховано розстеляли білі полотнища, спрямовані гострими кутами у бік нанесення бомбових ударів. Але партизани про це знали і також заздалегідь нарізали з парашутів клини й стали швидко розкладати їх відповідно у бік ворога. Згодом у небі з`явилося одинадцять бомбардувальників. Двічі вони заходили на ціль і щоразу, спантеличені різними умовними сигналами, утримувалися від бомбування. Лише на третьому заході скинули бомбовий запас … на свої позиції.

На всьому проміжку оборони бій тривав цілий день. Гітлерівці зазнали значних втрат. Зранку вони планували повторити наліт авіації і остаточно зламати опір. Але об`єднані загони вночі повним складом вийшли з оточення і відірвалися від переслідування. Це було одне з найбільших протистоянь партизан на польській землі за всі роки окупації.

Після цього Прокоп`юк повів свій загін у напрямку Карпат і згодом розгорнув активну бойову діяльність на території східної частини Словаччини. Наприкінці вересня 1944 року «Мисливці» захопили Руський перевал у Східних Карпатах і упродовж кількох днів утримували його до підходу передових частин 4-го Українського фронту. За цю операцію Микола Архипович був нагороджений другим орденом Червоного Прапора і відкликаний до Москви. А незабаром з`явився Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння йому в числі інших розвідників звання Героя Радянського Союзу.

М.Прокоп`юк під час відвідання Хмельниччини

М.Прокоп`юк під час відвідання Хмельниччини


Логічно розсудивши, що його досвід проведення розвідувально-диверсійних операцій на західному фронті уже навряд чи знадобиться, керівництво зовнішньої розвідки поставило перед ним нове завдання. Більш ніж на рік він відряджався до Китаю. Там займався збором розвідувальної інформації для Радянської Армії перед початком війни з Японією, а також наданням допомоги китайським патріотам у національно-визвольній боротьбі. За його участі формувалися розвідувально-диверсійні групи з числа китайських громадян, які досить ефективно діяли у провінції Сінцьзян.

Після повернення з Китаю Миколу Прокоп`юка очікує нове відрядження – до Німеччини. Він бере участь у проведенні ряду спеціальних операцій в рамках діяльності радянської військової адміністрації землі Саксонія, спільно з представниками східнонімецьких органів безпеки проводить оперативні ігри, спрямовані проти іноземних розвідок.

У 1950 році він виходить у запас за станом здоров`я. Участь у війні, багаторічні перебування у тривалих відрядженнях за кордом, де іноді напруження доходило до критичної межі, давали про себе знати. Він отримав визнання, пошану і всі можливі почесті. Але єдине питання увесь час тривожило його душу і не давало спокою – доля молодшого брата Павла. Він не міг змиритися з тим роковим вироком особливої трійки управління НКВС по Кам`янець-Подільській області від 29 вересня 1938 року, в якому той визнавався шпигуном-повстанцем. Лише наприкінці 50-х років вдалося добитися реабілітації брата і усіх тринадцятьох невинно розстріляних разом з ним членів «контрреволюційної групи».

…Наприкінці 1980 року, через п`ять років після смерті розвідника, на одному з флігелів маєтку у Самчиках на Хмельниччині, що колись належав поміщику Михайлові Шестакову, з`явився об`ємний ліплений напис: «Музей М.Прокоп`юка». Саме у цьому флігелі колись жила велика родина сторожа панського лісу Архипа Прокоп`юка і саме тут народився і зростав майбутній Герой Радянського Союзу. На сьогодні це єдиний в Україні музей представникові зовнішньої розвідки.

Олександр Скрипник


««««