Список Івана Кудрі

Із досьє зовнішньої розвідки:

Кудря Іван Данилович народився 24 червня 1912 року в селі Сальків Київської губернії. Після закінчення шестимісячних педагогічних курсів учителював на Херсонщині. Служив у прикордонних військах, звідти був направлений на навчання у Ново-Петергофське військово-політичне училище НКВС. У 1938 році після закінчення училища був зарахований до центрального апарату радянської зовнішньої розвідки. У 1940 році відряджений до Києва, де очолив один із відділів 1-го (розвідувального) управління НКДБ УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни керував нелегальною резидентурою, яка в окупованому Києві здійснювала розвідувально-диверсійну діяльність. Влітку 1942 року був заарештований і згодом розстріляний фашистами. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. На його честь у Києві названа одна з вулиць.

Іван Кудря

Іван Кудря

Війна невпинно наближалася до Києва. Її подих відчувався в усьому: у напруженій і дещо нервовій роботі державних органів, які готували підприємства до евакуації, у збільшенні кількості військових, у розгублених і занепокоєних виразах облич киян. Практично в цілодобовому режимі працювали в будинку по вулиці Короленка, де розміщувався наркомат державної безпеки УРСР. Тут водночас ламалися старі усталені стереотипи про ведення агентурно-оперативної роботи у воєнний період, життя вносило свої корективи, і потрібно було швидко перебудовуватись. А з наближенням бойових дій до міста ставало все очевиднішим, що більшості оперативників доведеться просто брати до рук гвинтівки і зустрічати ворога в окопах.У один з таких днів почалося формування батальйону особливого призначення НКДБ УРСР. До його складу включали викладачів і курсантів Київських курсів НКДБ СРСР та підрозділів центрального апарату наркомату держбезпеки республіки. Іван Кудря про це знав, і коли його терміново викликали до керівництва, він не сумнівався, що також одержить призначення у цей батальйон. Але розмова пішла про інше.

- Іване Даниловичу, – почав без довгого вступу начальник розвідувального управління Сергій Романович Савченко, – є пропозиція доручити тобі виконання особливого завдання. Німецькі війська швидко просуваються вглиб нашої території, тому вже зараз треба думати про розгортання розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога. Що таке розвідувальна робота, ти добре знаєш, неодноразово це продемонстрував на практиці. Про диверсійну складову поговоримо пізніше окремо. Головне ж, що ти в Києві не встиг «засвітитися» як співробітник органів держбезпеки, недавно тут працюєш, тому вибір зупинився на тобі. Це допоможе убезпечитись від випадкових провалів або зрад. Як дивишся на таку пропозицію?

- Я готовий до виконання будь-якого завдання, яке мені буде доручено, – рішуче відповів Кудря. – Якби тільки це допомогло прискорити перемогу.

- Гаразд, – начальник управління розгорнув папку, – ось список наших кадрових співробітників, тих, що можуть залишитися в тилу. А це матеріали на осіб, яких можна залучити до підпільної роботи. Уважно все продивись, продумай собі правдоподібну легенду, за якою житимеш і працюватимеш. Як будеш готовий, заходь, все детально обговоримо. Тільки май на увазі: про нашу розмову не повинен знати ніхто. Сам розумієш, що бути керівником розвідувальної резидентури в столиці України – надзвичайно відповідальна справа. Будь-який невірний або невиважений крок може привести до провалу операції.

Через кілька днів Кудря прийшов на доповідь до Савченка з конкретними пропозиціями. Перехопивши здивований погляд начальника, який уважно роздивлявся його зовнішній вигляд, він одразу почав пояснювати:

- Я вважаю, що у військовій формі мені зараз не варто з`являтися, тому й перейшов на цивільну. Та й взагалі, не бажано, щоб мене сторонні бачили при вході в наше приміщення. У разі необхідності буду заходити через бокові двері або як стемніє. А неголений, бо хочу відпустити вуса. Так би мовити, починаю змінювати зовнішність. Уже придбав і капелюха, в якому ходитиму.

Далі Кудря коротко виклав міркування стосовно своєї легенди. Він виступатиме в ролі викладача української мови і літератури. Ця справа йому знайома. Свого часу він учителював на Херсонщині, куди з матір`ю переїхали ще в 1926 році. Навіть встиг побути директором початкової школи. Перебравши з колегами купу справ і матеріалів, зупинився на тому, що проживатиме під виглядом сина священика з села Мерефи, що на Харківщині, розстріляного радянською владою. Документи виготовлено на ім`я Кондратюка Івана Даниловича. Для зв`язку ж із Центром і конспірації обрав псевдонім «Максим».

Попередньо підібрано і квартиру в центрі Києва по вулиці Інститутській, 16. Там проживала вчителька Груздова Марія Іллівна. Її чоловіка у 1937 році репресували, але це не було перепоною для облаштування в її помешканні конспіративної квартири. Навпаки, німці до осіб, скривджених радянською владою, ставилися поблажливіше. А щодо самої Марії Іллівни, то вона була справжньою патріоткою, і хоч тяжко переживала через втрату чоловіка, постійно намагалася довести, що і вона сама, і її сім`я ніколи не були ворогами народу. Ті ж, хто так вважали, глибоко помилялися, і вона готова була довести свою відданість. Про це Кудрі розповів один з колег по роботі, який був особисто знайомий з нею і впевнено рекомендував як надійну помічницю.

Іван сам з нею зустрівся і після розмов на загальні теми прямо й відверто запитав, чи готова вона надати допомогу у боротьбі з фашизмом. Відповідь була ствердною. Спільно відшліфовували й запам`ятовували легенду, згідно з якою належало жити в окупації. Вони нібито познайомилися ще два роки тому під час відпочинку в Сочі. Відтоді весь цей час переписувалися і ось вирішили одружитися. Кудря перебрався до неї у квартиру, познайомився з сусідами. Усім своїм виглядом вони демонстрували, що не збираються евакуюватися, запасалися продуктами. Крім цього у квартирі обладнали схованку, де розмістили зброю, бланки різних документів, списки і адреси осіб, яких можна було залучити до підпільної роботи, паролі для зв`язку.

Особливу увагу було приділено радіозв`язку. Потужну рацію вирішили сховати на околиці Києва у непримітному будиночку, в якому проживав пенсіонер Євген Михайлович Ліневич. Його знали як надійну людину, на яку можна цілком покластися. Щоб не привертати увагу сусідів, до облаштування схованки нікого не залучали. Сам господар копав у кладовці схованку для рації, вночі непомітно виносив землю, все ретельно маскував. Він же запропонував і план завезення апаратури, яка була досить важкою і громіздкою разом з батареями живлення. У нього був дозвіл на придбання кубометра дров і півтони вугілля. На кузові машини під дровами рацію і доставили на його подвір`я, а також зброю, набої до неї, гранати, вибухівку. Згодом рацію перевірили кадрові співробітники К.М.Ємець та А.Ф.Кравченко, яких залишали на нелегальну роботу радистами, здійснили пробний сеанс зв`язку – все діяло.

19 вересня 1941 року радянські війська залишили Київ. Сапери підірвали за відступаючими всі переправи. Останнім злетів у повітря Дарницький міст. У перші дні окупації Кудря особисто вивчав обстановку у місті, дислокацію німецьких військ. Відомостей на радіограму набралося чимало, і хоч вони були здебільшого поверховими, та все ж це був початок. Але Центр на позивні не відповідав. Так було і вдруге, і втретє, і всі наступні рази. Мабуть, у суцільному хаосі безладного відступу, неорганізованості на фронті і в тилу щось не спрацювало так, як задумувалося. Група «Максима» продовжувала збирати інформацію, але до адресата вона не доходила. Відчуття безсилля і нереалізованості у цей час оволодівало командиром групи, і він став все серйозніше замислюватися над ситуацією, що склалася.

«Треба діяти, робити якісь конкретні справи, проводити акції проти окупантів» – такі думки щодня роїлися в його голові, підштовхували брати до рук зброю, не давали можливості спокійно й виважено подивитися на перспективу саме розвідувальної місії групи. Можливо, їхній час мав настати через півроку, через рік або навіть через два, коли радянські війська почнуть визвольну ходу на захід. Але хотілося бути корисним саме тепер. І як логічне втілення – організація вибухів у німецькій комендатурі і в кінотеатрі, де солдати й офіцери передивлялися хроніку переможної ходи радянською територією. Але ніхто не передбачав, що це обернеться розстрілом мирних мешканців і підривом окупаційною владою житлових будинків.

Так званий «будинок Гінзбурга», в якому знайшов притулок Кудря, також перетворився на купу руїн. А під ними залишилися всі заготовлені засоби для проведення розвідувально-диверсійної роботи і, найголовніше, – адреси помічників. Під кінець жовтня сіли батареї у рації. Так і не вдалося передати жодної радіограми. Після деяких роздумів Кудря вирішив направити радистів через лінію фронту із зібраними матеріалами. Лише на початку 1942 року їм таки пощастило дістатися до командування радянських військ і повідомити про те, як діє київська розвідувальна резидентура.

Але «Максим» про це ще не знав. Він наполегливо шукав надійних людей для роботи у підпіллі і шляхи одержання справді важливої інформації про німецькі війська і їхні плани. Якби вдалося проникнути якимось чином у їхні штаби, це було б ідеально. Як професійний розвідник, він це розумів, та поки що жодних варіантів для реалізації задуму не було. Надія зажевріла після однієї несподіваної зустрічі в центрі Києва, яка, зрештою, могла коштувати йому і життя.

- Іване Даниловичу, доброго дня, – нарочито улесливо-саркастично звернувся до нього на Пушкінській вусатий чоловік з гестапівською пов`язкою на рукаві. – Чи не пізнаєте мене? А я Вас одразу пізнав, хоч Ви й вуса відпустили і капелюха натягнули на самі очі.

Поштова марка на честь І.Кудрі

Поштова марка на честь І.Кудрі

Буквально кілька секунд від несподіванки Кудря не знав, як відреагувати, але швидко опанував себе і в звичній манері розмірено і впевнено повів розмову. Перед ним стояв колишній об`єкт розробки розвідувального управління на прізвисько «Вусатий». Деякі його родичі і знайомі знаходилися в еміграції, проживали в Чехословаччині й Німеччині. Вони регулярно переписувалися, і зі змісту листів керівництво зробило висновок, що «Вусатий» має антирадянські настрої і ледве чи не є німецьким шпигуном. Після цього плани стосовно використання чоловіка у вивченні закордонних емігрантських центрів змінилися на розробку його самого. «Вусатого» заарештували, а його справу передали для подальшого провадження в інше управління.

Кудря, який з ним неодноразово зустрічався і встановив непогані довірчі стосунки, як міг, доводив керівництву, що той ніякий не ворог народу. Він добре вивчив його спосіб життя, риси характеру і мав підстави так стверджувати. Та всі аргументи були марними. Більше того, чекіста ледве самого не звинуватили у втраті революційної пильності. Хоча справу через деякий час все ж закрили і затриманого відпустили, не набравши достатньо доказів. Зі шрамами на душі й на тілі від того перебування в підвалах НКВС «Вусатий» озлобився на радянську владу, до якої до цього ставився цілком нейтрально. Не дивно, що на початку війни він волів краще сховатися від каральної машини, яка заарештовувала всіх неблагонадійних, хто хоч колись потрапив до «чорних» списків, і відправляла їх далеко вглиб території. А коли німці увійшли до Києва, він пішов у поліцейську управу і, як ображений радянською владою, запропонував свої послуги, додавши, що має родичів у Німеччині і сам непогано володіє німецькою мовою. Гору все ж взяло почуття помсти. Так він став перекладачем у спеціальній команді гестапо.

- Доброго дня, Тарасе Семеновичу, – якомога спокійніше відповів Кудря.

- Значить, упізнали, – його очі запалали злостивими вогниками. – Чим, хотілося б дізнатися, Ви зараз у Києві займаєтесь? З Вашого дозволу, тепер я буду задавати питання, а Ви на них будете відповідати. Поміняємось, так би мовити, ролями. І на цей раз вершити долі буду вже я.

- Ніколи ні Ви, ні Ваші німецькі господарі не будете нічого вершити тут, на нашій українській землі, – несподівано рішуче промовив Кудря. – Ви що, зовсім осліпли і не бачите, що фашисти творять, знищуючи мирне і ні в чому не винне населення, вивозячи ешелонами людей у рабство до Німеччини? Для них Україна нічого не варта, і вони ніколи не дбатимуть про її майбутнє. Хіба про таку долю України Ви мріяли, коли ми з Вами раніше гаряче дискутували? Чи про таку долю Ви мріяли для себе – бути фашистським прислужником? Я був про Вас кращої думки, Тарасе Семеновичу. Якби знав, що ось так зустріну колись Вас з гестапівською пов`язкою, ні за що тоді б не клопотав про Ваше звільнення. А що я тут зараз роблю? Борюся всіма засобами з окупантами.

- А я й не знав, що мушу Вам завдячувати за те звільнення, – вже зовсім іншим тоном промовив «Вусатий».

Він, ніби виправдовуючись, почав згадувати, що йому довелося пережити тоді, чому він пішов на службу до німців. У його очах Кудря в якусь мить вловив розгубленість та смуток і одразу поставив питання:

- Скажіть чесно, Ви що, вірите в перемогу гітлерівців?

- Не дуже, але вірю.

- Не обманюйте себе, Тарасе Семеновичу, я Вас добре знаю. Ви завжди тверезо дивилися на речі. Можете не сумніватися, перемога буде за нами, і тоді кожен понесе заслужену кару за свої вчинки.

- Добре, – примирливо мовив «Вусатий», – ідіть собі з миром і не бійтеся, я Вас не видам.

- А я й не боюсь цього, – Кудря посміхнувся. – Більше того, я радий зустрічі з Вами і сподіваюся, що Ви нам допоможете.

- Навряд чи це можливо, – похитав той головою. – Свого часу я вже намагався допомогти. Он що з цього вийшло.

- Не гарячкуйте. Зараз зовсім інша ситуація. І на кону стоїть не Ваше і не моє життя, а існування нашого народу. Подумайте над цим.

- Добре, я подумаю.

- Ну, ось і гаразд. Давайте завтра зустрінемось у більш затишному місці і про все поговоримо.

Незважаючи на величезний ризик, «Максим» наступного дня відправився на зустріч. І хоч всі можливі варіанти розгортання подій він з колегами обговорив і передбачив шляхи втечі, все ж розумів: якщо «Вусатий» про все розповість німцям, шанси на порятунок мізерні. Але в разі позитивного розвитку контакту можна було одержувати дуже важливу інформацію безпосередньо від одного зі співробітників гестапо.

«Вусатий» ще деякий час вагався, та все ж пішов на співпрацю. Спочатку він розповідав розвіднику, що через нього проходять заяви зрадників про комуністів і чекістів, які залишилися в місті. За завданням Кудрі деякі заяви він знищував, у той же час інших повідомляли про небезпеку підпільники. Згодом він передав прізвища двох німецьких агентів, які були закинуті в тил Червоної Армії в райони Москви і Челябінська зі спеціальними завданнями.

Та найважливішою була інформація про розгортання в Києві розвідувального пункту абвера, прізвище керівника і адресу його конспіративної квартири. Як з`ясувалося, розвідпункт очолював майор Міллер, він же Антон Іванович Мільчевський – досвідчений німецький розвідник, який до війни працював в Умані, де займав непримітну посаду інженера. У 1936 році на його слід вийшли чекісти, але йому вдалося зникнути, перебратися до Японії, а звідти в Німеччину. Після початку війни він знову з`явився в Україні, тепер уже в новій ролі. Це був високого зросту чоловік років п`ятдесяти з сивим волоссям, він носив довгу солдатську шинель, підігнану під його статуру, і розмовляв російською мовою без акценту.

Одержавши інформацію про його проживання по вулиці Кузнечній № 4/6, Іван Кудря почав інтенсивно шукати підходи до цього будинку. Першим успіхом було влаштування Марії Груздової через свого давнього знайомого в міській управі керуючою цим будинком. Згодом їй вдалося познайомитися і встановити хороші стосунки з Вікторією Густовською. Свого часу Міллер проживав у неї в Умані і тепер привіз її до Києва. Густовська займалася в штабі розвідувального пункту технічною роботою. Через деякий час за її допомогою вдалося влаштуватися туди й Груздовій. Це вже було серйозне досягнення. Вона одержала можливість збирати інформацію про осіб, яких готували для засилання в тил радянських військ з розвідувально-диверсійними завданнями.

Кудря завів окремий зошит, в який ретельно занотовував дані на них. Всього за весь час окупації вдалося зібрати відомості на 87 гітлерівських агентів. Але він розумів, що це лише половина справи. Потрібно було ще передавати ці відомості у Центр, та рація не працювала. У цій ситуації він приймає рішення самому йти через лінію фронту, щоб доповісти про роботу і повернутися з необхідним обладнанням для подальшої розвідувальної роботи.

Перейшовши Дніпро через лід, «Максим» попрямував на схід, навздогін лінії фронту, яка невпинно просувалася в глибину радянської території. Марія Іллівна з нетерпінням чекала його повернення. А через кілька днів з Центру прибули до Києва два кур`єра. За відсутності керівника розвідувальної групи вони вислухали його помічників про здійснену роботу, про обстановку в місті і повернулися назад.

Пройшло ще кілька днів. Несподівано до Марії Іллівни прийшов хлопчина років дванадцяти з невеликим клаптиком паперу. Вона з хвилюванням прочитала записку: «Я затриманий. Ти, як дружина, можеш мене виручити». На словах хлопець розповів, що Кудря був заарештований десь у 80 кілометрах від Києва і зараз утримується в дарницькому таборі військовополонених. У першу чергу вона повідомила про це колег по підпіллю, а потім звернулася до своїх знайомих, які перебували на службі в німецьких установах. Одержавши позитивні характеристики і клопотання про звільнення «чоловіка», вона подалася до табору. Умовляння, сльози, папери, гроші і золоті монети в кінцевому підсумку зробили свою справу – Кудрю було відпущено.

Після цього випадку він став діяти обережніше. До того ж з`явилася надія, що кур`єри благополучно повернуться і повідомлять Центр про проблеми з рацією. Так воно згодом і сталося. У квітні 1942 року з підмосковного аеродрому злетів літак з радистом і двома зв`язківцями на борту, який взяв курс на Київ. Але поблизу місця десантування літак потрапив під сильний зенітний обстріл, і парашутистів вдалося скинути лише у районі Могилів-Подільського. Один з них – Анатолій Трусов приземлився на дерева на околиці села. Добре, що селяни швидко допомогли зняти парашут і вказали, як слід добиратися до Києва. Складніша ситуація була у радиста і його напарниці. Вона сильно підвернула ногу під час приземлення, і йому довелося нести на собі все спорядження, рацію та допомагати їй пересуватися. Рацію часто ховали в безпечних місцях, потім він за нею вже сам повертався. В один із таких моментів радист потрапив на німецьку облаву і загинув.

Двоє інших посланців таки дісталися до Києва, але одержати зв`язок з Центром знову на вдалося. Нічого не вийшло і з їхньою надійною легалізацією, адже всі документи, заготовлені ще в Москві, пропали разом з рацією. Кудрі залишалося лише одне – підготувати детальний звіт про роботу і відправити їх назад. Сам же він почав розмірковувати над тим, як виконати одне із завдань Центру – збирання інформації про райхскомісара України Еріка Коха. Довелося відрядити до Рівного свого заступника кадрового офіцера органів безпеки Дмитра Соболєва. Однак без необхідних зв`язків і контактів у тому регіоні йому так і не вдалося дізнатися щось більш-менш суттєве. По суті, до Києва він повернувся ні з чим.

А Кудря в цей час зосередив зусилля на створенні бойових груп з числа підпільників і організації диверсій. 1 травня 1942 року було вчинено диверсію на перегоні Київ – Жмеринка. У результаті ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одна диверсія була здійснена на станції Дарниця. Крім цього, вдалося налагодити випуск листівок зі зведеннями радянського Інформбюро. З перших днів окупації Кудря встановив контакт з Євгенією Бремер – німкенею за походженням, так званою «фольксдойче», чоловік якої до війни працював в органах НКВС. Тепер у неї на квартирі проживав який високопосадовий офіцер, який удома тримав радіоприймач. За його відсутності Женя записувала передачі з Москви, передавала тексти «Максиму», а він уже на їх основі складав листівки. Потім Бремер розмножувала їх на друкарській машинці, а вночі підпільники розклеювали їх на вулицях міста. Заняття було ризикованим, зате давало можливість піднімати моральний дух киян, і від цього Кудря одержував хоч якесь задоволення.

Прима київської опери Раїса Окіпна з розвідгрупи І.Кудрі

Прима київської опери Раїса Окіпна з розвідгрупи І.Кудрі

Через Бремер «Максим» познайомився з артисткою Київського оперного театру Раїсою Окіпною, яка згодом стала активною помічницею у збиранні розвідувальної інформації. Коли ж йому стало відомо про спорудження німцями поблизу Вінниці в лісі якогось таємного об`єкту, саме Окіпна запропонувала свої послуги у одержанні достовірної інформації. Вона сама була родом з Вінниці, колись співала у місцевому театрі, там проживали її родичі, тому поїздка в цей регіон була цілком умотивованою. Не підозрюючи про якусь небезпеку, вона звернулася до керівництва оперного театру з проханням одержати дозвіл і необхідні документи на цю поїздку. З цього часу вона опинилася під пильним наглядом німецької служби безпеки СД.

Справа в тому, що під Вінницею в цей період завершувалося будівництво ставки Гітлера «Вервольф». Всі роботи здійснювалися в умовах надзвичайної таємності. Людина, яка проявляла будь-який інтерес до цього регіону, не кажучи вже про зацікавленість стратегічним об`єктом, одразу потрапляла в «чорний» список і підлягала ретельному вивченню. Для перевірки Окіпної керівництво СД направило свого надійного агента «Нанетту». Та досить швидко і просто зав`язала знайомство.

- Здрастуйте, – з посмішкою звернулася вона до Окіпної, перехопивши на шляху до театру. – Ви мене, мабуть, не пізнаєте. А ми з Вами якось зустрічалися у Вінниці в театрі. Але ж тоді було багато людей. Тепер Ви стали відомою і популярною артисткою. Я б хотіла потрапити на виставу з Вашою участю.

Так мимоволі почалася розмова. «Нанетта» розповіла про себе, що працює в міській поліклініці, завідує там лабораторією. Це знайомство здалося Окіпній корисним, і вона запросила «землячку» до театру. Кудря теж зацікавився новою знайомою Раїси. Саме в цей час постала необхідність у придбанні різних хімікатів для підробки документів підпільникам. А якраз у медичній лабораторії їх і можна було дістати. Після цього прохання підозра до Окіпної посилилася. А коли вона представила «Нанетті» Івана Кудрю як свого доброго знайомого, відрекомендувала його студентом-медиком і попросила для нього медичну довідку нібито у зв`язку з тяжким захворюванням, до справи підключився уже весь апарат СД.

На початку липня 1942 року Івана Кудрю, Раїсу Окіпну і Євгенію Бремер було заарештовано. Протягом трьох місяців їх регулярно допитували, піддаючи найстрашнішим тортурам. Але жодних прізвищ товаришів по розвідувальній групі вони не назвали. Не добившись від них ніяких відомостей, їх згодом розстріляли. Але група Кудрі продовжувала діяти під керівництвом його заступника Дмитра Соболєва. Саме до його рук після арешту командира потрапив той учнівський зошит, на одній із сторінок якого твердим розбірливим почерком було виведено: «Шпигуни і зрадники. Деякі зараз діють на території СРСР». Далі йшов їх перелік.

Дмитро доповнив зошит коротким викладом обставин загибелі резидента і назвав ім`я зрадниці. На внутрішньому боці обкладинки він написав: «До всіх, хто знайде ці записи. Прошу радянських патріотів зберігати ці записи і у разі моєї смерті від рук ворогів моєї Батьківщини – німецьких фашистів з приходом Червоної Армії передати їх відповідним органам. За що я і наша Батьківщина будуть вам вдячні. Д.Соболєв».

Але під час арешту Соболєва зошит потрапив до рук гестапо. І лише стрімкий наступ військ 1-го Українського фронту не дав змогу гітлерівцям вивезти всі архіви. В одному з приміщень гестапо був знайдений безцінний учнівський зошит в лінійку з сіро-блакитною обкладинкою. Далі «списком Кудрі» вже займалася контррозвідка.

Олександр Скрипник


««««