Зародження зовнішньої розвідки радянської України у 20-30-ті роки ХХ століття

Службою зовнішньої розвідки України розсекречено ряд документальних матеріалів, датованих 20-ми роками минулого століття, стосовно створення і перших років діяльності зовнішньої розвідки радянської України.

Зазначені документи знаходяться у фондах архіву СЗР України, який у 2007 році згідно з рішенням Кабінету Міністрів України одержав статус галузевого державного архіву. Серед них:

  • директива та Інструкція ДПУ УРСР від 20.02.1925 року з обслуговування 50-верстної прикордонної смуги (дивитись аркуш 1, 2, 3, 4, 5);
  • вказівка Державному політичному управлінню УРСР з Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 4.03.1925 року про необхідність створення закордонних резидентур (дивитись аркуш 1, 2, 3);
  • проект кошторису витрат апарату ДПУ УРСР на проведення закордонної роботи (дивитись аркуш 1);
  • директивний лист ДПУ УРСР від 30.06.1925 року про прикордонну роботу (дивитись аркуш 1, 2, 3, 4);
  • директивний лист КРВ ДПУ УРСР від 17.07.1925 року про закордонну і прикордонну роботу (дивитись аркуш 1, 2, 3);
  • наказ КРВ ДПУ УРСР від 5.04.1926 року про закордонну роботу (дивитись аркуш 1);
  • доповідь ДПУ УРСР за 1925 рік про закордонну і контрдиверсійну роботу (дивитись аркуш 1, 2, 3, 4, 5, 6);
  • протокол екстреного закритого засідання колегії ДПУ УРСР від 18.01 1928 року про закордонну роботу (дивитись аркуш 1, 2).

Ознайомлення із зазначеними документами дає змогу скласти уявлення про те, як створювалися структурні підрозділи зовнішньої розвідки радянської України, про їхню організаційно-штатну побудову, фінансування, спрямування діяльності, коло завдань, які перед ними стояли. Неупереджений показ матеріалів, їхня фактологічна подача без якихось коментарів і оцінок дозволить науковцям, історикам, дослідникам діяльності спеціальних служб заповнити існуючі прогалини і зробити свої висновки про тогочасні події. Отже, звернімося до документів і згадаємо обстановку, в якій зароджувалася розвідка.

* * *

Історія зовнішньої розвідки радянської України тісно пов`язана з утворенням Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) та її Іноземного відділу.

У складній післяреволюційній ситуації на теренах колишньої Російської імперії було прийнято рішення про утворення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією й саботажем, яка на початковому етапі діяла переважно силовими методами. Разом з тим, органи ВНК використовували агентурне проникнення у закордонні емігрантські центри та організації для здобування інформації про їхні плани й наміри, кадровий склад. Вдавалися до дезорганізаційних заходів, вносили елементи підозри та недовіри до лав їхніх прибічників, які стали на шлях боротьби з радянською владою.

Від початку військової інтервенції постала нагальна потреба посилити боротьбу з підривною діяльністю іноземних розвідок в армії та на флоті. Дев`ятнадцятого грудня 1918 року рішенням Бюро ЦК РКП(б) на базі військового відділу ВНК і відділу військового контролю Регіструпра Польового Штабу Революційної Військової Ради Республіки (РВРР) створено Особливий відділ (ОВ) ВНК. Такі підрозділи діяли також при штабах фронтів, армій, дивізій. В оперативному плані Особливі відділи підпорядковувалися ВНК, а їх політичне керівництво здійснювалося реввійськрадами та політвідділами фронтів і армій.

Створення Особливого відділу було першим кроком на шляху до появи штатного органу розвідки. У квітні 1920 року при Особливому відділі ВНК створюється Іноземний відділ (ІНВ), а при Особливих відділах фронтів, армій та флотів – іноземні відділки. Це передувало створенню політичної розвідки (військова розвідка почала функціонувати значно раніше). Згодом Іноземний відділ Особливого відділу став базою формування Іноземного відділу ВНК.

У наказі Голови ВНК від 20 грудня 1920 року за №169, яким утворено Іноземний відділ ВНК, зазначалося: «Іноземний відділ Особливого відділу ВНК розформувати й організувати Іноземний відділ ВНК».

У 1922 році ВНК перетворюється на Державне політичне управління (ДПУ) при НКВС, яке після проголошення Союзу Радянських Соціалістичних Республік дістало назву Об`єднане державне політичне управління (ОДПУ) при Раді народних комісарів.

Дещо раніше, у другій половині 1921 року, на території України у містах Одесі та Новоград-Волинську були розгорнуті перші підрозділи радіорозвідки, що виконували завдання Спеціального відділу Всеросійської надзвичайної комісії. З них бере відлік історія створення і діяльності сучасної радіорозвідки України.

Завдання організації закордонної роботи силами Державного політичного управління (ДПУ) Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) поставило Об`єднане державне політичне управління СРСР у середині 1924 року. Проте до початку 1925 року робота не розпочиналася, оскільки з ОДПУ жодних офіційних розпоряджень щодо цього не надходило, не були визначені території, на яких ДПУ УСРР мало проводити розвідувальну роботу, а також характер самої роботи, не було вирішене питання фінансування. І лише у березні 1925 року з ОДПУ надійшла відповідна директива і були виділені кошти для організації цієї діяльності.

У одному із розпоряджень з Москви зазначалося:

«1. ДПУ УСРР розпочинає створювати закордонні резидентури в Польщі та Румунії для обслуговування територій: стосовно Польщі – Волині та Східної Галичини з містами Рівне, Ковель, Хелм, Люблін, Луцьк, Тернопіль, Станіславів, Львів і Перемишль; стосовно Румунії – Бессарабії, Буковини і Старої Румунії з містами Кишинів, Чернівці, Бухарест, а також портами Констанца й Галац на Чорному морі.

2. Завданням для вашої закордонної мережі у Польщі є:
а) висвітлення розвідувальної діяльності 5-ї експозитури 2-го відділу Польського генерального штабу з її постерунками;
б) обслуговування інформаційних відділів Волинського (Луцьк), Люблінського (Люблін), Тернопільського (Тернопіль), Станіславівського (Станіслав), Львівського (Львів) воєводств;
в) висвітлення діяльності 2-х відділень 2-го Люблінського, 6-го Львівського та 10-го Перемишльського корпусів;
г) висвітлення на вищезазначеній території діяльності білогвардійської еміграції, а також місцевих політичних організацій і груп;
д) загальні спостереження за військовими приготуваннями на терені згаданих трьох корпусів (2-го, 6-го і 10-го).
Окрім цього повинно висвітлюватись також політичне та економічне становище у вищезгаданих регіонах.

3. Завданням для вашої агентурної мережі в Румунії є:
а) висвітлення розвідувальної діяльності інформаційного бюро III-го корпусу в Кишиневі та його дивізійних відділень;
б) це ж завдання щодо інформаційного бюро № 4 у Яссах та його відділень;
в) спостереження за діяльністю розвідувального та контррозвідувального відділень Інформаційного відділу Генерального штабу армії у Бухаресті в цілому та його російського сектора зокрема;
г) висвітлення діяльності Головного управління Генеральної Сігуранци і особливо її філій у Бессарабському та Буковинському округах;
д) накопичення інформації з питань політичного та економічного становища в країні і особливо у Бессарабії та Буковині;
е) висвітлення на вищезгаданій території діяльності білогвардійської еміграції;
ж) загальні спостереження за військовими приготуваннями в державі, зокрема, на території III і IV корпусів, розташованих у прикордонній з СРСР зоні».

Розвідувальну роботу в Україні було покладено на Контррозвідувальний відділ (КРВ) ДПУ УСРР, який у свою чергу зобов`язав прикордонні Одеський, Подільський і Волинський губвідділи впровадити висвітлення прикордонної смуги, а також забезпечити глибинну розвідку на територіях Польщі та Румунії.

Дещо раніше ДПУ УСРР, отримавши на це попередню згоду ОДПУ, відправило на адресу Одеського, Подільського та Волинського губвідділів директивного листа за №15 від 20 лютого 1925 року, в якому зазначалося:

“Ускладнене після розриву договору з Англією міжнародне становище СРСР, намагання утворити проти нас єдиний фронт капіталістичних держав, виявлене у зв`язку з цим пожвавлення розвідувальної та підривної діяльності іноземних розвідок та контрреволюційних угруповань російської еміграції на нашій території, – все це вимагає від нас приділити особливу увагу висвітленню прикордонної смуги суміжних держав, де влаштувалися різного роду контрреволюційні та розвідувальні організації, які проводять роботу на нашій території…

ДПУ УСРР пропонує своїм прикордонним губвідділам негайно розпочати інформаторське обслуговування 50-верстної прикордонної смуги Польщі та Румунії з метою висвітлення:

1. Діяльності різного роду контрреволюційних організацій і розвідок, розміщених у межах 50-верстної смуги;
2. Військових приготувань супротивника в цій смузі;
3. Політико-економічного стану цієї ж смуги”.

Цей лист можна вважати початком організації розвідувальної діяльності в Україні.

Висвітлення прикордонної смуги покладалося на прикордонні загони, а загальне керівництво, опрацювання отриманих матеріалів, ведення глибинної розвідки та звітність у межах губернії (округу) – на КРВ губ(окр) відділу. Звіти про результати цієї діяльності мали надходити до КРВ ДПУ УСРР, начальником якого на той час був Добродицький Микола Іванович, який раніше працював в Особливому відділі 13-ї армії Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА).

На території України було шість прикордонних загонів (Олевський, Славутський, Ямпільський, Волочиський, Кам`янець-Подільський, Могилів-Подільський) і один – на території Молдавської АСРР. Кожному прикордонному загонові чітко визначались райони суміжної держави, де вони мали вести розвідувальну роботу.

Для створення найбільш сприятливих умов у закордонній роботі прикордонні загони в оперативному відношенні були підпорядковані окружним відділам ДПУ: Молдавський та Могилів-Подільський – Одеському окрвідділу; Волочиський та Кам`янець-Подільський – Кам`янець-Подільському окрвідділу; Олевський, Славутський і Ямпільський – Житомирському окрвідділу ДПУ.

У грудні 1925 року в організацію розвідувальної діяльності внесли деякі зміни: кількість окружних відділів ДПУ, на які було покладено висвітлення прикордонної смуги, була скорочена до двох – ця робота відтепер мала виконуватися Одеським та Київським окружними відділами ДПУ УСРР. Відповідно до цих змін Одеський окрвідділ мав проводити закордонну роботу по Румунії, Бессарабії, Буковині та Чорноморському узбережжю з портами Констанца й Галац, а Київський – по Польщі.

Було уточнено також завдання прикордонним загонам щодо роботи в 50-верстній прикордонній смузі Польщі та Румунії, а саме:

1) висвітлення:
а) діяльності, структури, особового складу контрреволюційних та розвідувальних організацій;
б) військових приготувань супротивника у прикордонній смузі;
в) структури, діяльності та особового складу румунської і польської прикордонної охорони;
г) політичної та економічної обстановки в прикордонній смузі;
2) виявлення новостворюваних військових формувань, призначених для нападу на радянську територію.

Житомирський (колишній Волинський) окрвідділ ДПУ рішенням Колегії ДПУ УСРР від 4 грудня 1925 р. було вивільнено від проведення будь-якої закордонної роботи. Усі справи, пов`язані з цим напрямом діяльності, він мав передати Київському окружному відділу ДПУ.

Незважаючи на наявність однозначних рішень про ведення органами ДПУ УСРР розвідувальної діяльності, ця робота протягом 1925 року не була налагоджена належним чином. Причиною було недостатнє фінансування розвідувальної роботи. З обіцяних Москвою 24 тисяч американських доларів Україна у 1925 році отримала лише 12 тисяч. Це в той час, коли й передбачені 24 тисячі доларів не могли забезпечити всіх потреб. Таке ж становище склалося й на початку 1926 року. Із запланованих ОДПУ на перший квартал 6 тисяч доларів ДПУ УСРР отримало лише 2 тисячі та 500 фунтів стерлінгів, що в сумі становило приблизно 4500 доларів. А за підрахунками КРВ ДПУ УСРР на проведення закордонної роботи у 1926 році Україні потрібно було 10245 доларів щоквартально.

Саме з цих та деяких інших причин становлення зовнішньої розвідки в Україні йшло уповільненими темпами.

На початку 1926 року в складі КРВ ДПУ УСРР почала діяти група співробітників, які вели закордонну та прикордонну роботу з використанням можливостей територіальних органів ДПУ, а у серпні 1926 року в складі цього ж відділу створено 2-й (розвідувальний) відділок (у спілкуванні його називали “Іноземним відділком”). Першим начальником Іноземного відділку став Карелін Володимир Петрович, який служив у ВНК з 1921 року. Він очолював ІНВ з перервою до 1935 року, коли був переведений до Особливого відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС Білоруської СРР, а його місце в УДБ НКВС УСРР посів Сапір Абрам Володимирович.

Коли у вересні 1930 року КРВ і ОВ об`єднали, ІНВ залишився у складі відділу, який став називатися ОВ ДПУ УСРР. Самостійним підрозділом ІНВ став 1931 року (спочатку це був відділок, а згодом відділ).

Протягом перших двох десятиліть одну з основних загроз для більшовицької влади становили білоемігрантські організації, що тісно співпрацювали з іноземними розвідками, а якщо говорити про УСРР – осередки української політичної еміграції, які мали свої центри у Польщі, Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Франції та деяких інших країнах Європи. Тому головні зусилля української радянської зовнішньої розвідки спрямовувалися на проникнення в зазначені центри з метою виявлення їхніх планів, філій та агентури на радянській території, компрометації ватажків і активних учасників згаданих організацій, запобігання можливим диверсійно-терористичним та іншим підривним акціям. Але це зовсім не означає, що розвідка УСРР на той час працювала лише в цьому напрямі. Проводилась також робота з проникнення у спецслужби іноземних держав, збору військової та економічної інформації тощо.

* * *

Така закордонна розвідувальна робота здійснювалася органами державної безпеки України і до 1925 року. Єдине, що вона не була так чітко організаційно і структурно виділена та унормована в рамках діяльності саме іноземного відділку. До того ж вона ще не була і занадто централізованою з чіткими вказівками діяти лише через Москву, що давало більше свободи і можливості для проявлення власної ініціативи. Хоча вона і здійснювалася при безпосередньому керівництві з боку ІНВ ОДПУ СРСР через своїх представників при Повноважному Представництві ОДПУ в Україні.

Про перші успішні хрестоматійні операції радянської зовнішньої розвідки цього періоду «Синдикат-2» і «Трест» багатьом відомо з книг і кінофільмів. Тоді на території Російської Федерації вдалося створити легендовані антирадянські організації і виманити з-за кордону на запрошення їхніх керівників, роль яких грали чекісти, Бориса Савінкова – лідера контрреволюційної організації «Народна спілка захисту батьківщини і свободи» та британського агента Сіднея Рейлі, який разом з білоемігрантами готувався вчинити ряд терористичних актів проти СРСР. З цими операціями пов`язане відоме ім`я Артура Артузова, майбутнього успішного керівника радянської зовнішньої розвідки.

Але мало хто знає, що приблизно у цей же час, навіть дещо раніше, у 1923 році, в Україні було проведено таку ж операцію з виведення на радянську територію з Польщі генерал-хорунжого Юрка Тютюнника. В архівах розвідки вона проходить під назвою «Синдикат-4». На першому етапі була проведена класична закордонна операція з проникнення до Партизанського підпільного штабу УНР на чолі з Тютюнником молодого і талановитого розвідника Сергія Каріна-Даниленка. Він вдало зіграв роль представника легендованої антирадянської організації на території України. Зрештою, згодом під час поїздки на зустріч з керівництвом цієї організації Юрко Тютюнник був заарештований відразу після переходу радянського кордону. Після використання у пропагандистських цілях його пізніше розстріляли.

І хоч офіційно на той час розвідки в Україні не існувало, цю операцію можна назвати класичною з точки зору розвідувального і контррозвідувального оперативного мистецтва. Якщо не брати до уваги політичну складову цієї справи, а лише говорити про професіоналізм виконавців, то історики розвідки дають їй досить високу оцінку.

На початку 20-х років практикувалося здійснення розвідувальної роботи з позицій легальних резидентур. У цей час УСРР мала можливість вести самостійну дипломатичну та зовнішньоторговельну діяльність, український уряд навіть робив перші кроки до формування власної армії. На цьому етапі активно розбудовувались дипломатичні структури. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, а до сфери впливу НКЗТ республіки, за домовленістю з урядом Росії, належали Польща, Чехо-Словаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

Протягом 1921-1922 рр. уряд УСРР провів успішні переговори й уклав низку угод з рядом країн Європи. Дипломатичний прорив створював можливості для проведення органами державної безпеки України активної закордонної роботи з легальних позицій у країнах, де діяли представництва УСРР. Насамперед це стосувалося Польщі, на території якої після громадянської війни опинились армія й уряд УНР, що являли собою загрозу більшовицькій владі в Україні. Дипломати тиснули на польський уряд, оскільки Ризька мирна угода містила положення, яким заборонялося перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Цей тиск призвів до того, що уряд Польщі був змушений вжити заходів до згортання діяльності уряду УНР в екзилі.

Проте цілковита ліквідація війська УНР не влаштовувала західні держави, які мали намір використати його в боротьбі з радянською Росією. Тому інтернування й роззброєння армійських частин УНР були умовними. Польща робила все можливе, щоб зберегти цю бойову силу, й водночас надавала широку підтримку петлюрівським центрам у справі підготовки антирадянського повстання в Україні.

Основними методами роботи антибільшовицьких організацій стало створення глибокого підпілля й зосередження нелегальної роботи в місцях найменш уразливих від контррозвідувальної діяльності органів ДПУ. Це супроводжувалось більшою обережністю під час залучення до співпраці, посиленням конспірації при подальшому підтриманні зв`язків зі своїми джерелами інформації.

Як уже зазначалося, наявність офіційних представництв України в деяких європейських державах давала змогу органам держбезпеки вести там розвідку з легальних позицій. Так, у Варшаві у 1922 році працювали співробітники ДПУ УСРР П.Дегтяренко, Я.Смалець, М.Софонюк. Двоє останніх були у складі російсько-української делегації російсько-українсько-польської змішаної Комісії у справах репатріації (Варшавська резидентура брала участь у розгляді справ про повернення на батьківщину вояків Армії УНР, інтернованих на територію Польщі).

У 1923 – 1924 рр. у Варшаві “українською лінією” займався Іван Миколайович Камінський. Він народився у 1896 році в с.Корнін Сквирського повіту Київської губернії, українець, із селянської родини. Дев`ятнадцятилітнім його призвали на військову службу. Закінчивши школу прапорщиків, Камінський відбув на румунський фронт. Після Жовтневої революції у Росії повернувся до України, став одним з організаторів Волинської повстанської дивізії, яка діяла в тилу Армії УНР. Коли дивізію реорганізували, командував стрілецьким полком. У боях дістав важке поранення, лікувався в Москві. Відтак, одужавши, служив в Особливому відділі, а у 1922 р. перейшов працювати до розвідки. Наприкінці 1922 р. обіймав посаду помічника резидента в Польщі.

Після двох років роботи у Варшаві Камінського перевели до Празької резидентури, де він також вів “українську лінію” протягом 1925 року. Наступні два роки очолював резидентуру у Латвії, у 1929 – 1930 рр. був резидентом у Фінляндії, а у 1932 – 1933 рр. працював у Берліні. За цей час Іван Миколайович набув неабиякого досвіду розвідувальної роботи, досконало вивчив країни перебування, оволодів декількома іноземними мовами.

Подальша доля Івана Миколайовича склалася трагічно: 1938 року за фальшивим доносом його заарештували й засудили до тривалого терміну ув`язнення. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Камінського звільнили з тюрми і направили з розвідувальним завданням до окупованого Житомира. Там на одній з конспіративних квартир він потрапив у засідку й загинув у нерівному бою з гестапівцями.

Представники ВУНК – ДПУ працювали не тільки у Варшавській резидентурі. З кінця 1922 року український напрямок у Празі забезпечував працівник місії УСРР Тур І.П., а 20 липня 1923 року за рішенням Колегії Наркомату закордонних справ УСРР у представництво СРСР у Празі призначили Калюжного Наума Михайловича.

У січні 1923 року за погодженням із ОДПУ до Берліна для організації роботи з українського напряму відряджено начальника 5-го відділку ДПУ УСРР Якшина Михайла Петровича. Офіційно він дістав призначення на посаду в посольство УСРР у Берліні, а неофіційно виконував обов`язки помічника резидента московської резидентури. За кордоном Якшин перебував під прізвищем Сумароков.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, в 1921 та на початку 1922 років усе чіткіше вимальовується тенденція до обмеження дипломатичної активності незалежної республіки. Це було зумовлено як зовнішнім чинником – небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у Москві. Тенденція до обмеження активності української дипломатії призвела до ліквідації у вересні 1923 року апарату Народного комісаріату закордонних справ УСРР.

Отже, Україна втратила змогу безпосередньо керувати своїми представниками в дипломатичних місіях СРСР за кордоном. Зв`язок із співробітниками ДПУ, які працювали “під дахом” представництв, віднині здійснювався тільки через Москву. Посилилась опіка з боку ОДПУ. До того ж Москва не мала досить кваліфікованих кадрів з українських проблем, а українських представників за кордоном почали залучати до виконання інших завдань, не пов`язаних з їхніми безпосередніми обов`язками. Ця тенденція з року в рік посилювалася.

Склалося так, що у 30-ті роки Україна вже не могла самостійно направляти своїх співробітників за кордон, ці питання цілковито залежали від волі Москви. Але заради справедливості слід зазначити, що спочатку ОДПУ здебільшого задовольняло прохання України. Так, 1931 року на роботу до Празької резидентури виїхав співробітник ДПУ УСРР Даниленко (Карін) Сергій Тарасович. Згодом його змінив Шемена Семен Іванович. Після відкриття радянського консульства у Львові для роботи на українському напрямку туди було відряджено Тимошенка Михайла Лукича. У 1933 році ІНВ ДПУ УСРР вийшло з клопотанням перед Москвою про надання Україні посади помічника резидента у Варшаві. На цю посаду на початку 1934 року було призначено запропонованого Україною Сагана Михайла Борисовича. У Парижі в 30-ті роки на українській лінії працював Сташко Левко Ількович.

Ефективність роботи легальних резидентур української розвідки не була скрізь однаковою. Але все ж реальна практична робота давала можливість підрозділам розвідки радянської України розвиватися, набиратися досвіду, виховувати власні кадри, планувати і здійснювати масштабні операції, що позитивно позначилося на подальшій роботі.


««««