Три відрядження до Афганістану

Під час перебування в Афганістані Валентин Сергійович Дьомін був причетний до особливої сфери діяльності спецслужб, про яку дуже рідко згадується в книгах, спогадах і інтерв’ю учасників тих подій. Він був співробітником Представництва КДБ СРСР в Афганістані і упродовж трьох відряджень до цієї країни діяв по лінії радянської зовнішньої розвідки. Кожне відрядження було особливим, не схожим на попередні, насиченим багатьма подіями, незвичними ситуаціями, несподіваними зустрічами і смертельним ризиком. Втім, багато радянських розвідників діяли в таких же складних умовах, але далеко не кожен упродовж одного місяця нагороджувався двома орденами і двома медалями.

Валентин Дьомін

З третього відрядження, яке достроково завершилося у січні 1992 року, полковник Дьомін повернувся у Москву – столицю вже неіснуючої країни, з великими труднощами поселився у готель “Пекін” і став очікувати подальших вказівок, намагався потрапити на прийом до керівництва розвідки. Остання посада, яку він обіймав у Представництві КДБ СРСР у Афганістані, була генеральською, але ні це, ні інші заслуги, не допомогли йому хоч якось конкретно визначитися з подальшим проходженням служби. “Потрібно трішки почекати”, – приблизно такою була відповідь на його звернення. І тоді він зателефонував у рідний Харків, у обласне управління Служби національної безпеки України (на той час воно вже так називалося), звідки він відряджався за кордон. На іншому кінці дроту відповіли: “Генеральську посаду не обіцяємо, але без роботи не залишитесь. Приїздіть, будемо раді”. І він повернувся туди, де починав свою професійну кар’єру, де навчався й зростав.

Валентин Дьомін народився 28 серпня 1948 року в селі Левківка, що за сорок кілометрів від Харкова. Він раніше від інших дорослішав і призвичаювався до самостійного життя. Його мама рано пішла з життя. Батько-фронтовик повернувся з війни без обох ніг, працював ковалем у селі, згодом був обраний головою колгоспу, який незмінно очолював упродовж двадцяти п’яти років і вивів у число передових господарств області. За рекордні врожаї зернових був поданий до присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці, але, за іронією долі, з’ясувалося, що у 1930-ті роки його близькі родичі були репресовані через відмову йти до колгоспу, і подання відхилили. Після цього, ображений несправедливістю, заслужений голова колгоспу залишив свою посаду, вийшов зі складу райкому партії, а невдовзі помер.

Репресовані родичі ледве не стали перепоною і під час оформлення Валентина на службу в органи держбезпеки. На здібного випускника Харківського політехнічного інституту, який добре зарекомендував себе на інженерних посадах на Зміївському машинобудівному заводі, секретаря заводського комітету комсомолу, організатора комсомольського оперативного загону з охорони громадського порядку, звернули увагу в Управлінні КДБ по Харківській області. Але при ретельній його перевірці стало відомо про репресовану бабусю у ті давні, ще довоєнні часи. Цікаво, що він сам про це майже нічого не знав, бо в сім’ї цей епізод з родоводу ретельно замовчувався. Лише під час чергової співбесіди з одним із керівників обласного управління КДБ, коли той почав цікавитися його ставленням до Сталіна, до колективізації, до арештів громадян за “антирадянську” агітацію і пропаганду, Валентин зрозумів, чому так затягується його зарахування.

Це було у 1975 році. Тоді цьому ще надавали певного значення, але вже не настільки, щоб відмовляти у прийомі на службу. Його одразу направили на спеціальну підготовку до Києва, після завершення якої він потрапив у один із райвідділів Харкова. Через пару років до Харкова приїхали представники Першого головного управління КДБ СРСР, які займалися вивченням і добором кандидатів для роботи у зовнішній розвідці. З-поміж інших до списку претендентів потрапив і Валентин Дьомін. А під час тестування він здивував представників Центру тим, що без жодної похибки відтворив по пам’яті всю таблицю із 25 різних знаків. Він виділявся хорошою пам’яттю, що завжди допомагало у навчанні (ще в юнацькі роки вивчив майже всього Сергія Єсеніна і неодноразово вражав цим дівчат). Такі здібності потрібні були при вивченні іноземних мов. І він потрапив у кадровий резерв розвідки.

У жовтні 1979 року з Москви надійшла шифротелеграма: терміново звільнити В. Дьоміна із займаної посади, зняти з усіх обліків і відрядити до столиці. Через добу він прибув на Курський вокзал Москви, звідти зателефонував за наданим номером. Йому одразу сказали, куди підійти. У названому місці його вже чекала чорна “Волга” із тонованим склом. У салоні автомобіля поважний чоловік сказав, що тепер він матиме прізвище Денисов, під яким проживатиме й навчатиметься у Червонопрапорному інституті – вищому навчальному закладі зовнішньої розвідки.

Група, в яку він потрапив, займалася поглибленим вивченням країн Сходу і перської мови. Звісно, що спеціальна розвідувальна підготовка була на першому місці. З урахуванням подій в Афганістані згодом для усіх стало зрозуміло, що їх готують до цієї країни. Остаточно все з’ясувалося у грудні 1980 року, коли після випускних екзаменів всі були призначені радниками у Представництво КДБ СРСР у Афганістані. По прибуттю до Кабулу В. Дьомін одержав розпорядження їхати у Джелалабад, в один із підрозділів представництва, добувати розвідувальну інформацію і виконувати функції радника з питань сприяння місцевим органам держбезпеки.

В. Дьомін під час перебування у провінції Хост, 1985 р.

За час цього відрядження впродовж майже півроку В. Дьомін сам проходив своєрідну школу становлення професійного розвідника. Він вивчав обстановку, встановлював необхідні контакти з афганськими колегами, за їх допомогою схиляв до співробітництва представників антиурядових сил. Як і завжди до цього у своєму житті, він займав активну позицію, був ініціативним і діяльним. Судячи з усього, його розвідувальні спрямування зайшли досить далеко, оскільки в середовищі незаконних озброєних формувань з’явилося замовлення на його захоплення. Але удача була на його боці. Якось на місцевому ринку, куди він зайшов з перекладачем-таджиком, до нього ззаду наблизився один завербований нещодавно афганець і попередив, що зараз на нього буде здійснено напад.

Ті п’ятдесят метрів, які їх відділяли від службової “Ниви”, вони подолали за лічені секунди, але коли двигун запрацював, і Дьомін щосили натиснув на педаль газу, автомобіль не зрушив з місця. У дзеркало він побачив, що кілька чоловік підняли задок авто і тримають на руках. Він увімкнув передній привід, але за якусь секунду бородані уже з’явилися попереду. І тоді він скомандував своєму візаві: “Вогонь!”. Після довгої черги прямо з салону через лобове скло, поверх голів нападників, ті попадали на землю, а Валентин знову натиснув на педаль газу – і автомобіль, здіймаючи хмару пилу, помчав уперед. Ззаду пролунало кілька пострілів, але, на щастя, невлучних. Авто, ревучи, мчало на базу. А В. Дьомін лише через кількасот метрів збагнув, що він так і не перемкнув швидкість. Пізніше він дізнався, що за його голову, голову радянського радника по лінії КДБ, була встановлена плата у розмірі 100 тисяч американських доларів.

По завершенню відрядження і поверненню до Харкова Валентин Дьомін працював у відділі розвідки. У серпні 1982 року його послали на навчання у Вищу школу КДБ СРСР на дворічні курси підготовки фахівців для подальшого направлення в англомовні країни. Там він досконало вивчив англійську мову, а на додачу удосконалив свої знання з перської і успішно склав іспити. Так сталося, що Дьомін випадково зайшов у аудиторію, де для іншої групи демонстрували іранський фільм з відомою у той час іранською співачкою Гугуш у головній ролі, і так захопився, що незчувся, як на екрані поповзли фінальні титри. Коли світло увімкнули і викладач почала питати присутніх про зміст фільму, лише Валентин Дьомін зумів вичерпно відповісти на всі запитання.

Йому запропонували у вигляді експерименту паралельно вчити дві мови, і він погодився. До 15-ї години він займався зі своєю основною групою, а потім з ним індивідуально працювали викладачі з перської. На випуску йому вручили почесну грамоту КДБ СРСР за самостійне опанування ще одним навчальним курсом. А потім був розподіл. Він мав їхати до Канади, але так сталося, що туди відправили іншого, а йому знову запропонували Афганістан.

У вересні 1984 року В. Дьомін опинився на посаді заступника командира оперативної групи з питань розвідки у провінції Хост, розташованій на кордоні з Пакистаном, де обстановка була дуже складною і напруженою. Якось йому довелося доставляти у Кабул особливо цінного агента, з яким він працював спільно з афганськими представниками органів безпеки. Той надавав інформацію про табори підготовки найманців на території Пакистану, місця їхнього впровадження на афганську територію, шляхи постачання зброї, схеми фінансування, рахунки у закордонних банках. З ним виявив бажання особисто зустрітися керівник афганської служби держбезпеки Наджиб, майбутній президент Афганістану.

Для конспірації агенту змінили зовнішність, загримували, як і всіх супроводжуючих, і у такому вигляді вдалося без перешкод дістатися до столиці. В. Дьомін був свідком, як Наджиб після тривалої розмови з агентом і усіма тими, хто з ним працював, високо оцінив роботу й надану інформацію і одразу дав вказівку видати агенту, як винагороду, один мільйон афгані.

Важливі джерела інформації були у Валентина Дьоміна і в провінції Кундуз, на кордоні з Китаєм, куди його відправили згодом. Там він брав участь у проведенні операцій з викупу радянських військовополонених або їх обміну на заарештованих представників антиурядових формувань. А після участі у масштабних заходах з викриття корупції серед представників державних органів влади й управління і органів внутрішніх справ Афганістану його викликали до Кабулу. Перед цим було отримано санкцію на арешт у провінції Кундузкерівника контрольно-ревізійного відомства Афганістану. Цю посаду обіймавплемінник колишнього президента країни БабракаКармаля. У результаті проведених оперативних заходів надійшла достовірна і досить резонансна інформація про зловживання службовим становищем з його боку.

Валентин Дьомін одержав на найвищому рівні згоду на участь у з’ясуванні усіх обставин цієї справи, він особисто брав участь у допитах урядовця у в’язниці і схилянні його до надання правдивих показань. Після того як слідство завершилося, до відповідальності було притягнуто низку високопосадовців, процес широко висвітлювався у пресі і на телебаченні, що підвищило серед населення авторитет діючої влади, яка взялася за наведення порядку. До відповідальності притягнули цілу низку осіб. Внесок В. Дьоміна у цю справу був оцінений досить високо. Буквально упродовж двох – трьох тижнів він був нагороджений орденом Червоної Зірки, афганським орденом “За мужність” і двома медалями (афганською і від радянського прикордонного відомства). Крім цього, за участь у інших операціях у різні роки афганської епопеї його нагородили ще одним орденом Червоної Зірки, а також медалями.

В. Дьомін з генералом афганської спецслужби Бабраком біля вилученої зброї.
Кабул, 1987 р.

По завершенню цього відрядження В. Дьомін знову повернувся до Харкова, очолив відділення у розвідувальному підрозділі, яке займалося добором кандидатів на роботу в нелегальній розвідці. Це була нова цікава і захоплююча робота. Її перервав дзвінок з Москви у травні 1991 року. Колишній колега В. Дьоміна по роботі у Представництві КДБ СРСР у Афганістані збирався вилітати до Кабулу, вже як керівник цього представництва, і запропонував йому ще раз поїхати у закордонне відрядження на генеральську посаду.

Невідомо, скільки б тривало дане відрядження, якби не розпад Радянського Союзу. Можливо, він устиг би одержати генеральське звання і нове високе призначення у центральному апараті радянської зовнішньої розвідки. Та не судилося. У представництві він займався наданням сприяння керівництву афганських органів безпеки по лінії розвідки і контррозвідки, зокрема, був радником у одного із заступників керівника Комітету державної безпеки Афганістану генерал-полковника Бабрака. Після зникнення з політичної карти світу СРСР почалася підготовка до передачі афганським колегам приміщень і майна представництва. В. Дьомін, як і інші співробітники, не знали, що їх очікує на батьківщині.

Але… знову Харків, знову на посаді начальника одного з підрозділів обласного управління СБУ. А у вересні 1992 року прийняв пропозицію директора Харківського електролампового заводу поїхати у Сирію керівником українських фахівців на будівництво заводу зі складання електродвигунів. За кілька днів звільнився зі служби і почав новий етап своєї досить насиченої подальшої трудової кар’єри. Після Сирії працював на Харківському електроламповому заводі заступником головного інженера, потім у комерційних структурах, створив кілька спільних підприємств, у 1992 – 1995 роках брав участь у складі постійних урядових делегацій у переговорах з продажу Ірану літаків Ан-74 ТК200, передачі іранській стороні технології виробництва літака Ан-140, у 1997 – 2004 роках працював на різних посадах у ряді країн Сходу, потім – у Секретаріаті Кабінету Міністрів України, де за дев’ять років роботи пройшов шлях від головного спеціаліста до першого заступника начальника одного з управлінь, отримав третій ранг державного службовця.

З огляду на роки, що лишилися позаду, Валентин Сергійович Дьомін говорить, що спогади про будь-яке місце роботи є для нього дорогими і пам’ятними, але найяскравішими і найвагомішими сторінками у його біографії все ж є роки, віддані зовнішній розвідці і, зокрема, проведені в Афганістані. Розповіді про це відведено найбільше місця і в його біографічній книзі, якій він дав назву «Чотири життя Валентина Дьоміна» і яка найближчим часом побачить світ у одному з київських видавництв.

Олександр Скрипник,
«Камуфляж», грудень 2012 року

(Фото з особистого архіву Валентина Дьоміна)


««««