“Моряк” з миколаївського підпілля

У одному з парків Миколаєва є пам’ятний знак із написом: “На цьому місці 10 березня 1942 р. чекіст-розвідник Олександр Сидорчук здійснив одну з найзначніших диверсій проти німецьких окупантів”. За масштабністю одночасно заподіяних ворогу збитків ця операція і її головний виконавець увійшли в історію Другої світової війни.

Тоді у результаті серії потужних вибухів і пожежі було знищено німецький аеродром. Загалом гітлерівці втратили 27 літаків, стільки ж запасних авіаційних двигунів, бензосховище з пальним, два склади з обладнанням і запчастинами, авіамайстерні. Це була найвдаліша, але не єдина успішна операція, яку здійснив на окупованій території О. Сидорчук – член спеціальної розвідувально-диверсійної групи, що під час війни діяла у Миколаєві під керівництвом кадрового співробітника радянської зовнішньої розвідки Віктора Лягіна, удостоєного посмертно у 1944 році звання Героя Радянського Союзу.

Олександр Петрович Сидорчук про роботу у розвідці ніколи навіть і не мріяв. Він народився 1913 року у селі Радошин нинішнього Ковельського району Волинської області. Його батько був залізничником і переїхав з сім’єю до Києва ще до більшовицької революції 1917 року. Він мав право безкоштовного проїзду раз на рік у будь-який куточок країни. Завдяки цьому Сашко під час літніх канікул побував із батьком у багатьох місцях Радянського Союзу. Найбільше хлопця вразило море, і коли настав час служити батьківщині, він попросився на флот. Строкову службу проходив на Тихоокеанському флоті, а після демобілізації протягом деякого часу ходив на риболовецьких суднах у Чорному морі.

Незадовго до початку Другої світової війни він направляється на навчання до спеціальної школи НКВС у Ленінграді. За відсутності документальних матеріалів можна лише здогадуватися, що він потрапив у поле зору співробітників держбезпеки як здібний, активний і цілеспрямований юнак, який позитивно характеризувався.        Під час навчання він здобув оперативну, розвідувальну, мовну підготовку та інші спеціальні знання й навички. Невідомо, як склалася б його подальша доля у підрозділах радянської розвідки чи контррозвідки, якби не війна.

Влітку 1941 року Олександра Сидорчука з урахуванням того, що він раніше служив на флоті, включили до складу розвідувально-диверсійної групи “Маршрутники”, яка мала діяти у Миколаєві після його окупації гітлерівцями. Він обрав собі оперативний псевдонім “Моряк”. Керівником групи було призначено Віктора Лягіна (оперативний псевдонім “Корнєв”). На відміну від інших членів групи командир на той час мав достатній досвід роботи у розвідці.  В. Лягін деякий час працював у центральному апараті зовнішньої розвідки, потім був направлений до США помічником резидента розвідки у Сан-Франциско. На цій посаді він здобував інформацію про плани модернізації американських військово-морських сил. Зокрема, отримав інформацію про створення приладу, що забезпечував захист суден від магнітних мін. Потім працював у резидентурі розвідки у Нью-Йорку під прикриттям посади інженера Амторгу. Після початку війни подав керівництву НКВС рапорт з проханням відправити на фронт. Його відкликали у Центр і через деякий час направили до Миколаєва керівником підпільної розвідувально-диверсійної групи.

Двома тижнями раніше до міста прибула група молодих чекістів-розвідників, які видавали себе за студентів ленінградських інститутів, котрі приїхали працювати на миколаївських суднобудівних заводах. Серед них був і Олександр Сидорчук. В. Лягін з кожним зустрівся і лише після цього остаточно сформував групу, зібрав усіх на конспіративній квартирі, поставив завдання на найближчий час, визначив напрями діяльності, обговорив основні і запасні способи зв’язку.

У перші дні перебування у Миколаєві О. Сидорчук познайомився з дівчиною, її звали Адель Кельм, за походженням німкеня. Приятельські стосунки згодом переросли у справжні почуття, і вони через деякий час одружилися. У подальшому дівчина стала надійною помічницею у підпільній роботі, а німецьке коріння у її родоводі лише сприяло успішному виконанню поставлених завдань.

У середині листопада 1941 року миколаївська група завдала по ворогу першого удару. Об’єктом для диверсії було обрано військовий склад і автобазу у парку імені Петровського, перейменованому в Мондпарк. Вибухівку особисто закладав Олександр Сидорчук. Фашисти втратили 15 автомашин, 20 тонн пального і близько десятка солдатів.

Сидорчук, як і інші учасники підпілля, брав участь у збиранні інформації про дислокацію гітлерівських військових частин у Миколаєві, розвідувальних і контррозвідувальних органів, плани окупаційної влади, ремонт кораблів на суднобудівних заводах. Одержані відомості спочатку передавалися по рації у Центр, доки не закінчилося живлення. Направили кур’єра за лінію фронту, але той був затриманий, потрапив у концтабір, звідки ледве втік і ні з чим повернувся до Миколаєва. Після цього основну увагу підпільники вирішили зосередити на диверсіях.

Черговим об’єктом обрали аеродром, де в ангарах і на відкритих майданчиках базувалося багато німецьких літаків, розміщувалися ремонтні майстерні, склади з різним обладнанням і пальним. Це була своєрідна потужна авіаційна база, на якій  ремонтували старі і складали нові літаки. Спочатку до аеродромної їдальні вдалося влаштуватися Адель. Невдовзі не без  її допомоги почав працювати на аеродромі кочегаром і Олександр Сидорчук.  Він швидко знайшов спільну мову з німецьким інженером Моллем, який часто заходив до котельні. Моля ще за часів Першої світової війни полонили в Росії і йому було про що згадати. Адель регулярно приносила в котельню їжу і спиртне. Поступово там почала збиратися майже вся обслуга аеродрому, котра вважала балакучого і товариського Алекса (так німці зверталися до Сидорчука) своїм другом. Декого Сидорчук запрошував до себе додому, де в товаристві німкені Адель та її чоловіка вони почувалися розкуто.

Найскладнішим у здійсненні запланованої операції з підриву аеродрому було перенести вибухівку через річку Інгулець, оскільки міст ретельно охоронявся. Вихід знайшов член розвідувально-диверсійної групи Петро Луценко. За його порадою міни, обшиті темною матерією, обклали хмизом і вони виглядали як в’язанки дров. Люди з такою ношею за плечима ні у кого не викликали підозр. Всього перенесли понад двісті кілограмів вибухівки і сховали у рову поблизу аеродрому. На це знадобилося кілька днів. Потім упродовж двох тижнів Сидорчук особисто вночі закладав вибухівку у найбільш уразливих для підриву місцях.

7 березня 1942 року підготовку до здійснення цієї складної операції завершили. Сидорчук потребував алібі на випадок подальшого розслідування. Він удав, що захворів, одночасно відвідав лікаря і отримав необхідну довідку. Крім цього, повідомив коменданта аеродрому, що через хворобу не може працювати. Той дозволив йому залишатися вдома.

Опівдні 10 березня, у неділю, місто струснулося після десятка потужних вибухів. Одразу виникла пожежа. Горіло цілу добу. Вибухи й вогонь знищили вщент авіаційну базу з усіма літаками, складами й обладнанням. Після цього гітлерівські каральні органи здійснили низку арештів. З-поміж інших заарештували і Сидорчука, хоча він і мав алібі. Але жодних доказів причетності його до диверсії на аеродромі у фашистів не було, тож незабаром підпільника звільнили.

Згодом Олександр Сидорчук влаштувався охоронцем у Миколаївському порту. Напередодні 25-ї річниці Жовтневої революції підпільна група вирішила знищити портовий склад пального. Проти ночі 5 листопада Сидорчук прокрався до баків з пальним, під які завчасно заклали вибухівку. Він підпалив бікфордів шнур і вже збирався податися на залишений щойно пост, як раптом побачив німецьких солдат, які проходили неподалік. У темряві вони могли помітити вогник. Тоді він повернувся і став прикривати полою плаща запалений шнур. Але втекти на безпечну відстань йому вже не вдалося. Вибухова хвиля відкинула його на десятки метрів.

Пожежа була настільки масштабною, що її не змогли загасити дві доби. Були знищені всі резервуари з нафтою і нафтопродуктами. Олександр Сидорчук одержав тяжку контузію і опіки всього тіла першого й другого ступенів. Його доставили в лікарню, де він згодом, не приходячи до тями, помер. А слідча група і на цей раз не змогла знайти причетних до вибуху. Поза підозрою залишився і Сидорчук.

Після цього розвідувально-диверсійна група під керівництвом Віктора Лягіна ще упродовж деякого часу продовжувала свою діяльність. Гестапо намагалося будь-що вийти на слід підпільників. Під час однієї з облав їм вдалося схопити Григорія Гавриленка – зв`язкового Лягіна. Його могли відправити на примусову працю до Німеччини, тому Лягін вирішив скористатися допомогою працівниці міської лікарні Марії Любченко, яка була залишена в окупованому Миколаєві для підпільної роботи. Лягін розраховував на те, що вона зможе виписати Гавриленкові довідку про хворобу, що врятувало б його від депортації.

Але Лягін не знав, що лікарку влітку 1942 року арештували гестапівці й вона погодилася співпрацювати з ними. Так фашисти вийшли на слід підпільників. На початку лютого 1943 року, коли Гавриленко прийшов до лікарні за довідкою, його заарештували. А згодом схопили й самого Лягіна. Гестапівці утримували розвідника у в’язниці і жорстоко катували протягом понад п’яти місяців, але так і не змогли його зламати. 17 липня 1943 року йому оголосили смертний вирок і розстріляли разом з іншими учасниками підпілля.

За зразкове виконання спеціальних завдань у тилу ворога та виявлені при цьому відвагу й героїзм 5 листопада 1944 року Віктора Олександровича Лягіна посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Його ім`ям названо теплохід і вулицю в Миколаєві. У камені й бронзі увічнено й пам’ять про Олександра Петровича Сидорчука, якого поховано на Миколаївському міському кладовищі.

Олександр Скрипник


««««