Щодо діяльності спеціальних служб гітлерівської Німеччини на окупованій території України (за матеріалами Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України)

Напередодні 22 червня 2013 року Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України виокремлено архівні документи, які стосуються діяльності підрозділів розвідки НКДБ Української РСР під час Другої світової війни. Зокрема, проаналізовано матеріали про діяльність спеціальних служб гітлерівської Німеччини на окупованій території України. Це довідки, звіти, донесення та інші оперативні матеріали, які складалися на підставі одержаної інформації від агентури, розвідувально-диверсійних груп, що діяли в тилу ворога, у результаті допитів полонених гітлерівців та осіб, які з ними співпрацювали, аналізу захоплених трофейних документів. Ознайомлення з ними дає змогу побачити, наскільки масштабною і всеохоплюючою була діяльність спецслужб Німеччини в роки війни на окупованій території і зрозуміти, як нелегко було радянським органам держбезпеки протидіяти цим спрямуванням ворога на невидимому фронті.

Зовнішня розвідка органів держбезпеки Української РСР зробила вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною. Зокрема, вона здобувала інформацію про підготовку Німеччини до агресії, вела боротьбу з її спецслужбами ще задовго до початку війни та упродовж усієї Другої світової. Значну увагу у той час розвідка приділяла виявленню окремих аспектів діяльності розвідувальних структур супротивника, які діяли на окупованій території України, що знайшло відображення в документах, які зберігаються у Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України.

Отже, приєднання до СРСР Західної України й окупація Польщі гітлерівськими військами призвели до виникнення спільного радянсько-німецького кордону, що створило додаткові умови для активізації Німеччиною шпигунсько-підривної діяльності проти Радянського Союзу. З осені 1939 року на території генерал-губернаторства у Польщі німці розгорнули діяльність розвідувальних органів. Їхньою координуючою ланкою був так званий «Штаб зв’язку» (або «Штаб координації»). Очолював його Гесс – заступник Гітлера у націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини, у складі керівництва структури були також міністр пропаганди Геббельс, міністр закордонних справ Ріббентроп і керівник зовнішньополітичного відділу фашистської партії Розенберг.

Військова розвідка «Абвер» була ІІІ відділом генерального штабу, поділялася на армійську і морську та налічувала 13 груп за різними напрямками діяльності. Також вона мала відділення за країнами оперативного інтересу, її периферійний апарат функціонував при штабах армій, корпусів, дивізій та полків.

У тісній взаємодії з «Абвером» діяла таємна поліція гестапо, яка належала до міністерства закордонних справ, але працювала як самостійний орган. Вона мала відділи розвідки, контррозвідки, спеціальний (вербувальна робота, слідство), а також з нагляду за установами зв’язку, німецькою й іноземною пресою, радіо, кінематографом, політичними партіями, еміграцією та спеціалістами, які працювали за кордоном.

У розвідувальній діяльності важливу роль відігравали міністерства закордонних справ, передусім апарат військових аташе, і пропаганди фашистської Німеччини. Перше було класичним прикриттям для кадрових розвідників та агентури, використовувалося у зашифровці й легендуванні спеціальних заходів. Пропагандистське відомство займалося вербувальною діяльністю у літературних, журналістських колах європейських країн шляхом підкупу, заохочень, надання послуг тощо.

Спеціальні функції виконувала й націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини. Її зовнішньополітичний відділ опікувався такими питаннями: створення осередків фашистського руху серед німців за кордоном та національних партій (на кшталт «Залізної гвардії» у Румунії), підготовка на базі фашистських організацій диверсійних, терористичних груп і шпигунських мереж.

Управлінські структури зазначених німецьких органів розташовувалися у містах Варшава, Краків, Люблін, Холм, а у прикордонних районах  було розгорнуто мережу розвідпунктів. Зокрема, радянськими розвідниками були встановлені адреси та персонал двадцяти трьох таких об’єктів, які, нарівні з вирішенням інших питань, забезпечували роботу переправних пунктів, провідників і взаємодію під час проведення операцій зв’язку. Про інтенсивність їхньої діяльності свідчить те, що у кожному працювали до шести вербувальників, у користуванні яких були конспіративні квартири. Крім цього, було розгорнуто систему професійної підготовки агентури. Так, лише у Кракові діяли декілька закладів із терміном навчання 2 − 4 місяці. Для зв’язку з агентурою в процесі виконання завдань на радянській території використовувалися кур’єри, кодоване листування, навіть радіо.

Важливими сприятливими умовами в регіоні для діяльності німецької розвідки проти СРСР були такі: етнічно-родинний фактор, наявність націоналістичного руху українців та антирадянського у Польщі, чисельні емігрантські організації вихідців з Російської імперії, міграційні процеси у зв’язку із депортаціями, які у 1939 − 1940 роках торкнулися населення Західної України, Буковини, Бессарабії, країн Балтії, а також військових колишньої польської армії. Придатні для роботи кадри (за національністю, біографічними даними, досвідом тощо) підбиралися майже по усій Європі. Додатково вивчалася агентура «Абверу» у колишній Польщі, яка опинилася на радянській території, після чого вживалися заходи з відновлення зв’язку.

Ось один з документів підрозділу зовнішньої розвідки НКДБ УРСР того часу, датований травнем 1941 року.

«В качестве основных задач немецкие разведывательные органы перед своей агентурой ставят:

1. Изучение Красной Армии и военных мероприятий СССР: дислокации, передвижения частей, военное строительство, вооружение, материальное и техническое обеспечение, склады боеприпасов и т.д.

2. Создание кадров по диверсии и террору, выявление и изучение объектов… и проведение этих активных методов борьбы с Соввластью через агентуру… Подготовка повстанческих кадров на случай войны.

3. Выявление и изучение официального состава органов НКГБ и НКВД и их агентуры.

4. Изучение политического и экономического положения и режима в СССР, в первую очередь в пограничных областях…

5. Проведение антисоветской прогерманской пропаганды, распространение провокационных пораженческих слухов и толков.

6. Приобретение чистых бланков документов советских учреждений… Приобретение денежных знаков».

Здобуті відомості доповідалися керівництву НКДБ УРСР із зазначенням установчих даних об’єктів та осіб, затверджувалися та надсилалися до підрозділів держбезпеки для використання в оперативно-службовій діяльності, що дозволило значно обмежити діяльність німецьких розвідувальних органів на радянській території.

Вивчення спецслужб фашистської Німеччини здійснювалося безперервно. Згодом цю роботу необхідно було проводити в умовах війни. У два перші, найважчі та найтрагічніші для СРСР роки відступів і поразок, українські розвідники продовжували здобувати інформацію про сили і засоби спецслужб ворога, яка доповідалася в Москву – будь-то окремий епізод, узагальнення з актуальних питань чи комплексні документи у вигляді орієнтувань, аналітичних довідок тощо. Інформація щодо діючих на Східному фронті спеціальних органів, дислокації розвідувальних, диверсійних, терористичних шкіл і курсів на окупованій території України, їхньої діяльності, керівництва, персоналу та агентури була, без перебільшення, безцінною для органів держбезпеки та діючої армії. Слід зазначити, що вже у 1942 році 4-те управління (зовнішня розвідка) НКДБ УРСР мало майже вичерпну інформацію по цій проблемі. Зупинимося на цьому детальніше.

Вже на початку осені 1941 року, відразу після окупації України, фашистською Німеччиною було розгорнуто розвідувальну роботу і підготовку кадрів для виконання завдань у тилу Червоної Армії та в цілому на території СРСР. Зазначене організовували відділи «Абверу» південного, середнього (або західного) та північно-західного армійських угрупувань на відповідних театрах воєнних дій. У кожному відділі було 4 відділення, а також 5 філій (інша назва – гілка). Співробітники гілок поділялися на групи, а вони – на підгрупи, штат яких налічував 15 − 20 осіб. Це були основні структурні одиниці, діяльність яких розповсюджувалась на прифронтову смугу та проводилася за підтримки підрозділів регулярної армії.

З листопада 1941 року  периферійною розвідувальною одиницею стає команда, яка складається з 1 − 2 розвідзагонів. За штатом вони налічували: команда – 2 офіцера, 1 особоуповноважений-перекладач, 7 унтерофіцерів, 18 рядових; загін – 1 офіцер, 2 особоупоноважених-перекладача,  1 унтерофіцер, 6 рядових. Команда забезпечувалася 7 легковими автомобілями, 2 вантажівками, 3 мотоциклами, а загін – 2 легковими, 1 вантажним автомобілем, 1 мотоциклом. Відмінність між ними полягала у важливості і масштабі завдань, але центральне місце у їхній діяльності займали підбір, обробка та вербування агентури для роботи як у радянському тилу, так і на окупованій території. Була також встановлена кількість розвідзагонів на південному й центральному напрямках, а також основні місця дислокації та зони відповідальності (Харків, Суми, Ахтирка, Сталіно (теперішній Донецьк), Горлівка, Краматорськ, Артемівськ, Миколаїв, Дніпропетровськ, Маріуполь, Сімферополь).

Особлива увага приділялася підготовці кадрів та активізації використання в радянському тилу кваліфікованої агентури. Для цього були створені спеціальні школи і курси, де викладали загальновійськові, розвідувальні дисципліни, поводження з вибухівкою, методи диверсійно-підривної роботи, снайперську справу, топографію. Такі навчальні заклади спочатку були розгорнуті у Мелітополі, Краматорську, Макіївці, Артемівську, Харкові, Полтаві з кількістю курсантів до 70 осіб і строками навчання від 7 до 30 діб. Радистів готували окремо протягом 1 − 3 місяців. Щодо спецшкіл розвідкою було встановлено їхню спеціалізацію, наприклад, навчання виявленню евакуйованих оборонних підприємств, партизанських загонів і партійно-комсомольського активу.

Окремо готувалися диверсії на об’єктах нафтової промисловості, морського та річкового транспорту у глибокому радянському тилу (Казань, Баку, Грозний, Саратов, Куйбишев), але завдяки розвідувальній інформації та вжитим заходам кінцевої мети вони переважно не досягали. Відрізнялись ці установи й контингентом: місцеві мешканці, молодь, діти, підлітки, військовополонені, дезертири, емігранти, добровольці, фахівці дефіцитних спеціальностей, а також за національною, релігійною ознакою, соціальним походженням та місцем проживання у довоєнний час. Були серед курсантів й інваліди, яким легше було легалізуватися на радянській території.

Вербувальні заходи серед населення й військовополонених характеризувалися досить ретельним пошуком та вивченням кандидатів. Зокрема, активно опрацьовувалася захоплена документація радянських установ, що дозволяло виявляти репресованих, цінних спеціалістів, їхні родинні зв’язки, отримувати первинну інформацію про розвідможливості, компрометуючі дані. У залученні до співробітництва використовували залякування, погрози на адресу родичів, пов’язані з відправленням на шкідливі виробництва, примусові роботи за кордон, до концтаборів,               а  жінок – у солдатські борделі. З іншого боку, застосовувалися різні послуги (розшук близьких, лікування, надання перепусток, дозволів), заохочення грошима, коштовностями, дефіцитними речами. У багатьох навчальних закладах керівний та викладацький склад налічував близько 40 співробітників, що свідчить про значну увагу до цієї сфери діяльності з боку німецького командування.

Перед направленням у радянський тил підготовлені агенти часто проходили «стажування» в окупованих районах, де брали участь у каральних операціях, боротьбі з підпільно-партизанським рухом, роботі у «неблагонадійному» середовищі, заходах контррозвідки та поліції на важливих об’єктах транспорту, військової промисловості, серед мобілізованого населення. Для закріплення вербувань таких осіб використовували як провідників, провокаторів, в якості камерної підсадки. Щодо цінної агентури, її вербування оформлювалося відбором підписки, фотографуванням, у тому числі негласним та у компрометуючих ситуаціях, а також складанням спеціальної декларації із зазначенням змісту завдання та результатів його виконання. Агентів, спрямованих на найбільш важливі завдання, не лише ретельно підбирали, вивчали, перевіряли та готували, але й переправляли за лінію фронту та супроводжували на глибину до 50 кілометрів. Відповідні групи мали на меті створення у радянському тилу резидентур, розгортання повномасштабної розвідувальної, диверсійної, терористичної діяльності, забезпечення її конспіративними квартирами та зв’язком.

Крім виявлення органів німецької військової розвідки було встановлено існування мережі спеціальних вербувальних пунктів. Вони працювали у взаємодії з діючою армією, за скороченою програмою підготовки, оскільки їхній контингент готувався для використання в інтересах безпосередньо фронтових частин та виконував короткострокові, іноді разові завдання. Зазначені об’єкти були виявлені у:                Артемівську, Краматорську, Слов’янську, Горлівці, ст. Лозова (Сталінська область); с. Панютіно (поблизу ст. Лозова); с. Зміїв, с. Петрівське,                       с. Протопопівка, хутір Тополевський (Харківська область); Полтаві.

Небезпеку, яку становили вищезазначені структури та формування, можна проілюструвати таким фактом. Німецьким розвідзагоном у Краматорську лише протягом грудня 1941 року було встановлено два партизанські загони, 28 партизан та 12 комуністів, які ухилилися від обов’язкової реєстрації.

У другій половині Великої Вітчизняної війни «Абвер» зазнав певних змін, включаючи  розвідувальну (секретну) та контррозвідувальну (захисну) служби. До складу першої входили також підрозділи таємної поліції гестапо. Органи військової розвідки функціонували як відділи у Варшаві (штаб головної квартири фюрера на Східному фронті), Полтаві (штаб південного армійського угрупування, умовно «Оріон»), с. Червоний Бір, поблизу Смоленська (штаб центрального армійського угруповання, умовно «Сатурн»), Пскові (штаб північного армійського угруповання, умовно «Норд») та були створені при всіх армійських штабах до дивізії включно. Кожному з них підпорядковувалися спеціальні частини – розвідувальні групи і контррозвідувальні загони, а у полках було по одному офіцеру, який одночасно виконував завдання розвідки й контррозвідки. У полі зору радянської спецслужби були також інші німецькі структури, які функціонували у тісній взаємодії та широко використовувалися розвідувальними органами, зокрема:

- таємна польова поліція – виконавчий орган контррозвідувальної служби, діяла безпосередньо за частинами діючої армії з метою «зачищення» окупованої території, мала право проводити розстріли без слідчих дій; відповідних пунктів налічувалося понад 720;

- таємна поліція гестапо – відділи та відділення створювалися в усіх окупованих містах, комплектувалися кадровими співробітниками та особами з числа місцевих мешканців, німців за національністю, емігрантів;

- польова жандармерія – підпорядковувалася керівним органам збройних сил, структурно складалася із загонів, рот, команд, відділень, її  завданнями були боротьба з партизанами, охорона полонених, затриманих, трофеїв, сприяння таємній поліції;

- допоміжна поліція – формувалася польовою жандармерією із місцевих жителів, військовополонених;

- місцеві комендатури – виконували військово-адміністративні функції, використовувалися як прикриття для вербувальної роботи, здійснювали також облік військових частин, реєстрацію населення, забезпечували персоналом та робочою силою господарські команди, керували відділеннями жандармерії;

- господарські команди – за чисельністю дорівнювали батальйону, крім господарських завдань здійснювали арешти та певні розвідувальні функції (опитування агентури, допити осіб, які становили інтерес для інших структур).

Спектр завдань, які покладалися генеральним штабом на німецькі розвідувальні й контррозвідувальні органи, протягом війни постійно коригувався, але основні цілі були чітко визначені та мали, як свідчать документи радянської розвідки, такий вигляд:

«…агентура германских разведывательных органов озадачивается на:

- Сбор разведывательных данных о дислокации и состоянии частей Красной Армии…;

- Выяснение вооружения…, стратегических объектов, выявление новой техники…;

- Установление мест расположения штабов…;

- Выявление расположения аэродромов…, баз горючего и материальной части авиации;

- Приобретение знакомых среди военнослужащих, использование этих связей для собирания данных…как в прифронтовой полосе, так и в тылу;

- Установление наличия на юго-западном фронте… английской и американской военной техники;

- Наблюдение за железнодорожными станциями…, выявление проходящих составов и их направления;

- Сбор данных о запасе продовольствия;

- Организацию террористических актов против высшего и старшего командного и политического состава…;

- Убийства командиров  и комиссаров технических частей… с целью хищения у них секретных воинских документов;

- Организацию массового отравления бойцов и командиров…, а также… в госпиталях;

- Осуществление диверсионных актов…;

-  Разрушение основных коммуникационных линий…;

- Вывод из строя восстановленных предприятий…;

-  Установление мест эвакуации оборонных предприятий и характера выпускаемой ими в данный момент продукции;

- Поджог населенных пунктов…;

- Проникновение в Красную Армию…, осуществление вербовок, призыв к дезертирству и уклонения от явок в Военкоматы;

- Выявление и учет коммунистов, комсомольцев…;

- Проведение фашистской пропаганды среди военнослужащих… и гражданского населения;

- …Распространение мифа о непобедимости германской армии и что отступление немцев является маневром…»

Говорячи про підготовку «Абвером» розвідувально-диверсійних кадрів, що було першочерговою умовою для виконання цих завдань, слід зазначити, що найбільша кількість об’єктів з їхньої підготовки знаходилася у Харківській, Полтавській, Київській, Запорізькій, Сумській та Вінницькій областях. «Из поступающих дополнительных данных вновь подтверждается, что германские разведывательные органы, на оккупированной территории Украины, в целях активизации своей деятельности против СССР, организуют широкую сеть специальных разведывательных школ и курсов. Из тех же данных известно, что в этих школах и курсах … ведут подготовку: а/ диверсантов – разведчиков; б/ разведчиков для работы в нашем глубоком тылу; в/ разведчиков,  из особо преданных людей, для проверки своей агентуры; г/ разведчиков для обслуживания ближайшего тыла».

Була й певна спеціалізація зазначених закладів. Про це дещо докладніше.

Харківська область.  У школі агентів-розвідників (селище Нова Баварія) курсанти-дівчата вивчали отруйні речовини та методи знищення вогневих точок. Аналогічний заклад був у селищі ім. Кірова. Розвідувальні школи у Петровському районі працювали з підлітками, яких використовували за завданнями ближньої розвідки. Ще один навчальний центр готував військовополонених, яким у тилу радянських військ належало стати військовими.

Сталінська область. Розвідшкола при одній з військових частин комплектувалася молоддю, переважно дівчатами, для розвідки у тактичному тилу, вони вивчали топографію та методи збирання інформації. На курсах розвідників-підлітків у м. Слов’янськ викладалася спецдисципліна – поведінка в тилу радянських військ. Школа диверсантів  з числа німців-колоністів діяла у м. Макіївка, її слухачів навчали знищенню комунікацій. У містах Артемівськ і Краматорськ на курсах диверсантів викладали військовополонені, випускники з місцевої молоді перевірялися на окупованій території. У м. Орджонікідзе готували жінок для здійснення терористичних актів. В Артемівському районі функціонувала розвідшкола під умовною назвою «Українські добровольці 103». Серед навчальних дисциплін були політична підготовка, радіотехніка, поведінка на випадок затримання. Ще одна школа готувала диверсантів в інтересах південного командування німецької армії (Краснодарський край, чорноморське узбережжя), яких переправляли у радянський тил під виглядом селян.

Полтавська область. На території тракторної фабрики діяла школа агентів-розвідників з числа злочинців, засуджених у СРСР. У ній  проходили додаткову підготовку випускники Варшавського розвідцентру, яким викладали способи виявлення штабів, кількості та родів військ на транспорті, види та типи військової техніки. У приміщенні залізничної школи протягом  3 − 4 місяців готували радистів. Ще один навчальний заклад спеціалізувався на підготовці жінок для знищення офіцерів та здобування зразків документів. У Полтаві також готувалася чисельна група для десантування на територію середньоазіатських радянських республік.

Сумська область. В обласному центрі, у Конотопському районі та м. Глухів діяли курси розвідників-терористів, на яких у пропагандистських цілях викладалися «переваги й досягнення» державного устрою Німеччини. У іншому закладі готували «молодших офіцерів Червоної Армії», з урахуванням чого підбирався контингент та складалася навчальна програма.

Запорізька область. Основна база з підготовки диверсантів розташовувалася у м. Мелітополь, де викладачами були німецькі офіцери. Філія Мелітопольської школи працювала у м. Ново-Олександрівка. У м. Маріуполь проходили підготовку так звані туркестанська та кавказька роти.

Київ. У Дарницькому таборі військовополонених було розгорнуто школу контррозвідки, яка готувала групи для боротьби з партизанами, виявлення партійно-радянського активу, контррозвідувальної діяльності в армії колишнього радянського генерала Власова. В іншій школі агенти були спеціалістами з виготовлення копій мап, креслень та світлин, а окремий підрозділ займався виготовленням документів та одягу.

Вінниця. У місті дислокувалася розвідувальна команда «Дромедар», яка до цього діяла у Миколаєві, Херсоні, Криму, Ростові-на-Дону. У її складі була школа, контингент якої складали кавказці, а керував ними колишній радянський генерал-вірмен.

Чернігів.  У м. Ічня готувалися розвідники, які спеціалізувалися на прийманні повітряних десантів та наведенні авіації на цілі для бомбардування.

З другої половини 1943 року поширеною стала практика створення диверсійно-розвідувальних та терористичних шкіл і курсів безпосередньо на базі абвер- та зондеркоманд німецької армії, офіцери яких одночасно були викладачами. Така форма навчання невеличкими групами по 5 –7 осіб була обумовлена втратою стратегічної ініціативи у війні, що суттєво зменшувало можливості німецького командування організовувати стаціонарні та автономні учбові центри на окупованій території. Звернемося ще раз до архівних документів. У грудні 1943 року, коли значна територія України ще була окупована, Управління НКДБ по Полтавській області надало змістовну інформацію на запит розвідувального органу НКДБ Української РСР, у якому зазначалося: «В 1942 году в Полтаве дислоцировался разведотдел штаба южной армейской группировки противника «ОРИОН»…Срочно вышлите все имеющиеся материалы, составив подробные справки….» Аналогічна ситуація була пов’язана і з розвідорганом «Абвера» – «Цеппелін» та іншими. Додамо, що разом із зазначенням конкретних осіб, адрес, нумерації, умовних назв об’єктів та іншими подробицями здобуті радянськими органами держбезпеки відповідні відомості становили по-справжньому цінну інформацію. У цій роботі активно використовувалися оперативні джерела, які відіграли важливу роль у досягненні розвідкою конкретних результатів та виконанні завдань керівництва.

Наприклад, від агента 4-го відділу (у роки війни – підрозділ зовнішньої розвідки) НКДБ УРСР у Рівненській області «Грач» було отримано дані про агентуру німецьких розвідшкіл у Рівному (12 осіб) та Мінську (7 осіб) напередодні закидання на радянську територію. Це забезпечило її швидкий розшук, а у подальшому отримання важливої інформації про підготовку німців до застосування навесні 1943 року хімічної зброї, яка була підтверджена іншими джерелами.

Інший агент – «Калмиков», незважаючи на полон та перебування у німецькій розвідшколі, опинившись у радянському тилу, відразу з’явився до органів держбезпеки. З урахуванням наданої інформації було прийнято рішення про його подальше використання як подвійного агента. На окупованій території, виконуючи завдання радянської розвідки, «Калмиков» прибув у Полтаву, де знаходилася одна з основних баз підготовки диверсійних кадрів. Він повідомив про підготовку диверсійного загону з числа таджиків, узбеків та калмиків для розгортання повстанського руху у республіках Середньої Азії. Крім цього агенту вдалося здійснити декілька вербувань серед курсантів школи, які отримали завдання увійти до складу найбільш чисельних розвідгруп та викрити їх після закидання у тил радянських військ. Саме так сталося зі 120 диверсантами. З січня 1943 року «Калмиков» працював у поліцейських структурах Хракова, а зібрані ним відомості були використані після звільнення міста у контррозвідувальній діяльності, розслідуванні злочинів фашизму, виявленні зрадників тощо.

Ще одна історія не є такою показовою, але досить цікава. У серпні 1941 року агент розвідпідрозділу НКВС «Кузнєцова» була попереджена про те, що у разі окупації Києві має залишитися у місті. Опинившись без конкретних інструкцій та зв’язку з об’єктивних причин, вона діяла на свій розсуд, намагаючись принести користь. Майже через два роки «Кузнєцова» опинилася в районі с. Комар (Сталінська область), де дочекалася радянських військ та прибула з доповіддю до  розвідоргану НКДБ УРСР. Використовуючи свою діяльність як торговельного посередника, співробітника театру, навіть ворожки, «Кузнєцова» надала змістовну інформацію щодо окупаційної влади в Києві та інших містах України (установи, співробітники, їхня діяльність).

28 жовтня 1944 року територія України була звільнена від фашистських загарбників. А незадовго до цього, 16 червня, начальник 4-го Управління НКДБ СРСР комісар державної безпеки 3 рангу Судоплатов П.А. надіслав до Києва наркому держбезпеки УРСР Савченку С.Р. вказівку: «Прошу представить справку о немецких школах разведчиков, диверсантов и террористов, находившихся на освобожденной территории УССР, а также работающих в настоящее время на оккупированной противником территории СССР, известных Вам по агентурным сообщениям и показаниям задержанных германских агентов и захваченных в плен штатных работников германской разведки. В справке прошу по возможности детально указать: адрес школы, руководящий, преподавательский и обслуживающий состав, кого готовит, время действий и т.д.» Відповідний документ із вичерпними відповідями на порушені питання вже 1 липня було надіслано в Центр. В умовах стрімкого наступу радянських військ розвідувальні дані були використані військовою контррозвідкою «Смерш» безпосередньо на фронтах, іншими підрозділами органів держбезпеки, які відновлювали свою діяльність на звільненій території СРСР.

Після розгрому фашистської Німеччини наслідки діяльності її спеціальних служб певний час ще нагадували про себе. Зокрема, це стосувалося використання іноземними розвідувальними органами проти СРСР осіб, які у роки війни були причетні до діяльності «Абверу». Підрозділам зовнішньої розвідки і контррозвідки України довелося докласти немалих зусиль для їх виявлення і знешкодження.

Ігор Шиденко,

Галузевий державний архів СЗР України


««««