На таємному фронті Другої світової

Діяльність підрозділів зовнішньої розвідки органів держбезпеки Української РСР у роки Другої світової війни.

Під час Другої світової війни особлива роль відводилася бійцям “невидимого фронту”, які здобували цінну розвідувальну інформацію про плани ворога і своєю незримою роботою сприяли прискоренню розгрому гітлерівської Німеччини. Вагомий внесок у перемогу над загарбниками зробили українські розвідники. На території України активно діяли розвідувальні групи, загони і резидентури, керівники яких навічно вписали свої імена в історію розвідки. Про те, як організовували і здійснювали цю роботу, розповідається у статті, що ґрунтується на дослідженнях вітчизняних істориків та науковців, власних авторських розвідках, розсекречених матеріалах галузевого державного архіву СЗР України, спогадах ветеранів української зовнішньої розвідки.

 

Напередодні

 

Напередодні Другої світової війни потенціал радянської зовнішньої розвідки був дуже послаблений масовими репресіями 1937-1938 років, які вирвали з її лав чимало досвідчених кадрів. Із закордонних резидентур відкликали керівників і рядових співробітників, яких звинувачували у шпигунстві, засуджували до позбавлення волі, а нерідко й до розстрілу. Було втрачено зв’язок із багатьма цінними джерелами інформації. Репресії не оминули й підрозділи зовнішньої розвідки органів держбезпеки Української РСР.

Незважаючи на це, розвідці вдалося частково відновити свою працездатність. Після окупації гітлерівською Німеччиною Польщі та низки інших країн Європи загроза нападу на СРСР для багатьох, а особливо для керівництва зовнішньої та військової розвідок, стала очевидною. Одним із найголовніших завдань у цей період було добування інформації про плани й наміри Гітлера.

Ще задовго до початку війни українські розвідники добували важливу інформацію про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на Радянський Союз. У цьому зв’язку варто відзначити результативну роботу видатного українського художника Миколи Глущенка, який, мешкаючи за кордоном, упродовж кількох років уміло поєднував амплуа митця і розвідника. Він був одним із тих, хто завчасно інформував про підготовку Гітлера до війни проти СРСР. А добуті ним креслення німецьких авіаційних двигунів для винищувачів та іншої військової техніки дали змогу у стислі терміни прискорити створення вітчизняних аналогів.

Чернігівчанин Петро Гудимович у 1940-1941 роках перебував зі спеціальним завданням у Польщі як резидент радянської розвідки, передавав важливі відомості про підготовку Німеччини до війни з СРСР, зокрема, одержав інформацію про дату нападу. У одній із шифровок, надісланих у Центр на підставі зібраних ним відомостей, зазначалося: «Військова підготовка в Польщі ведеться відкрито, і про війну між Німеччиною та Радянським Союзом німецькі офіцери й солдати говорять як про справу вирішену. Війна нібито має розпочатися після закінчення весняних польових робіт. Німецькі солдати стверджують, що захоплення України німецькою армією нібито забезпечене зсередини «п’ятою колоною», яка добре працює на території СРСР».

Ввечері 21 червня розвідник зустрічався в одному з варшавських кафе зі своєю довіреною особою. Та заявила, що їй достовірно відомо: гітлерівці нападуть на Радянський Союз завтра. П. Гудимович швидко повернувся додому і спробував терміново передати інформацію у Берлін, але зв’язок уже не працював.

Та все ж Сталін не хотів брати на віру ці дані, вимагав їх перевірки, обвинувачував розвідників у непрофесіоналізмі, стверджував, що це ворожа дезінформація і провокація.

Певних успіхів у добуванні інформації про плани Німеччини у передвоєнний період досягли підрозділи розвідки з території України. Службою зовнішньої розвідки України у рамках заходів з пошуку й опрацювання архівних документів, які мають історичну і культурну цінність, у 2011 році було розсекречено документи щодо діяльності розвідувальних підрозділів і органів державної безпеки УРСР напередодні і під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Зокрема, в галузевому державному архіві СЗР України виявлено виписки із розвідувальних зведень, підготовлених розвідувальним відділом штабу Київського особливого військового округу за період з 20 по 30 квітня 1941 року. У них містяться конкретні відомості про прибуття у цей час німецьких військ на територію Румунії і Угорщини, дислокацію військових частин поблизу кордону, зростання інтенсивності залізничних перевезень, будівництво стратегічних комунікацій та інженерних споруд, мобілізаційні й інші заходи.

В одному з документів у розділі “Прибуття німецьких військ у прикордонну з СРСР смугу” зазначається: “За даними РВ ОдВО, які потребують перевірки, в район Дорохой, Дарабани прибуло по одній мотомехдивізії німецьких військ.

12.4. в Ясси прибув німецький військовий ешелон. Крім того очікується прибуття в Ясси поки що не встановленої чисельності німецьких військ, а в район Ботошани – до двох німецьких дивізій”.

У документах окремо акцентується увага на підготовці приміщень для німецьких військ поблизу радянського кордону. У зв’язку з цим зазначається: “Агентурою підтверджуються попередні дані про підготовку угорською владою на території Прикарпатської України приміщень для очікуваних тут німецьких військ. Школи, казарми та інші приміщення підготовлені для розміщення німецьких військ в таких містах: Ужгород, Мукачеве, В-Березне та інших. В цих містах 15.3. школи припинили навчання.

23 прикордонний полк, який до цього часу дислокувався в В-Березне, перекинуто в Ставна з метою вивільнення казарм для німецьких військ”.

Після наведення цих та інших розвідувальних даних у документах робляться такі висновки: “Після перемоги над Югославією Німеччина розпочала перекидання частини своїх військ з Балканського театру до кордонів СРСР з Румунією і Генерал-Губернаторства, зосередивши до 20.4. в північній частині Молдавії до трьох дивізій. Одночасно відбувається зосередження румунських військ на радянському кордоні”.

В іншому розвідзведенні у розділі “Про подальші плани Німеччини” зазначається: “За тими ж даними, які заслуговують на довіру, у середовищі офіцерів німецьких військ, які перекидаються через Угорщину і Румунію в Болгарію, були розмови наступного змісту: “Закінчимо з Югославією, підемо проти Туреччини, заволодіємо Чорним морем, а потім спрямуємо удар проти Радянського Союзу”.

В іншому розвідувальному зведенні, підготовленому розвідувальним відділом штабу Київського особливого військового округу і датованим 10 травня 1941 року, містяться конкретні відомості про активний рух гітлерівських військових частин у квітні – травні 1941 року до радянського кордону, накопичення резервів наступального характеру, форсоване будівництво стратегічних комунікацій та інженерних споруд, прибуття понтонних підрозділів, мобілізацію чисельних військових частин у суміжних з Україною державах.

Зазначені відомості у поєднанні з раніше розсекреченими Службою зовнішньої розвідки України матеріалами є ще одним свідченням того, що розвідка завчасно інформувала вище командування Радянської Армії і керівництво держави про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на Радянський Союз.

 

Підготовка до роботи в окупації

 

У березні 1941 року для роботи по лінії зовнішньої розвідки у складі створеного Народного комісаріату державної безпеки Української РСР утворюється Перше управління. Його начальником став Сергій Романович Савченко. Коли в квітні 1941 року його було призначено заступником наркому держбезпеки Української РСР, він продовжував одночасно виконувати обов’язки начальника Першого управління.

Перше управління збереглось і після чергової реорганізації – об’єднання НКДБ з НКВС, яке відбулося в серпні 1941 року. Керуючись директивою уряду УРСР від 6 липня 1941 року про широку диверсійну діяльність в тилу німецько-фашистських військ, підрозділи української розвідки розгорнули роботу, спрямовану на підрив військово-економічного потенціалу ворога на окупованій території. Це, насамперед, диверсії на залізницях, підприємствах важкої промисловості, об’єктах зв’язку, а також у місцях дислокації штабів та адміністрації окупантів.

Для посилення розвідувальної та диверсійної роботи в тилу німецької армії у прифронтовій зоні були створені спеціальні оперативні групи Першого управління НКВС УРСР. Наприкінці серпня 1941 року та території України діяли такі групи: Сумська, яку очолював начальник відділення Першого управління НКВС УРСР Котляров; Чернігівська на чолі з начальником відділення Першого управління НКВС УРСР Веретенніковим; Київська під проводом заступника начальника відділу Першого управління НКВС УРСР Шубіна; Золотоніська на чолі із заступником начальника контррозвідувальні відділу Львівського УНКВС Жуковим; Кременчуцька, яку очолив начальник відділення Першого управління НКВС УРСР Данилов; Дніпропетровська на чолі із заступником начальника відділу Першого управління НКВС УРСР Левенцем; Каховська, якою командував начальник розвідувального відділу Львівського УНКВС Карлін. Окрім того в Полтаві створили групу Першого управління НКВС УРСР, яка готувала агентів для Золотоніської, Кременчуцької та Дніпропетровської опергруп.

Протягом перших двох місяців війни на окуповану територію вивели 370 диверсійних груп, до складу яких загалом увійшло майже чотири тисячі осіб, та понад півтори тисячі агентів-одинаків. Щоправда, розвідувальну роботу не скрізь вдалося розгорнути з різних причин. Водночас архівні документи свідчать, що вона здійснювалася активно. Зокрема у документах архівної справи галузевого державного архіву СЗР України «Матеріали з розвідзведеннями Київського УНКВС за 1941 рік» міститься інформація про підготовку і засилання у тил ворога розвідувальних груп і окремих розвідників напередодні окупації Києва. Перед ними ставилися завдання про здобування інформації стосовно дислокації військових частин фашистських окупантів, їх чисельності, місця знаходження штабів, видів озброєння та забезпечення, напрямків руху основних сил тощо. Після повернення розвідників за їхньою інформацією готувалися зведення, які доповідалися керівництву Наркомату внутрішніх справ для прийняття відповідних рішень.

У розсекречених документах містяться повідомлення про дислокацію і пересування ворожих військових частин, початок партизанського руху на території Київської області, затримання німецької агентури, засланої до Києва зі спеціальними завданнями, щодо політики німецько-фашистської влади та контррозвідувального режиму на окупованих територіях.

Ось лише окремі уривки з цих документів:

- «…19 серпня в селі Григорівка Переяславського району в приміщенні школи розмістився штаб німецької частини. Уночі 21 серпня школа була підірвана невідомими особами…».

- «…У південній частині села Віта-Литовська Київського району розташовано більше полку піхоти ворога, до 15 танкеток та приблизно 50 мотоциклів. Штаб німецької частини знаходиться в Конча-Заспі на урядовій дачі …».

- «…При захопленні німцями хутора Чкалова Рубіжівської селищної ради було заарештовано 50 колгоспників із артілі «Більшовик», серед яких більшість були жінки та діти. Усіх заарештованих завели в колгоспну клуню, після чого її підпалили…».

- «…21 та 22 серпня німецька авіація активно бомбила м. Чорнобиль, залізничну станцію Янів, переправи через Дніпро та Десну, один бомбардувальник було збито над станцією Янів».

- «…Уночі 26 серпня біля села Ошитки Дубечанського району Київської області поблизу Печківського мосту розвідка партизанського загону виявила понтонний міст ворога та сповістила про це командування найближчої військової частини Червоної армії, після чого вогнем артилерії міст було знищено…».

- «…На східній околиці хутора Церковщина Пирогівської селищної ради Київського району ворог завозив невідомий вантаж критими машинами у печери. Дані були передані до найближчої військової частини Червоної армії. Після того як по печерах відкрили артилерійський вогонь, у місцях обстрілу було видно велику пожежу…».

- «…15 серпня німецькою артилерією було обстріляно село Жуляни Київського району. Із 12 снарядів, які були вистріляні ворогом, 11 не розірвалися у зв`язку з тим, що в їхніх головках замість капсулів була деревина…».

В інших розсекречених документах викладається узагальнена інформація, одержана розвідувальним шляхом, про економічний, політичний і військовий стан в окупованих областях України, про грошову систему і фінансову політику противника на окупованій території. Зокрема, наводяться такі дані:

- «Німецьке командування здійснює ряд заходів з підготовки хімічної війни проти СРСР. На території окупованих областей України, у тому числі і в прифронтовій смузі, відмічена наявність хімічних складів і хімічних частин противника, зокрема, … в м.м.Харків, Полтава, Маріуполь, Слов`янськ і, за даними, які вимагають уточнення, у м.Суми».

- «У грудні місяці, після розгрому німецьких військ під Москвою, противник став посилено зміцнювати правий берег Дніпра у районі Кременчук, Черкаси, Дніпропетровськ. Характер цих укріплень: бетоновані довготривалі вогневі точки, ДЗОТи. Глибина укріпленої лінії від берега Дніпра – до півтора-двох кілометрів».

Зазначені документи були підготовлені у 1941-1943 роках розвідувальними органами НКВС УРСР під час їх дислокації у містах Київ, Старобільськ, Енгельс.

У зв’язку з тим, що робота Першого управління НКВС СРСР по створенню розвідувально-диверсійних груп і керівництву їхньою діяльністю в тилу ворога ставала дедалі масштабнішою і вимагала до себе великої уваги, було прийнято рішення про поділ розвідки на два підрозділи:

- Розвідуправління, що організовує та веде розвідку проти Німеччини та її союзників, висвітлює політику США й Англії стосовно Радянського Союзу, а також інших капіталістичних держав, які не брали участі у війні; веде науково-технічну розвідку; організовує контррозвідувальну роботу за кордоном;

- Четверте управління, що організовує диверсійні групи в тилу ворога й забезпечує керівництво цими групами.

Відповідно, в Україні у серпні 1941 року були створені четверті відділи НКВС та його обласних управлінь. Система цих підрозділів перетворилася на основний інструмент таємної війни з агресором. На них покладалося формування винищувальних батальйонів, диверсійних груп, партизанських загонів, керівництво їхньою оперативно-бойовою діяльністю, добування розвідувальної інформації за лінією фронту. Широке розгортання підпільно-партизанської та розвдувально-диверсійної роботи на окупованій території обумовило потребу визначити зафронтову діяльність органів безпеки як пріоритетний напрям. У зв’язку з цим у квітні 1942 року четвертий відділ реорганізували в Четверте Управління НКВС УРСР.

Одним із важливих напрямків такої роботи стало створення на окупованій території розвідувальних резидентур і керівництво їхньою діяльністю.

 

З позицій розвідувальних резидентур

 

В окупованому Києві нелегальною резидентурою керував Іван Кудря («Максим»). Начальник розвідувального управління НКВС УРСР Сергій Савченко доручив йому виконання особливого завдання – організацію розвідувально-диверсійної діяльності в Києві після його окупації гітлерівськими військами. Йому надали списки кадрових співробітників, яких можна було залишити в тилу, а також матеріали на осіб для залучення до підпільної роботи.

Легенду, за якою він мав жити і працювати, І. Кудря придумав собі сам. Він виступав у ролі викладача української мови і літератури, а проживав під виглядом сина священика з села Мерефа, що на Харківщині, розстріляного радянською владою. Документи ж мав на ім’я Кондратюка Івана Даниловича. Кудря зосередив зусилля на створенні бойових груп з числа підпільників і організації диверсій. 1 травня 1942 року вчинили диверсію на перегоні Київ – Жмеринка. У результаті ешелон з боєприпасами та живою силою противника полетів під укіс. Ще одну диверсію здійснили на станції Дарниця. Крім цього, вдалося налагодити випуск листівок зі зведеннями радянського Інформбюро. Та найважливішою була інформація про розгортання в Києві розвідувального пункту абвера. Всього за весь час окупації вдалося зібрати відомості на 87 гітлерівських агентів. Але передати ці матеріали у Центр Кудря не встиг. Влітку 1942 року він був заарештований і згодом розстріляний фашистами. Лише після звільнення Києва співробітникам контррозвідки за цими даними вдалося розшукати і затримати багатьох агентів абверу, закинутих у тил радянської території.

У Миколаєві розвідувально-диверсійна резидентура діяла під керівництвом кадрового співробітника радянської зовнішньої розвідки Віктора Лягіна. До її складу входило чимало місцевих партизан, підпільників і розвідників. Вони брали участь у збиранні інформації про дислокацію гітлерівських військових частин у Миколаєві, розвідувальних і контррозвідувальних органів, плани окупаційної влади, ремонт кораблів на суднобудівних заводах. Одержані відомості спочатку передавалися по рації у Центр, доки не закінчилося живлення. Після цього основну увагу підпільники вирішили зосередити на диверсіях.

Одним із головних об’єктів став аеродром, де в ангарах і на відкритих майданчиках базувалося багато німецьких літаків, розміщувалися ремонтні майстерні, склади з різним обладнанням і пальним. Це була своєрідна потужна авіаційна база, на якій ремонтували старі і складали нові літаки. У результаті здійснення серії потужних вибухів і пожежі усе це було знищено. Загалом гітлерівці втратили 27 літаків, стільки ж запасних авіаційних двигунів, бензосховище з пальним, два склади з обладнанням і запчастинами, авіамайстерні. За масштабністю одночасно заподіяних ворогу збитків ця операція увійшла в історію Другої світової війни.

Знамениті одеські катакомби стали основною базою одеських підпільників. Серед них особливе місце займав загін капітана держбезпеки Володимира Молодцова – співробітника зовнішньої розвідки, який у підпіллі був відомий як Бадаєв Павло Володимирович. Протягом трьох місяців 1941 року загін провів шість бойових операцій.

Розвідники наземної групи за допомогою місцевих жителів добували відомості про розташування військових частин, місцезнаходження складів зброї, боєприпасів та продовольства, берегову та протиповітряну оборону міста, пересування військ, а також про міську адміністрацію та агентуру ворога. Ця інформація регулярно надходила до катакомб. Там її опрацьовували й найбільш важливу надсилали до Центру. Крім цього, з жовтня 1941 по червень 1942 року бадаєвці та інші загони відволікали на себе близько 16 тисяч ворожих солдат.

Водночас у Одесі діяли й інші розвідувальні групи. Одну з них очолював одесит Микола Артурович Гефт, німець за походженням, який одержав розвідувальну підготовку і був направлений через лінію фронту до Одеси зі спеціальним завданням. Він зумів влаштуватися інженером будівельної організації, що наглядала за ремонтом і будівництвом кораблів для німецького військового флоту на колишньому заводі імені А. Марті. Спочатку він підібрав собі надійних помічників, лави яких незабаром поповнив посланець Центру Валер’ян Еріхович Бурзі, також німець за походженням,

Після зустрічі в Одесі вони домовилися так: Гефт вестиме й далі підпільну роботу на заводі, а Бурзі працюватиме серед мешканців міста –збиратиме розвідувальну інформацію військового, політичного й економічного характеру, виявлятиме агентуру гестапо і румунської сигуранци. Спільними зусиллями їм вдалося організувати низку вибухів і аварій на гітлерівських бойових і допоміжних кораблях

З наближенням радянських військ розвідники прийняли рішення саботувати евакуацію заводу. Завдяки спільним зусиллям вдалося врятувати робітників і фахівців від примусового вивезення до фашистської Німеччини і не дозволити висадити в повітря бодай головні цехи.

З різних причин розвідувальні резидентури на окупованій території України проіснували недовго. У результаті жорсткої контррозвідувальної роботи гітлерівських спецслужб більшість із них були викриті і розгромлені, а їхні керівники Іван Кудря, Віктор Лягін, Володимир Молодцов та інші заарештовані й розстріляні. Крім цього, влітку 1943 року у Києві гестапо заарештувало учасників резидентури «Світ», ліквідувало резидентуру «Тараса», залишену для проведення диверсійної роботи, знищило резидентуру «Дніпро» на Дніпропетровщині та в інших регіонах.

 

На базі партизанських загонів

 

З початку 1943 року зафронтова розвідувальна діяльність набула нових форм і методів. Одним із перспективних її різновидів стали оперативно-чекістські групи з 5-10 осіб, які діяли на окупованій території України на базі партизанських загонів і з’єднань. У цей час підрозділами зовнішньої розвідки за лінію фронту було відправлено близько двадцяти таких груп («Переможці» Д. Медведєва, «Унітарці» В. Хондожка, «Дружба» М. Онищука, «Розгром» Г. Бурлаченка, «Волинці» П. Форманчука і багато інших). Зафронтові опергрупи створювали розгалужену агентурно-інформаційну мережу, просували свою агентуру у військові та адміністративні установи окупантів, здійснювали диверсії. Зокрема, з позиції партизанського загону особливого призначення «Переможці» на Рівненщині активно діяв розвідник Микола Кузнєцов.

Зважаючи на необхідність упорядкування розвідувальної діяльності партизанських загонів, 5 вересня 1942 року Сталін підписав наказ «Про завдання партизанського руху», в якому особлива увага надавалася розгортанню агентурної розвідки на окупованій території. 19 квітня 1943 року було підписано ще один наказ під назвою «Щодо покращення розвідувальної діяльності у партизанських загонах». Згідно з цим документом партизанські загони мали впроваджувати свою агентуру в кожен населений пункт, окупований ворогом.

Якщо з листопада 1941 року до березня 1942 року НКВС УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно та заслано на окуповану територію 150 партизанських формувань загальною чисельністю 1119 бійців, то у 1943 році ця робота значно активізувалася. У цей час вдалося налагодити якісну і всебічну підготовку (3-4 місяці замість 3-4 тижнів) командирів партизанських загонів і спецгруп. У партизанські школи стали зараховувати фронтових офіцерів, командирів РСЧА з вищою інженерною освітою. В Україні ці так звані «лісові академії» випустили 5 тисяч розвідників і диверсантів.

Це одразу позначилося на результатах. Половина убитих ворожих солдатів та офіцерів і три чверті знищеної техніки противника за лінією фронту було саме на рахунку народних месників. При здійсненні диверсій партизанські втрати склали не більше 5% від загальних втрат радянських військовослужбовців і підпільників. За 10 місяців 1943-1944 років лише Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання пустило під укіс 500 ешелонів ворога, втративши лише 15 бійців.

Поліпшення спеціальної підготовки дозволяло навіть розвідникам- одинакам досягати відчутних результатів. Так, 20 січня 1944 року в тил для проведення спецзаходів НКДБ УРСР вивів агента-розвідника «Мельника» – М. Порая-Кошиця. Йому вдалося влаштуватися при німецькій автоколоні, що прямувала у Вінницю з вантажем мін і боєприпасів, установити місце знаходження складу з 10 тоннами вибухівки і 7 тоннами мін, призначених для знищення міста. 31 січня пополудні Вінниця здригнулася від страшного вибуху. У результаті диверсії «Мельника», відзначалося в спецповідомленні наркома держбезпеки УРСР С. Савченка, ворог втратив мінно-вибухову техніку, загинуло близько 100 німецьких військовослужбовців, включаючи всю команду саперів, що прибула зруйнувати місто.

 

На завершальному етапі війни

 

Упродовж тривалого часу функції Першого та Четвертого управлінь НКВС УРСР були тісно взаємопов’язаними. Після реорганізації до Четвертого управління НКВС УРСР потрапила більшість співробітників Першого управління разом з агентурою, що перебувала у них на зв’язку. Водночас Перше управління ще упродовж якогось часу готувало агентів для роботи в тилу ворога. Так, у 1942 році воно працювало з В. Бурзі («Єфремовим»), якого в червні 1943 року зі спеціальним завданням закинули на територію Херсонської області. До жовтня 1942 року Перше управління відповідало за підготовку М. Гефта («Золотникова») і навіть у квітні 1943 року брало участь у розробці «Схеми допиту військовополонених», затвердженої заступником начальника Першого управління НКВС УРСР підполковником держбезпеки Ф. Цвєтухіним.

Але згодом уся зафронтова робота стала прерогативою Четвертого управління НКДБ УРСР. Перше ж управління поступово втратило не лише функції, а й просто зникло. Становище на фронті було дуже напруженим, тому, вочевидь, цій обставині не надавали надзвичайного значення. Основна увага тоді зосереджувалася на зафронтовій розвідці, а її завдання успішно вирішувало Четверте управління.

Після звільнення українських земель постало питання про здійснення суттєвих структурних змін. Треба було дбати про організацію глибокої розвідки, а отже і про відновлення роботи Першого управління. Це сталося влітку 1944 року. У директивному листі НКДБ УРСР від 28 липня 1944 року за № 1395/с, де йшлося про відновлення функціонування розвідувального управління, рекомендувалося використовувати наявні можливості, щоб посилити розвідувальну роботу за кордоном, особливо щодо Німеччини та окупованих нею держав, а також США, Англії та Туреччини. Цей директивний лист став фактично нормативним актом, яким передбачалася організація цілеспрямованої розвідувальної діяльності органів держбезпеки УРСР.

З метою реалізації поставлених завдань у 1944-1945 роках на окупованих територіях Польщі і Чехословаччини діяв Олександр Святогоров. Спочатку він мав особливо відповідальне завдання – проникнення у Люблінську розвідувальну школу абвера. У розташування партизанського загону «Задністровці» його закинули разом з розвідником Анатолієм Коваленком. Старшим призначили Олександра Святогорова. Під час виконання завдання він діяв під псевдонімом Зорич. На першому етапі йому вдалося виявили ворожу агентуру всередині партизанського загону, а потім розробити й реалізувати операцію із проникнення у Люблінську розвідшколу. Багатоходова комбінація завершилася одержанням важливої інформації про її керівний та особовий склад і навіть фотознімків курсантів школи, що допомогло співробітникам радянської контррозвідки багатьох з них виявити і знешкодити. Під командуванням О. Святогорова загін захопив у полон кількох важливих офіцерів вермахту, яких передали для подальшого використання фронтовій розвідці 2-го Українського фронту. Згодом Зоричу було поставлене нове завдання: на чолі розвідувально-диверсійної групи «Зарубіжні» десантуватися на базу партизанського з’єднання поблизу Банська-Бистриці і, поряд з виконанням завдань розвідувального характеру, надавати необхідну допомогу учасникам Словацького національного повстання.

Найефективнішим у цей період було створення мобільних оперативних груп, здатних самостійно вирішувати широке коло питань. Особливо це стосувалося комплектування спеціальних груп для роботи на територіях країн Східної Європи, щойно визволених від німецько-фашистських окупантів. Як правило, такі групи були непогано оснащені й укомплектовані досвідченими кадрами і мали радіотехнічні засоби зв’язку з Києвом.

Однією з перших таких оперативних груп Першого управління НКДБ УРСР стала група «Дакія», відряджена до Румунії у жовтні 1944 року за узгодженням з наркоматом держбезпеки СРСР. Очолив групу начальник відділення Першого управління НКДБ УРСР капітан держбезпеки Григорій Бурлаченко. Це був досвідчений співробітник, який ще в роки війни обіймав посаду заступника командира з розвідки партизанського з’єднання В. Бегми, що діяло на Рівненщині.

Особливість діяльності групи «Дакія» полягала в тому, що Румунія була союзницею Німеччини у Другій світовій війні, тому виникала нагальна потреба у добуванні об’єктивної інформації про подальші шляхи розвитку цієї країни, плани румунського уряду щодо СРСР, наявність воєнізованих формувань, які могли перешкоджати переміщенню радянських військ, проведенні інших заходів. Григорій Бурлаченко одразу відновив зв’язок з агентурою, виведеною до Румунії ще до війни, придбав кілька нових цінних джерел інформації. Завдяки цьому вдалося добути важливу інформацію про діяльність німецької агентури на території Румунії, готової будь-якої миті розпочати шпигунсько-диверсійну роботу проти Радянського Союзу і його союзників уже в нових умовах.

Крім групи «Дакія» такі ж підрозділи, сформовані Першим управлінням НКДБ УРСР, діяли в Австрії та Німеччині.

Загалом, роль представників української розвідки у прискоренні перемоги над фашистськими загарбниками була багатогранною і всеохоплюючою. Крім уже згаданих героїв-розвідників, можна ще назвати імена Миколи Струтинського, Олександра Сидорчука, Марії Фортус, Миколи Приходька, Раїси Соболь, Івана Борисова та інших. Чимало героїчних подвигів здійснили військові розвідники, які провели низку успішних розвідувальних операцій за лінією фронту. Особливі заслуги на рахунку майора «Вихора» – Героя України Євгена Березняка. Завдяки рішучим діям очолюваної ним бойової групи військової розвідки «Голос» вдалося врятувати від знищення замінований гітлерівцями стародавній Краків.

У цілому за роки Другої світової війни підрозділи української розвідки підготували й закинули у глибокий тил ворога велику кількість розвідувально-диверсійних, підпільно-партизанських, зафронтових оперативних груп, окремих розвідників і агентів зі спеціальними завданнями, які результативно діяли як в Україні, так і на території Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини та інших країн Європи, і їхній внесок у загальну перемогу був досить суттєвим.

 

Використані джерела:

- Керівники української зовнішньої розвідки. – К.: Ярославів Вал, 2010

- Нариси з історії розвідки суб’єктів державотворення на теренах України / Заг. ред. П. Д. Морозов. – К.: Преса України, 2011

- Скрипник О. В. Український слід у розвідці. – К.: Ярославів Вал, 2009

- Скрипник О. В. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011

- З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КДБ. Науковий і документальний журнал. – К., 2000 (спецвипуск), № 1(12)2000

- Матеріали галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України

 

Олександр Скрипник,

квітень 2014

 


««««