Баронін Анатолій Вікторович

Про нього згадував у своїй книзі “КДБ. Таємна робота радянських розвідників” відомий дослідник історії розвідки Джон Баррон. А німецький журнал “Штерн” у 1970-ті роки назвав його видатним майстром шпигунства. Таку оцінку своєї діяльності отримав Анатолій Вікторович Баронін – легендарна особистістю радянської зовнішньої розвідки. Активність і наполегливість, з якими він працював на африканському континенті, не проходили повз увагу не лише у своїх, а й у представників іноземних спецслужб.

Крім цього, він по праву вважає себе ветераном української зовнішньої розвідки. Анатолій Баронін – киянин, який переїхав до української столиці у далеко не найкращі часи, коли навіть корінні мешканці намагалися триматися подалі від Києва – тобто, у травні 1986-го. Із 50 років роботи у розвідці половину він віддав службі на керівних посадах у Першому управлінні КДБ УРСР і підготовці молодих українських розвідників.

Народився ж Анатолій Баронін 31 серпня 1932 року у Москві. Ще в юнацькі роки мріяв стати розвідником або контррозвідником. Значною мірою це бажання сформувалося під впливом батька, який був для нього незаперечним авторитетом і прикладом у всьому. Під час Другої світової війни той служив у підрозділах військової контррозвідки. Коли в 1945 році радянські війська штурмували Рейхстаг, він отримав завдання прорватися туди разом із ротою капітана Неустроєва, майбутнього Героя Радянського Союзу, і захопити архіви, які активно знищувалися нацистами. І дещо таки вдалося тоді захопити.

Після перемоги він ще впродовж деякого часу служив начальником оперативного відділу військової контррозвідки у радянській військовій адміністрації в Берліні, потім в інших підрозділах.

Анатолій чудово розумів, що хоч він і син контррозвідника, та на роботу в органи держбезпеки ніхто його так просто не візьме. Тому після школи вирішив отримати вищу економічну освіту. Після закінчення інституту за розподілом був направлений на роботу в Молдавію. Там через два роки його запросили в місцевий орган держбезпеки і запропонували працювати у контррозвідці, на що він дав згоду. А ще через деякий час молодому лейтенанту надійшла нова пропозиція – стати розвідником. Відтоді, з серпня 1959 року, розпочався відлік його насиченої, цікавої, сповненої ризиків і несподіваних поворотів розвідувальної біографії.

Спершу він пройшов підготовку в розвідшколі. Серед його викладачів були і найдосвідченіші дипломати. Скажімо, один із курсів читав Анатолій Добринін, який два десятки років обіймав посаду посла СРСР у США. Все це пізніше дало змогу працювати під дипломатичним прикриттям на рівні з «чистими» дипломатами, а іноді й краще.

А поки майбутній розвідник вивчав мови та навички оперативної роботи, в світі відбувалися зміни геополітичного масштабу. Зрештою вони позначилися і на кар’єрі Анатолія Бароніна. Парад суверенітетів у Африці змусив дві наймогутніші держави – СРСР та США – звернути увагу на Чорний континент. Між спецслужбами розгорнулася серйозна боротьба за вплив на уряди незалежних африканських країн. Швидкими темпами відкривалися посольства і одночасно – розвідувальні резидентури. У ПГУ (Першому головному управлінні) КДБ СРСР у цей час створюється африканський відділ, куди після закінчення розвідшколи і потрапив Анатолій Вікторович.

Його перше, так зване ознайомче, відрядження до Африки було у статусі одного з лідерів Комітету молодіжних організацій. Регіон, який йому був визначений ЮНЕСКО – Західна Африка. Він їздив країнами, вивчав міста, звичаї, встановлював контакти, допомагав африканським партнерам реалізовувати різноманітні програми розвитку та сприяння, розбудовувати спортивну та освітню інфраструктуру молодих держав, і, звісно, займався виконанням спеціальних завдань. Цей нетривалий період розвідувальної біографії Анатолій Вікторович називає своєрідною прогулянкою африканськими країнами порівняно з тим, чим йому довелося займатися пізніше у Гані, Нігерії та Ліберії спочатку як помічникові резидента, а згодом і як резиденту під прикриттям першого секретаря посольства.

У Нігерії Анатолію Бароніну вдалося у надзвичайно стислі терміни виконати надважливе завдання Центру – здобути інформацію про нову небезпечну хворобу. Тоді, а це був 1970 рік, повідомлення про страшну епідемію, що охопила селище Ласса на північному сході Нігерії, миттєво облетіло весь світ. За лічені години від невідомої хвороби, схожої на тиф, там вимерло все населення. Пізніше в науковому світі її стали називати, залежно від проявів, лихоманкою Ласса або лихоманкою Ебола. У пресі з’явилися припущення про можливі випробування бактеріологічної зброї, робилися натяки на головного супротивника Радянського Союзу. Одне слово, потрібні були зразки зараженої крові для створення антивірусних препаратів. Завдання мало стратегічну вагу. Куратор Бароніна з Москви повідомив, що воно знаходиться на особливому контролі голови КДБ СРСР Юрія Андропова.

На той час у Нігерії працювала радянська місія лікарів. Анатолій Баронін вибрав з-поміж них найбільш кваліфікованого фахівця, і вони удвох вирушили на пошук села, розташованого за 1200 кілометрів від столиці. На місці добилися дозволу обстежити тіла померлих, але жодних результатів не отримали. З’ясувалося, що потрібні зразки крові, взяті в ще агонізуючого хворого. Проте, епідемію вже зупинили, нових випадків не було. Довелося шукати підходи до місцевих медиків, у яких такі зразки збереглися. Завдяки наполегливості і професіоналізму таки вдалося здобути потрібні пробірки з кров’ю. Згодом їх спеціальним рейсом “Аерофлоту” доправили у Москву.

Були у розвідувальній біографії Анатолія Бароніна й інші важливі завдання. У середині 1970-х він допомагав здобути голоси від африканського континенту на проведення Олімпіади-80 у Москві. Тоді його “африканські друзі” забезпечили необхідну підтримку. Крім цього, йому вдалося роздобути технічну документацію на один сучасний європейський літак. Ці матеріали мала країна його перебування.

Згодом з’ясувалося, що потрібні документи є в близького родича його джерела. Про здійснення тієї операції Анатолій Баронін сьогодні розповідає з посмішкою, а тоді йому довелося добряче понервувати.

“Одного разу агент подав сигнал про термінову зустріч, – згадує розвідник. – Виїжджаю з посольства і незабаром помічаю за собою “хвіст”. Робити нічого – вигляду не подаю, вивчаю місцеві визначні пам’ятки. Хоча знаю, що позаду теж професіонали, дистанцію тримають чітко. Нарешті вдається створити ситуацію, у якій вони нібито зі своєї вини мене втратили. Потім ще тривалий час кружляю містом, кілька разів перевіряюся. Лише стовідсотково переконавшись, що все чисто, іду на зустріч. І ось тут дізнаюся, що мій знайомий, який розбирається в авіації, як і я, приніс цілу купу документації й креслень. Тільки проблема в тому, що до ранку їх потрібно непомітно покласти назад у сейф родича. Повертаючись у посольство, порахував, скільки часу потрібно на копіювання всього цього, і молив Бога, щоб не було за мною стеження, коли відвозитиму документи. Та якось обійшлося…”

У той час, коли Анатолій Баронін працював у Африці, ситуація там була неспокійною, часто відбувалися перевороти, і до цього процесу активно долучалися іноземні розвідки. Усе це торкнулося і його. Зокрема, довелося бути свідком чотирьох державних переворотів і однієї громадянської війни.

Якось, під час чергового путчу, пізно ввечері він повертався після важливої зустрічі. Несподівано автомобіль зупинив військовий патруль, і під прицілом автомата Калашникова його почали обшукувати. Розвідник протестував, пояснював, що є дипломатом, показував на номери автомобіля, пред’являв паспорт. Однак патрульні не реагували, гарячкували, наставляли на нього, з погрозами розстрілу, автомати. На щастя, несподівано під’їхав офіцер, швидко в усьому розібрався, вибачився за підлеглих: мовляв, що з них візьмеш, неписьменні. Наостанок А. Баронін запропонував підвезти патрульних на пост, куди вони прямували, а заодно й заїхати до нього додому повечеряти. Слово за слово – розговорилися. У результаті вдалося дізнатися багато цікавого й корисного про розгортання подій у країні перебування.

У 1970 році сталася подія, яка ледве кардинально не змінила долю Анатолія Бароніна. Тоді на Захід утік радянський розвідник Олег Лялін і почав здавати інформацію про всіх, кого він знав. З’ясувалося, що з Анатолієм Бароніним вони разом проходили мовну підготовку в розвідшколі, займалися в одній аудиторії. Щоправда, справжнього його прізвища він не знав, адже перебували там під іншими іменами, а ось за фотографією впізнав. Незабаром в іноземній пресі з’явилися публікації, де наводилися списки розшифрованих радянських розвідників із короткими коментарями й характеристиками. Фігурувало у пресі й ім’я Бароніна. Саме тоді німецький журнал “Штерн” присвятив йому ряд епітетів, назвавши видатним майстром шпигунства. Але це не завадило Бароніну ще кілька років попрацювати резидентом радянської розвідки в Ліберії. Про те, як це вдалося і як поставилися до цієї інформації в новій країні перебування, Анатолій Вікторович розповідає так:
“Після того, як оприлюднюється подібна інформація, кар’єра розвідника не закінчується. По-перше, офіційно ці списки-розшифровки завжди спростовувалися. Реакція була такою: все це наклеп на радянських дипломатичних працівників. А, по-друге, за великим рахунком, резидентів іноземних розвідок і так найчастіше знають. У тій же Ліберії резидентом американської розвідки був мій старий знайомий, до видворення якого раніше з Нігерії я доклав руки. У нас були нормальні стосунки. Я часто бував у нього вдома, де була дуже гарна бібліотека, зокрема, цілі стелажі книг по мистецтву. І серед них на видному місці, як на показ, стояла книга Баррона зі згадуванням про мене. Тим самим він давав зрозуміти мені, що знає, хто я насправді. Якось я не витримав і прямо сказав йому: “Не набридло книгу напоказ виставляти? ” Після цього він її прибрав”.

Однак, після цих подій в четвертий раз поїхати резидентом у одну із країн Європи А. Бароніну не вдалося. У 1986 році, після того як одна з країн, куди передбачалося послати Анатолія Бароніна резидентом розвідки під дипломатичним прикриттям, відмовила видати йому необхідні документи (до того часу інформації про нього як про професійного розвідника було вже вдосталь на Заході), йому в Москві запропонували на вибір три посади. Від посади керівника розвідувальних підрозділів у Естонії чи Таджикистані він відмовився, а ось на першого заступника начальника управління розвідки в Київ дав “добро”.

На новій посаді Анатолій Вікторович пропрацював п’ять років. У 1991 році звільнився у запас, але на пенсії сидіти не довелося. Деякий час трудився у комерційних структурах, але швидко збагнув, що це не для нього. Незабаром отримав запрошення на викладацьку роботу. В Україні, яка стала суверенною державою, виникло питання про самостійну підготовку своїх вітчизняних кадрів для розвідки й контррозвідки. У кадровому апараті Служби безпеки України вирішили, що людину з таким досвідом роботи в розвідці не можна залишати без діла, якому він присвятив усе життя. І не помилилися.

Анатолій Вікторович майже з нуля підготував сотні лекцій, які сприймаються на одному диханні. Його таланту оповідача й дбайливому ставленню до своєї професії по-доброму багато хто заздрить.

Досі Анатолій Вікторович добрим словом згадує своїх вчителів із розвідшколи. Багато хто з них були професійними розвідниками, мали минулу серйозну школу роботи за кордоном. Запам’яталися йому неодноразові повчання про те, що розвідник повинен бути терплячим, уміти чекати відповідний для вдалого ходу момент, вчасно зробити паузу (як говорять хокеїсти) перед результативним кидком. Цьому він, неодноразово пересвідчившись у правоті цих слів, тепер учить майбутніх українських розвідників.

“Терпіння в розвідці доречно порівняти з гальмом в автомобілі, – роздумує ветеран, – не загальмував вчасно, доведеться здавати назад, якщо це ще можливо. Уміння чекати – одна з основних якостей розвідника. Воно зобов’язує не підпорядковувати себе прагненню до миттєвого успіху, пам’ятати, що результат повинен визріти. І ще розвідник повинен постійно пам’ятати, що робота на перспективу, яка якраз передбачає вміння чекати, є найефективнішою та плідною”.

На підтвердження своїх слів Баронін розповів такий епізод із розвідувальної практики. Якось в одній з африканських країн, де він тоді працював, потрібно було знайти підхід до впливового високопоставленого чиновника з президентського оточення. До Радянського Союзу він не дуже добре ставився, на прийоми в посольство не приходив, уникав контактів. Анатолій Вікторович почав наводити про нього довідки, збирати інформацію про його звички, захоплення, родичів, слабкі й сильні сторони. Виявилося, що в нього дуже багато дітей, і він їх обожнює. На цьому вирішив зіграти. Під час прийому в одному з посольств підійшов до нього, завів нейтральну розмову, і, ніби ненавмисно, сказав, що вже давно перебуває закордоном, знудився за дітьми, які залишилися на батьківщині, переживає за них. Так плавно вони перейшли на тему дітей, той пожвавився, очі відразу заблищали й подобріли. І, як наслідок, запросив нашого розвідника до себе додому.

“Ідучи в гості, я вже знав про його дітей майже все, – розповідає Анатолій Баронін, – тому кожному прихопив відповідний подарунок. Прощаючись, я відчував себе Дідом Морозом. До того ж я взнав дати народження усіх дітей, і старався їх не пропускати, а це траплялося майже кожного місяця. Причому мої стосунки з дітьми були справді щирими, і вони мене відверто полюбили, а вже господар й поготів. Він запросив мене зайти до нього на роботу. Саме в цей час представники нашого посольства намагалися довідатись про реакцію керівництва країни перебування щодо одного важливого питання міжнародної політики. І тут, попиваючи з ним каву, я помічаю на столі протокол засідання президентської ради на цю тему. Читати доводиться шкереберть, з усіх сил стараюся приховати свою зацікавленість, але, судячи з усього, не виходить. Однак замість того, аби сховати документ, він дає можливість його дочитати, так ще й перевертає на наступну сторінку, де закінчення. При цьому ніби не помічає мого інтересу, відволікаючись на свої справи”.

Після цього випадку Анатолію Бароніну довелося ретельно відпрацювати техніку читання шкереберть і потім неодноразово використати її для вивчення найважливіших документів на столі у свого знайомого. Звичайно, він розумів, що той дає можливість підглянути матеріали вибірково, керуючись якимись своїми міркуваннями, але й це мало колосальну цінність. А навіч вони розмовляли про погоду, риболовлю, дітей, політику.

Сьогодні, на посаді професора однієї зі спеціальних кафедр Інституту Служби зовнішньої розвідки України, А. Баронін без удаваного пафосу вчить курсантів любити своє ремесло і пишатися приналежністю до когорти розвідників.


««««