Бердніков Володимир Федорович

Сьогодні вже ні для кого не є секретом, що в роки “холодної війни” радянська розвідка досить активно провадила розвідувальну роботу з території Німецької Демократичної Республіки. Там знаходився розгалужений і численний Апарат уповноваженого КДБ СРСР при Міністерстві державної безпеки НДР, спрямування й інтереси якого поширювалися на увесь європейський континент і навіть сягали за океан. Основним полем діяльності радянських розвідників був Західний Берлін, територія НДР з її досить жвавими транзитними шляхами, що з’єднували ФРН із Західним Берліном, а також сусідні Польща та Чехословаччина. Основною метою радянської розвідки було добування інформації політичного, економічного, науково-технічного характеру і вирішення багатьох інших питань шляхом залучення до співробітництва громадян ФРН, інших країн Європи, інколи – і США. За взаємною домовленістю з німецькими колегами співробітники радянської розвідки нерідко залучали до участі в окремих заходах і громадян НДР на їх території. Деякі з них мали родичів, друзів і знайомих у ФРН, але, на жаль, не мали можливості вільно долати кордони та виїжджати до інших країн.

Одним з тих, хто ефективно працював на цій ділянці упродовж двох тривалих закордонних відряджень, був Володимир Федорович Бердніков. Він мав на зв’язку цінні джерела інформації і займався придбанням нових. Один із його агентів був визнаний особливо цінним, і за вказівкою з Москви йому через тайник передали компактну спеціальну систему зв’язку для оперативної передачі зашифрованих відомостей через супутник безпосередньо у Центр. Такі оперативні дії у практиці розвідки були винятковими, особливо відповідальними і досить рідкісними.

Володимир Бердніков більше тридцяти років пропрацював у Першому управлінні КДБ УРСР. Практично увесь цей час він спеціалізувався на науково-технічній розвідці. І це не випадковість, адже за цивільною освітою він фахівець у галузі фізики. Свого часу закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького державного університету, потім протягом двох років навчався в аспірантурі при кафедрі експериментальної фізики, друкувався в наукових журналах. На таких фахівців представники органів державної безпеки у той час звертали особливу увагу з метою поповнення своїх лав. У їхнє поле зору потрапив В. Бердніков, у 1963 році одержав пропозицію перейти на роботу в органи КДБ і дав свою згоду.

В аспірантурі він так і недовчився, не встиг захистити кандидатську дисертацію, зате одержані знання ставали йому в нагоді за новим місцем роботи упродовж усієї професійної кар’єри. На той час він з сім’єю проживав у Чернівцях. Туди його батька, колишнього директора школи у одному із сіл Воронізької області, який усю війну провоював на фронті, перевели для подальшого проходження служби.

Володимира, після оформлення усіх необхідних документів, направили до Києва у Перше управління КДБ УРСР у підрозділ під керівництвом Івана Борисова, котрий займався пошуком кандидатів для роботи за кордоном з нелегальних позицій.

На перших порах особливо серйозних завдань йому не доручали. Натомість активно залучали до перегляду архівних справ, що стосувалися діяльності радянських розвідувально-диверсійних груп у тилу ворога. Наближалася двадцята річниця Перемоги, і одне з питань, яке стояло у процесі підготовки до цієї дати, пов’язувалося з пошуком невідомих героїв війни, яких можна було б подати до нагородження за конкретні справи у важкій боротьбі з ворогом. Декого тоді вдалося віднайти, і В. Бердніков пишається, що і він мав відношення до цієї роботи.

Якось його зустрів у коридорі начальник третього відділу Першого управління КДБ УРСР Павло Тимофеєв, який займався науково-технічною розвідкою, і запропонував перейти до його підрозділу. Ця сфера діяльності була ближчою і зрозумілішою для молодого співробітника, що невдовзі позначилося на результатах його роботи. Невдовзі В. Берднікову вдалося знайти підхід до іноземця, який був одружений на українці і періодично приїздив до України в гості і у справах фірми, що займалася постачанням та налагодженням обладнання на одному з підприємств. Ця фірма у той час була одним із об’єктів проникнення розвідки.

Після низки особистих зустрічей іноземець погодився надавати інформацію про новітні розробки фірми. Однак з урахуванням того, що він приїздив до України рідко, було вирішено передати його на зв’язок закордонній резидентурі зовнішньої розвідки. Для цього В. Берднікова включили до складу делегації українського підприємства, яка виїздила за кордон для приймання обладнання фірми, на якій той працював. Переговори пройшли успішно певною мірою і завдяки наданій інформації агентом розвідки. Без жодних ускладнень його вдалося передати на зв’язок місцевій резидентурі. А на підприємстві після повернення із-за кордону було розгорнуте виробництво певного обладнання, призначеного для вітчизняних аналогових електронно-обчислювальних машин. За участь у цій операції В. Берднікова нагородили іменним годинником від начальника ПГУ КДБ СРСР.

Це був перший серйозний успіх у професійній кар’єрі капітана Берднікова, його помітили у Центрі і внесли до списку перспективних офіцерів для довготривалих закордонних відряджень. Ще одним плюсом для нього було те, що він ініціативно записався на курси іноземної мови і опанував німецьку. Не дивно, що у 1973 році його направили у перше тривале закордонне відрядження до Німецької Демократичної Республіки. Через чотири роки він повернувся на батьківщину, пройшов спеціальну підготовку на курсах удосконалення оперативного складу у Червонопрапорному інституті КДБ СРСР, і невдовзі знову був направлений до НДР.

У цих відрядженнях В. Бердніков працював у підрозділі, який займався добуванням науково-технічної інформації. Розвідку цікавили новітні розробки у перспективних сферах науки і техніки, військово-технічній галузі, атомній, хімічній промисловості та інших. Він мав можливість виїздити до Західного Берліну, до деяких країн Європи, брати участь у міжнародних виставках, ярмарках, наукових форумах, встановлював контакти з особами, які мали доступ до актуальної інформації, якою цікавилась розвідка. Не можна сказати, що йому завжди щастило. Була напружена, рутинна праця, але часом було й везіння. А везіння завжди супроводжує людей наполегливих, які постійно щось роблять для досягнення поставленої мети. Саме таким був Володимир Бердніков.

Один із тих, через кого він регулярно одержував окремі зразки військової техніки, зброї і боєприпасів, служив на полігоні. Свого часу він ініціативно запропонував свої послуги радянській розвідці, потім постійно дивував керівництво Апарату уповноваженого КДБ СРСР і Центр своїми здобутками і винахідливістю. Одного разу він провіз через кордон снаряд нової розробки блоку НАТО. Ним зацікавилися радянські фахівці, дослідили, випробували, але щось не до кінця збагнули. Надійшла вказівка Центру добути ще один такий самий зразок. На черговій зустрічі В. Бердніков передав вказівку агентові, але той відповів, що зараз стрільби такими снарядами не провадяться, а наступні передбачалися лише через кілька місяців. У цій ситуації Володимир Федорович поцікавився: “А чи можна непомітно взяти один снаряд, провезти через кордон, а згодом, після необхідних досліджень, повернути на місце?” “Спробую”, – відповів агент, для якого, здавалося, не було нічого неможливого. Утім, він співпрацював за гроші, тому сам був зацікавлений у результативності своєї роботи.

У зазначений час В. Бердніков на пункті перетину кордону з хвилюванням очікував агента. А той при огляді автомобіля поводився природно й невимушено, ніби провозив звичайні речі. В кабінеті оперативного співробітника фахівці з Москви обережно розібрали головну частину снаряда до найменших деталей, потім зібрали, подякували і дали дозвіл на повернення. Згодом снаряд, подолавши кордон у зворотному напрямку, зайняв своє місце на складі.

Та це був ще не найбільший сюрприз, якого приготував агент. Через деякий час він привіз у автомобілі двометрову ракету класу “повітря – повітря”, яка навіть не помістилася у салон автомобіля і виглядала із задніх бокових дверей крізь опущене скло. Вона була обмотана цупким папером і заклеєна стрічкою для пакування товарів. Коли прикордонник поцікавився, що це таке, водій з гумором відповів: “Ракета”. Той засміявся і скомандував: “Проїжджай”. Після цього В. Берднікову довелося акцентувати увагу агента, аби той був обережнішим і зайвий раз не піддавав себе небезпеці. Той прислухався до настанов. На наступні зустрічі із дотриманням необхідних правил конспірації привозив зразки і деякі важливі блоки для військової техніки.

Однак своєрідною вершиною оперативної майстерності для В. Берднікова була не ця робота з працівником військового полігону. Він вів кілька справ, за якими агенти з числа іноземців використовувалися для придбання додаткових джерел інформації, а також справу агента-груповода, того самого, якому за вказівкою керівництва радянської зовнішньої розвідки була надана спеціальна станція супутникового зв’язку, щоб він міг оперативно передавати добуту інформацію від кількох джерел безпосередньо у Центр.

Той, хто завоював таку довіру у керівництва радянської розвідки, був звичайним іноземним інженером, який працював у одній з європейських країн на підприємстві, що входило до сфери зацікавленості розвідки. Він був вихідцем з робітничого середовища, відповідного положення на фірмі добився власними зусиллями, і, мабуть тому, був небайдужий до соціалістичних ідей. Він мав знайомих у НДР, куди періодично приїздив з метою більш глибокого пізнання особливостей життя у цій країні. До його особи проявив інтерес В. Бердніков, зібрав про нього всю можливу на той час інформацію, а згодом знайшов прийнятну нагоду для знайомства, яке поступово переросло у серйозну роботу на конфіденційній основі.

Щоправда, керівництво спочатку було не дуже у захваті від можливостей інженера, бо профіль його роботи не співпадав з тим, що цікавило радянську розвідку на цьому підприємстві. Але, як з’ясувалося згодом, він сидів у одному офісі з тими, хто зберігав у своїх шафах і сейфах необхідні відомості. Перезняти і винести їх із заводу було вже справою техніки. Іноді він привозив на зустрічі плівки з понад тисячею відзнятих кадрів документів. Крім цього, ним були виконані декілька дуже важливих інформаційних завдань.

Через деякий час агенту вдалося значно розширити свої можливості, він виявляв неабиякі здібності в опануванні нових навичок розвідувальної діяльності, постійно зростала його оперативна майстерність. Але посилення режимних заходів за місцем роботи стали негативно впливати на його інформаційну віддачу, і це спонукало до пошуку нових форм його використання. Зважаючи на ділові і особисті якості агента, прийняли рішення про створення під його керівництвом агентурної групи, яка б могла працювати по двох об’єктах розвідувального проникнення. Для втілення у життя цієї ідеї був виконаний досить значний обсяг організаційної і підготовчої роботи, і група почала плідно діяти.

У той же час численні поїздки агента на особисті зустрічі до Берліну могли викликати підозру до нього. У цій ситуації було прийнято рішення про переведення його на автономний режим роботи. З цією метою його додатково навчили, як складати тайнописні повідомлення, користуватися тайниками для передачі мікроплівок та інших повідомлень, приймати однобічні закодовані радіограми і їх розшифровувати. Для нього персонально був розроблений шифр. Шифрблокнот з кодами на кожну радіограму на його прохання фахівці сховали у елемент живлення для кінокамери. У такому вигляді він його провіз через кордон і у подальшому зберігав удома.

Крім цього, потрібно було навчитися користуватися спеціальною станцією супутникового зв’язку. Вона мала вигляд невеликого габаритного кейсу з розкладною антеною і пристроями для зашифровки й стиснення повідомлення. У робочий стан все приводилося досить швидко, з набиранням тексту також особливих труднощів не було, а наступні операції здійснювалися автоматично. Необхідно було лише у визначений час, у момент появи над регіоном, де мешкав і працював агент, супутника (а цей проміжок тривав три – чотири години), натиснути кнопку, і буквально за кілька секунд підготовлене послання “вистрелювалося” у космос. Запеленгувати місце передачі було практично неможливо. А вже через кілька годин у Центрі одержували важливу інформацію.

Правилам роботи на цій станції Володимир Бердніков навчав агента особисто на конспіративній квартирі у НДР, а сам апарат було передано йому через тайник у одній із західноєвропейських країн. За увесь час жодних збоїв у роботі не було. У Центрі регулярно отримували інформацію військово-технічного характеру, зокрема, щодо новітніх розробок у галузі авіаційної техніки і озброєння. Ці матеріали добували два надійно законспіровані джерела інформації радянської розвідки, які працювали у безпосередній близькості від місця проживання агента і які були йому передані на зв’язок. Це виключало необхідність виїзду за сотні кілометрів для зустрічей з радянськими розвідниками з ризиком потрапити у поле зору контррозвідки. Звісно, що періодично особисті зустрічі все ж відбувалися, але вже набагато рідше.

На рахунку В. Берднікова було ще чимало успішних розвідувальних операцій. Тоді фахівців у галузі фізики в лавах радянської зовнішньої розвідки практично не було. Пізніше, уже під час навчання на курсах у Червонопрапорному інституті КДБ СРСР, доля звела його з одним із тих, хто у 1940-і роки добував секретні відомості про ядерні дослідження у Великобританії, Володимиром Барковським, майбутнім Героєм Росії. Після завершення служби той займався викладацькою діяльністю, готував майбутніх розвідників, а відтак звернув увагу на одне з досліджень В. Берднікова, яке було підготовлене у рамках навчальної програми. Воно його дуже зацікавило, і заслужений ветеран розвідки неодноразово зустрічався з Володимиром Федоровичем з порушених ним у праці питань, навіть викликав його з Києва до Москви для доопрацювання деяких положень.

Після повернення із-за кордону подальша робота В. Берднікова також була пов’язана з діяльністю розвідки. У 1991 році він звільнився у запас, працював у Національній академії наук України, займався науковою і викладацькою діяльністю.


««««