Ільченко Василь Олексійович

Сьогодні з-поміж ветеранів української зовнішньої розвідки знайдеться небагато таких, кому у 1970 – 1980-ті роки довелося тричі побувати у закордонних відрядженнях, кожне з яких тривало 4 – 5 років. На долю Василя Олексійовича Ільченка випало три рази виїздити до Німеччини, причому це були різні регіони перебування, різні завдання і, по суті, різні країни. Спершу він працював на півночі Німецької Демократичної Республіки, потім у Берліні, де в основному діяв з позицій Західного Берліну, а втретє був направлений за кордон вже після об’єднання НДР і ФРН. У той же час, незважаючи на різні умови перебування, завдання, статус, він незмінно дотримувався роками виробленого свого стилю, своєрідного почерку роботи, який характеризувався особливим підходом до джерел інформації. Із двох десятків іноземців, залучених ним до роботи на радянську розвідку, не було жодного, хто б працював за страх, за гроші чи на підставі якихось компрометуючих матеріалів або меркантильних міркувань. В. Ільченко умів до кожного добирати ключик, який відкривав найпотаємніші замки душі.

Його шлях у органи державної безпеки пролягав через Харківський авіаційний інститут. У цей престижний навчальний заклад він вступив за порадою батька, фронтовика, людини практичної, роботящої, авторитетної, який упродовж багатьох повоєнних років був головою колгоспу у рідному селищі Золочів Харківської області, де народився і Василь 15 жовтня 1935 року. Юнак мріяв стати військовим льотчиком і вступати до військового училища, і вже навіть пройшов медичну комісію у військкоматі. Але батько стояв на тому, що краще здобути хорошу цивільну інженерну освіту, це, мовляв, дозволить знайти застосування своїм знанням упродовж усього життя і буде краще з практичної точки зору.

Пізніше Василь Ільченко не пошкодував, що вступив до цього інституту. Він добре вчився, брав активну участь у громадському житті і, мабуть, не випадково, що на нього незадовго до випуску звернув увагу представник Управління КДБ УРСР по Харківській області і запропонував працювати в органах безпеки. Василь дав згоду, після цього він ще упродовж двох років здобував контррозвідувальну освіту у Харківській вищій школі КДБ СРСР. У 1960 році, при проходженні практики в обласному управлінні КДБ, був зарахований на посаду оперативного уповноваженого. Але не встиг відчути смак оперативної роботи, як було прийняте рішення глави радянської держави Микити Хрущова про масове скорочення армії і всіх силових структур. Це стосувалося і органів держбезпеки. У цій ситуації група молодих співробітників управління написала рапорти на звільнення, щоб дати можливість дослужити до необхідного терміну іншим.

Так для В. Ільченка ледве не закінчилася професійна кар’єра ще на початковому етапі. Але в КДБ УРСР ці рапорти залишили без задоволення і розкритикували місцевих керівників за недалекоглядність. Була дана вказівка на просування молодих кадрів і створення умов для їхньої роботи. Зрештою, Василя зарахували у контррозвідувальний відділ, в якому він працював до першого закордонного відрядження по лінії зовнішньої розвідки до Німецької Демократичної Республіки. Це сталося у 1970 році. А рапорт на звільнення був покладений у особову справу і перед кожним виїздом за кордон члени мандатної комісії незмінно задавали йому одне й те саме питання про мотиви того звільнення. Після одержання пояснень лишалися задоволеними і більше питань не задавали.

У цьому відрядженні В. Ільченко працював у Апараті уповноваженого КДБ СРСР при Міністерстві державної безпеки НДР у одному з підрозділів цього досить потужного представництва радянських органів держбезпеки, якого не було у такому вигляді у жодній іншій країні. Він територіально перебував у північному регіоні країни і в основному займався пошуком, перевіркою і вивченням кандидатів з числа німецьких громадян для роботи за кордоном з нелегальних позицій. Крім цього, з урахуванням базової цивільної освіти, йому доводилося брати участь у заходах з добування інформації науково-технічного характеру. Німецьку мову він вивчив під час проходження тривалої спеціальної підготовки, англійську – ще раніше, коли одночасно з основною роботою упродовж трьох років ходив на платні курси у Харкові. Так що мовних проблем у спілкуванні з іноземцями не мав.

Водночас В. Ільченко прагнув не просто залучати іноземців до роботи на радянську розвідку, а намагався знайти свій підхід до кожної людини, багато уваги приділяв психологічним особливостям кожного, намагався відшукати таких, хто б свідомо йшов на співробітництво і щоб це не було для них тягарем. Звісно, що в першу чергу звертав увагу на розвідувальні можливості людини і перспективу її службового зростання. При цьому для нього завжди за приклад у цій справі був легендарний радянський розвідник і талановитий вербувальник Арнольд Дейч, який свого часу звернув увагу на перспективних англійських студентів з Кембриджу, що прихильно ставилися до комуністичних ідей, були здібними, амбітними і перспективними. Згодом вони стали відомими усьому світові членами так званої “кембриджської п’ятірки”, котрі досить успішно працювали на радянську розвідку.

На одного з таких студентів, але вже Берлінського університету, звернув свою увагу у перший рік роботи за кордоном і Василь Ільченко. Той з симпатією ставився до Радянського Союзу, виступав проти можливого розв’язання ядерної війни, політики країн блоку НАТО, спрямованої проти соціалістичних країн. Крім того, він вирізнявся з-поміж інших допитливим розумом, глибокими знаннями, самостійністю, хорошими організаторськими здібностями. Згодом він обійняв посаду з широкими можливостями для поїздок у різні країни, укладання угод з виробництва новітньої техніки, став одним з керівників великої корпорації. Упродовж двадцяти років він надавав важливу інформацію для радянської розвідки, а у 1991 році на останній зустрічі зі співробітником розвідки відверто заявив: “Радянський Союз, у який я щиро вірив, помер, а отже завершується і наше співробітництво”. Головна і принципово важлива основа, на якій усі ці роки трималася його співпраця, зникла, і довелося всі контакти припиняти, як би це не було сумно.

Інший німець, на якого звернув увагу Василь Ільченко під час одного із закордонних відряджень, також досить приязно ставився до Радянського Союзу і його громадян пропри те, що він сам воював на фронтах Другої світової війни і потрапив у полон. “По суті ще тоді наш лікар, образно кажучи, створив основу для його вербовки, – розповідає про цей випадок В. Ільченко. – Все відбувалося таким чином. Під час обходу полонених німецький лікар, який також перебував у полоні і був залучений до лікувальної справи, оглянув його тяжко поранену руку і одразу виніс вердикт: ампутація. А після цього рану оглядав наш хірург, він більш уважно поставився до пораненого, задавав запитання, цікавився його цивільною спеціальністю і зрештою сказав, що без руки той не зможе виконувати роботу за цивільним фахом, тому він спробує руку врятувати. Операція пройшла успішно, і полонений на все життя зберіг у душі вдячність радянському лікарю, яка переросла у приязне ставлення до Радянського Союзу”.

В. Ільченко зустрівся з ним через тридцять років після тих подій, у подальшому між ними склалися хороші стосунки. З урахуванням займаної солідної посади іноземця, ці взаємовідносини переросли в плідну роботу на радянську розвідку.

Після першого закордонного відрядження В. Ільченко протягом року навчався у 101-й (розвідувальній) школі КДБ СРСР за програмою підготовки резидентів зовнішньої розвідки. Невдовзі був направлений до Берліну, де більше п’яти років в основному займався підготовкою операцій з виведення радянських розвідників-нелегалів для роботи в різних країнах та іншими справами. Спеціальні документи давали йому можливість вільно потрапляти до Західного Берліну, де відбувалися зустрічі з джерелами інформації, оброблялися тайники, здійснювалися відправка й одержання поштової кореспонденції від агентів з усього світу. Особливий статус цього міста, розділеного за післявоєнними угодами на чотири окупаційні зони, давав дуже широкі можливості для діяльності розвідок, чим постійно користувалися.

У Західному Берліні зручно було зустрічатися з іноземцями, щоб не “засвічувати” їх зайвий раз під час перетину кордону із соціалістичною Німеччиною. Там від агентури одержували різноманітні добуті документи і зразки новітніх виробів, щоб не піддавати їх ризику при проходженні прикордонного контролю. Під час однієї з операцій у такий спосіб В. Ільченко забрав з камери схову більше десяти кілограмів каталізаторів для ракетного пального, які агент привіз з-за океану за спеціальним завданням Центру. Звісно, що при проведенні подальших дій уже розвідникові, а не агенту доводилося остерігатися пильного ока контррозвідки.

У той же час обстановка дозволяла здійснювати підготовку розвідників-нелегалів в умовах, наближених до реальних. Для перевірки одного з кандидатів на заключній стадії було вирішено поставити йому таке завдання: перейти кордон між НДР і ФРН з подоланням колючого дроту, на тому боці зустрітися з іноземцем, забрати у нього матеріали і передати пакет із новим завданням. Насправді ж, і кордон, і колючий дріт були облаштовані на своїй території, але він цього не знав. Зрештою, і цю завершальну перевірку агент пройшов успішно, без особливого страху, і, найголовніше, що потрібно було усвідомити, не втік і не став на шлях зради, опинившись без опіки по той бік так званої “залізної завіси”.

Третє відрядження за кордон Василя Ільченка відбулося вже після об’єднання НДР і ФРН. На той час він керував однією з розвідувальних точок. Апарату уповноваженого КДБ СРСР уже не існувало, натомість розвідникам доводилося виступати під прикриттям офіцерів радянських військових частин, які ще дислокувалися на території Німеччини, торговельних, дипломатичних представництв. Одне з основних завдань полягало у збереженні особливо цінних джерел інформації, переведенні їх на інші способи зв’язку, консервації на певний період або виведенні в інші країни. Все це відбувалося під пильним оком контррозвідки, тому потрібно було діяти особливо обережно. У цей період до Німеччини відряджали лише найдосвідченіших співробітників.

На батьківщину В. Ільченко повернувся у листопаді 1991 року і продовжив роботу вже у складі щойно створеного Головного управління розвідки Служби національної безпеки України. А до цього йому пропонували залишитися у Москві, обіцяли хорошу посаду, квартиру, але він не дав згоди і пов’язував своє майбутнє лише з Україною. Через якийсь час йому запропонували перейти до Управління міжнародних зв’язків СБУ і, з урахуванням попереднього досвіду й знання іноземних мов, долучитися до налагодження партнерських контактів з іноземними спецслужбами вже у нових умовах.

Він прекрасно розумів, що “холодна війна” давно закінчилася і актуальним стає співробітництво у сфері боротьби з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю, наркобізнесом, торгівлею людьми, незаконною міграцією. Перші угоди про двосторонню партнерську співпрацю, до розробки яких мав причетність, були підписані з Російською Федерацією, Казахстаном, Республікою Бєларусь. Пізніше, під час перебування у складі офіційної делегації СБУ у Пулаху – штаб-квартирі німецької розвідки (БНД), один німецький генерал, знайомлячись з Василем Олексійовичем, промовив: “А про вас ми знаємо давно”. Очевидно, що три закордонні відрядження В. Ільченка залишили певний слід і в архівах західнонімецького таємного відомства.

Сьогодні він із задоволенням згадує роки напруженої й плідної роботи за кордоном. Йому є чим пишатися.


««««