Логінов Борис Ілліч

Шлях Бориса Ілліча Логінова до лав зовнішньої розвідки був, напевне, багато в чому схожий на той, що проходила більшість розвідників його покоління. Хоча все ж цей шлях мав свої особливості, тривалість і несподівані повороти, як і сама історія з його потраплянням у розвідку.

Дитинство Бориса проходило в тяжкі 1930-ті роки і Другу світову війну. Батька ще у вересні 1941 року мобілізували в армію. Він пропав без вісті у 1942 році на фронті на Новгородському напрямку під Псковом. Після визволення України від гітлерівських військ доля закинула родину Логінових на Вінниччину, у містечко Вороновиця. Хлопець навчався у школі, з 12-літнього віку працював під час канікул у колгоспі та заготзерні. Потім вступив на юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, закінчив його з відзнакою, одержавши ґрунтовні професійні знання не лише за фахом з юриспруденції, але й поза програмою – з гуманітарних предметів, світової та української літератури, історії тощо. Брав активну участь у суспільному та спортивному житті університету, у художній самодіяльності і увесь вільний час проводив у бібліотеках.

У той час, у середині 50-х років минулого століття, до випускників юридичного факультету уважно придивлялися співробітники органів держбезпеки і найуспішнішим пропонували роботу в КДБ. Таку пропозицію отримав і Борис Логінов. Його зарахували до слідчого Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР. Під час перших бесід з керівництвом підрозділу він одержав принципові настанови: суворо дотримуватися соціалістичної законності, не припускати порушень прав громадян чи будь-яких протиправних дій. Це було продиктовано тодішнім курсом влади на перегляд справ репресованих у період культу особи та реабілітацію незаконно засуджених осіб.

Б. Логінову випало переглядати справи, частина з яких стосувалася долі оперативних співробітників Іноземного відділу НКВС УРСР, засуджених у 1937 – 1938 роки „за шпигунство та державну зраду”, працівників Корецького, Новоград-Волинського, Славутського та інших прикордонних загонів, учасників громадянської війни в Іспанії. За відпрацьованою схемою їх у ті роки звинувачували в антирадянській діяльності, складали примітивні протоколи допитів, подекуди вибивали потрібні свідчення, а то й без жодних доказів виносили звинувачувальні вироки й засуджували до тривалих термінів ув’язнення або розстрілу.

Молодий слідчий Логінов з цікавістю гортав долучені до кримінальних справ біографічні матеріали про розвідників, вивчав відомості про їхню роботу за кордоном, вагомі результати розвідувальної діяльності. Він вперше долучився до цієї утаємниченої сфери діяльності органів держбезпеки. До цього лише з деяких книг і кінофільму “Подвиг розвідника” мав уявлення про професію розвідника, а тепер у своїх руках тримав документи, в яких йшлося про розвідувальні операції за межами держави. Неупереджений перегляд цих справ беззаперечно доводив, що більшість звинувачень була надуманою. Він, як юрист, розумів це з першого погляду і раз за разом виносив постанови про реабілітацію незаконно репресованим. У процесі виконання цієї роботи у Б. Логінова вперше проявилася професійна цікавість до роботи розвідки, але він ще не здогадувався, що через деякий час сам стане розвідником.

Досвід слідчої роботи переконливо доводив, що проти СРСР велася боротьба потаємними засобами: у провадженні Логінова були справи щодо радянського військовослужбовця, завербованого спецслужбами США, іноземних „автотуристів”, які збирали відомості про військові та оборонні об’єкти в Україні, він брав участь у документуванні речових доказів шпигунської діяльності викинутих з американського військового літака агентів-парашутистів, захоплених українськими контррозвідниками відразу після приземлення тощо.

Під час служби Борис Логінов виявив бажання досконаліше вивчити іноземну мову, став відвідувати вечірні курси англійської мови і упродовж трьох років навчався на них без відриву від основної роботи. Після цього представники кадрового підрозділу запропонували йому змінити кар’єру слідчого на роботу у розвідці. У 1960-ті роки в апараті КДБ УРСР було небагато співробітників, які на доповнення до вищої освіти володіли ще й іноземною мовою. Саме у той час, у 1959 році, замість відділу розвідки було створено Перше управління КДБ УРСР, розширювалися штати і йшов пошук співробітників на заміщення вакантних посад.

Б. Логінова спершу відрядили на навчання у 101-шу (розвідувальну) школу. Протягом року він опановував особливості й специфіку нової професії, поглиблював свої знання з англійської мови і додатково почав вивчати французьку. У 1962 році повернувся до Києва і був призначений у відділ, який займався добором і первинною підготовкою розвідників-нелегалів. Працював під керівництвом досвідчених працівників Георгія Івановича Глушакова, Івана Сергійовича Борисова та інших. Тут він на власному досвіді переконався, скільки часу і зусиль необхідно докласти для того, щоб знайти, перевірити, вивчити, скласти легенду і вивести за кордон подружню пару нелегалів, добитися, щоб вони надавали необхідну й важливу для розвідки та інших зацікавлених відомств країни інформацію.
Б. Логінов пропрацював на цій ділянці чотири роки, потім – у підрозділі зовнішньої контррозвідки, у якому служив ще протягом року під керівництвом досвідчених розвідників і наставників В. М’якушка, В. Цуркана, В. Юшка та інших.

Саме у цей час були прийняті рішення про розширення повноважень союзних республік у міжнародній сфері, у кількох відомствах України були створені підрозділи міжнародних зв’язків, а українська зовнішня розвідка одержала додаткові можливості оперативного використання посад у цих структурах для прикриття кадрових розвідників.

Зважаючи на рівень підготовки, життєвий та оперативний досвід Б. Логінова, приймається рішення про направлення його під прикриття до одного з цих відомств з перспективою довгострокового зарубіжного відрядження. Оскільки під час служби слідчим його знали як офіційного співробітника держбезпеки, була розроблена легенда про подальшу роботу під іншим прізвищем.

У цей час він кілька разів виїздив у складі українських делегацій до Нью-Йорку та Парижу. Щоразу перед ним ставилися конкретні розвідувальні завдання. Зокрема, під час першої поїздки необхідно було поновити зв’язок з одним закордонним агентом. Розшукавши його, Борис Логінов за умовами зв’язку під час короткого контакту, який тривав всього хвилину, домовився про наступну зустріч у заздалегідь обраному місці. На призначеній зустрічі, що відбулася наступного тижня, агент, побоюючись провокацій з боку місцевих спецслужб, детально розпитував про тих, кого він добре знав із колишніх співробітників, з ким раніше співпрацював. Лише переконавшись, що його новий знайомий представляє радянську розвідку, пішов на відвертість. Як з’ясувалося, агент не втратив можливостей добувати важливу інформацію й погодився продовжити роботу. З ним були опрацьовані умови зв’язку і він ще тривалий час успішно працював у складі агентурної мережі нью-йоркської резидентури.

У 1970 році в розміреній роботі Б. Логінова настав різкий поворот. Колишній перший секретар ЦК компартії України Петро Шелест перед вильотом з Борисполя до Москви на нову посаду запитав голову КДБ УРСР Віталія Федорчука, чому той досі не відкликав з Нью-Йорка до Києва співробітника розвідки, який чимось не догодив тамтешнім керівникам партійної номенклатури. Це запитання було сприйняте як керівництво до дії. А єдиний, хто цілком підходив для заміщення цієї посади, був Борис Логінов. Він одержав вказівку терміново оформляти необхідні документи і виїздити у довготривале відрядження до Нью-Йорка для здійснення розвідувальної діяльності з позицій відомства, яке він представляв.

У нью-йоркській резидентурі Б. Логінов працював з 1970 до 1974 року по лінії зовнішньої контррозвідки, тобто займався забезпеченням безпеки функціонування радянських зарубіжних установ та їх співробітників і делегацій з України, виявленням акцій американських спецслужб проти українських громадян та використанням здобутої інформації для проникнення до агентурної мережі спецслужб, добуванням розвідувальної інформації. Одразу після приїзду резидент радянської зовнішньої розвідки у Нью-Йорку Борис Соломатін, з урахуванням того, що Б. Логінова готував до відрядження підрозділ української розвідки і націлював на вирішення певних завдань, сказав йому: “По емігрантських організаціях ми вже не працюємо у тому форматі, як це було раніше, бо розробка й проникнення до їх центрів виявилися неефективними з огляду на обмеженість можливостей їхніх ватажків та досягнуті результати з компрометації перед владними структурами у країні перебування”. Водночас не відкидалися можливості використання представників української діаспори, які досягли певного становища в урядових, наукових, бізнесових колах, як потенційних джерел інформації політичного, економічного або науково-технічного характеру чи для проникнення у поліцейські структури і спецслужби.

Час перебування розвідника у Сполучених Штатах співпав з чи не найгострішим періодом “холодної війни”, коли політики з обох таборів не надто добирали епітети для взаємних звинувачень, а спецслужби намагалися завдати одна одній найболючіших ударів. Зокрема, дошкульними були зрадництва Ляліна, Гордієвського, Шевченка, яких усіляко використовували засоби масової інформації та спецслужби Заходу для нагнітання шпигуноманії, посилення контррозвідувального режиму щодо радянських громадян.

У такій складній оперативній обстановці довелося працювати у той час усім співробітникам нью-йоркської резидентури, в тому числі й Логінову. З самого початку він залучив до співпраці низку осіб і спрямував їх на встановлення контактів у колах, які могли представляти інтерес для розвідки. Особливу увагу приділив забезпеченню конспірації при підготовці й проведенні зустрічей, тайникових та інших операцій з агентурою. Коли з Центру прибув представник для перевірки роботи, у нього жодних зауважень до Б. Логінова не було. Зрештою, усі ці заходи сприяли гарантуванню особистої безпеки агентів.

Водночас іноді виникали певні моменти, пов’язані з власною безпекою розвідника. Зокрема, за кордоном він проживав під іншим прізвищем, а декому з близького оточення та членам українських делегацій було відоме справжнє. А якось він несподівано зустрівся з шкільним товаришем ще по Вороновицькій школі, який приїхав до США на стажування як лікар-хірург. Довелося у довірчій формі пояснювати йому ситуацію.

Під час перебування Б. Логінова у США перед усіма радянськими розвідниками, за яку б ділянку вони не відповідали, ставилися завдання з добування політичної інформації. Цього вимагала обстановка, зумовлена, перш за все, загостренням міжнародних конфліктів, як наприклад, мінуванням флотом США в’єтнамських проток, розігруванням американцями так званої „китайської карти”, Уотергейтським скандалом 1972-го року, відставкою Ніксона і новими президентськими виборами у США.

Крім цього, активізувалася діяльність ФБР з виявлення спрямувань радянських розвідників. Б. Логінов особливо це відчув у день виступу Ніксона по телебаченню із заявою про свою відставку. Розвідникові тоді за якимись сімейними обставинами потрібно було раніше виїхати з роботи, і в цей момент він помітив за собою автомобілі зовнішнього спостереження, які демонстративно супроводжували його до місця проживання, а потім навіть до узбережжя, куди він пішов на прогулянку з донькою, хоча зазвичай співробітники спецслужби діяли з дотриманням конспірації. Уже пізніше в резидентурі зробили висновок про те, що представники ФБР брали під щільну опіку усіх тих, хто діяв з порушенням усталених графіків роботи, маршрутів пересування тощо.

Треба визнати, що не всі напрацювання й задуми радянських розвідників на терені США закінчувалися успіхом. Так, приблизно у цей же період, Б. Логінову довелося брати участь у одній з важливих розвідувальних операцій. Тоді до представників радянської резидентури у Вашингтоні звернувся співробітник ФБР з пропозицією про співпрацю. Він мав причетність до оперативної картотеки і бази даних одного із підрозділів ФБР і готовий був її передати за матеріальну винагороду. Зустріч вирішили провести у Нью-Йорку. Для її здійснення прибув представник вашингтонської резидентури, а до місця зустрічі з „ініціативником” його мав доставити Борис Логінов, який добре знав місто, набув неабиякого досвіду та навичок виявляти зовнішнє спостереження, вивчив специфіку роботи та технічні засоби, які використовувало ФБР, і до цього вже неодноразово добре зарекомендував себе при проведенні подібних заходів. На жаль, ця операція не стала успішною з незалежних від Б. Логінова причин. Її учасники, крім Бориса Ілліча, були затримані. Не виключено, що це було спланованою провокацією американських спецслужб, і “ініціативник” привів за собою агентів ФБР.

Водночас ця справа не викликала ускладнень у відносинах між країнами, можливо тому, що все відбувалося безпосередньо після радянсько-американської зустрічі на вищому рівні. Щоправда, ця історія дещо ускладнила оперативну обстановку навколо самого розвідника. Незважаючи на це, Логінов після вжиття спеціальних запобіжних заходів ще протягом певного часу продовжував працювати з повним завантаженням, проводячи зустрічі з агентурою та іншими джерелами інформації й надсилаючи до Центру відомості, які позитивно оцінювалися. У цей же час йому доручили провести тайникову операцію замість одного зі співробітників резидентури, якому не дали в’їзної візи до США після поїздки у відпустку. З цим завданням він справився успішно.

Після завершення терміну закордонного відрядження Б. Логінов повернувся на батьківщину. Він продовжив роботу у Першому управлінні КДБ УРСР, використовуючи досвід і професіоналізм, набуті у закордонному відрядженні. Працював по лінії науково-технічної розвідки, згодом упродовж нетривалого періоду брав участь у здійсненні оперативних ігор з іноземними спецслужбами й завершив професійну кар’єру на посаді начальника одного з відділів у званні полковника. Крім цього, він неодноразово виїздив у короткотермінові відрядження на Кубу, до Франції, НДР, виконуючи завдання і проводячи зустрічі із закордонними агентами. На його рахунку кілька вербовок цінних агентів і проведення оперативних заходів. За це нагороджений чотирма грамотами Голови КДБ СРСР.
Борис Ілліч Логінов також приділяв значну увагу передачі досвіду молодим співробітникам розвідки і їх вихованню та становленню як зрілих оперативників-агентуристів. Про ці якості неодноразово з теплотою згадували Анатолій Шиян, Олександр Мущенко, Сергій Марушевський та інші, які свого часу працювали під його керівництвом, а потім самі досягли вагомих здобутків у зовнішній розвідці.


««««