Руденко Григорій Матвійович

Одним з тих, кому довелося працювати у боннській резидентурі радянської зовнішньої розвідки в період чергового загострення міжнародної обстановки і Берлінської кризи зокрема, був Григорій Матвійович Руденко. Він прибув до Бонну наприкінці 1963 року, через два роки після спорудження “берлінської стіни”, і на власному досвіді відчув, що таке “холодна війна”.

Ще не вляглися пристрасті навколо Карибської кризи 1962 року, коли світ стояв перед загрозою ядерного зіткнення між СРСР і США після розміщення на Кубі, за вказівкою М. Хрущова, радянських ракет середнього радіусу дії. У листопаді 1963 року президента США Джона Кеннеді, який змушений був піти на компроміс із радянським керівництвом, застрелили у Далласі. У цьому ж місяці заарештували начальника відділу західнонімецької розвідки (БНД) Хайнца Фельфе. Упродовж 11 років він співпрацював з радянською розвідкою, надавав важливі документи, які розкривали структуру БНД, форми і методи роботи цього відомства, матеріали про кадрових співробітників і агентуру. Хайнц Фельфе керував операцією зі встановлення техніки підслуховування у посольстві СРСР у Бонні і торговельному представництві у Кельні, на квартирах, де проживали радянські співробітники, і заздалегідь повідомляв про це радянську розвідку, а також про підготовку операцій із захоплення радянських розвідників та іншу інформацію. Зрештою, він був засуджений до 14 років ув’язнення, але вже у лютому 1969 року, у результаті вжиття Радянським Союзом і НДР відповідних заходів, був звільнений внаслідок обміну на 21 агента західних спецслужб.

Після цих подій іноземні спецслужби вжили додаткові заходи, які створили серйозні перепони для роботи радянської розвідки за кордоном, зокрема у ФРН. Був посилений контррозвідувальний режим, на чому особливо акцентував увагу резидент радянської розвідки у Бонні під час першої ж розмови з Г. Руденком. До цього інструктажу Григорій Матвійович поставився з усією відповідальністю. Він уже встиг пройти ґрунтовну спеціальну підготовку, досконало вивчив німецьку мову, мав досвід оперативної роботи, встиг побувати у тривалому відрядженні за кордоном по той бік “берлінської стіни” – у Німецькій Демократичній Республіці. Крім цього, у нього за плечима була участь у Другій світовій війні, а це багато значило. Водночас 38-річний розвідник цілком усвідомлював усю складність обстановки і був готовий до роботи в непростих умовах.

Григорій Руденко народився 7 лютого 1925 року у містечку Зіньків Полтавської області. Там він прожив п’ять років, а потім, у зв’язку з переміщенням батька по службі, сім’я часто змінювала місце проживання. Миргород, Кременчук, Запоріжжя, Нікополь, Меджибож – у цих містах довелося жити й навчатися Григорію. Напередодні війни Руденки опинилися у Вінниці – батька призначили на посаду заступника начальника Управління НКДБ по Вінницькій області.

Невдовзі після початку війни Григорій з матір’ю і молодшим братом евакуювалися до Туапсе. Там юнак умовив батькового товариша – командира міноносця “Грозний” – взяти його до складу екіпажу юнгою. На борту міноносця Г. Руденко брав участь у супроводженні транспортних суден з обладнанням і пораненими захисниками Севастополя на борту. Під час рейдів неодноразово потрапляв під обстріл ворожої авіації. Згодом командир міноносця, незважаючи на супротив юнги, наполіг на зарахуванні його до Севастопольського військово-морського училища, що знаходилося тоді у Баку. У серпні 1942 року з курсантів училища сформували батальйон морської піхоти, до складу якого добровольцем вступив і Г. Руденко. Брав участь у боях на Кавказі, у одному з яких був тяжко поранений, а після лікування у госпіталі повернувся до училища для завершення навчання. Диплом одержав уже у Владивостоці, після передислокації училища, потім брав участь у війні з мілітаристською Японією, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і медалями.

По закінченню Другої світової війни і скороченню Збройних сил СРСР Григорій Руденко повернувся в Україну. Влітку 1946 року його зарахували в органи державної безпеки. Починав у кадровому підрозділі МДБ УРСР, водночас здобував вищу освіту на заочному відділенні педінституту на історичному факультеті, потім упродовж 1952 – 1955 років навчався у Вищій школі МДБ СРСР, крім спеціальних і юридичних знань поглиблено вивчав німецьку мову. На останньому курсі на Григорія звернули увагу представники спеціального підрозділу зовнішньої розвідки, які займалися добором кадрів для роботи за кордоном з нелегальних позицій. Відтоді у його житті почався особливий період, пов’язаний з опануванням нових знань і навичок на надзвичайно утаємниченій ділянці діяльності зовнішньої розвідки.
Після нетривалої служби у Києві, коли всі формальності були залагоджені, його знову викликали до Москви, де протягом року інтенсивно готували як розвідника-нелегала. Перед виведенням в основну країну перебування Г. Руденко протягом шести місяців стажувався у Апараті уповноваженого КДБ СРСР при Міністерстві державної безпеки Німецької Демократичної Республіки. У Берліні проживав на квартирі у одного з місцевих мешканців під іншим прізвищем і під виглядом німця, записався на курси іноземних мов при Берлінському університеті і регулярно їх відвідував. Періодично на конспіративній основі зустрічався зі своїм куратором з Апарату уповноваженого КДБ СРСР, одержував завдання і виконував їх, зокрема, на території Західного Берліну.

На завершальній стадії підготовки обставини склалися так, що його не змогли відправити за кордон як розвідника-нелегала. Довелося у Центрі вносити відповідні корективи. У 1958 році Григорій Руденко повернувся до Києва на посаду оперативного уповноваженого у першому відділі КДБ при Раді Міністрів УРСР. Через рік відділ реорганізували у Перше управління (розвідувальне). Відтоді його професійна кар’єра остаточно пов’язується із зовнішньою розвідкою. А ще раніше у службовій біографії Г. Руденка стався випадок, який оцінили як вагомий результат роботи саме зовнішньої розвідки.
У 1950 році, ще під час роботи у відділі кадрів МДБ УРСР, Григорій Руденко познайомився з одним із активних і успішних студентів Київського державного університету імені Т. Шевченка. Той був відмінником навчання, кандидатом у майстри спорту, досконало володів німецькою мовою, а ще вивчав англійську і французьку. У нього була цікава і непроста доля. Його батько – член компартії Німеччини, соратник Ернста Тельмана – загинув у одному з боїв з франкістськими військами під час громадянської війни в Іспанії. Мати, також член компартії Німеччини, після приходу до влади нацистів працювала у підпіллі, була заарештована і згодом страчена. Тоді ж їхнього сина нелегально вивезли з Німеччини до Радянського Союзу, його усиновив радянський генерал – бойовий товариш батька по спільній боротьбі з фашизмом в Іспанії.

По війні генерал, після тяжких поранень, звільнився з військової служби за станом здоров’я, одержав квартиру в Києві, проживав з дружиною і прийомним сином. Юнака по закінченню університету Григорій Руденко, який звернув на нього увагу при доборі кадрів, рекомендував на роботу в органи держбезпеки. Кращого кандидата годі було й шукати. Ним одразу зацікавилася зовнішня розвідка. Після необхідної у таких випадках ретельної перевірки його зарахували на службу і направили для проходження спеціальної підготовки до Москви. Невдовзі вивели за кордон у одну з розвинених європейських країн як розвідника-нелегала з ретельно відпрацьованою легендою. Через якийсь час він обійняв вагому посаду у зовнішньополітичному відомстві, що давало змогу радянській розвідці завчасно одержувати цінну інформацію політичного характеру.

Але про це Григорій Руденко дізнається значно пізніше. Спершу він сам на практиці опановує ази розвідувальної майстерності. Відділ, у який він потрапив, був невеликий за чисельністю. Кістяк складали учасники війни і партизанського руху, кваліфіковані фахівці – О. Дяченко, В. Цуркан, В. Юшко, В. Дубовенко, М. Брюханов, С. Гамаріс, Ю. Римаренко, І. Безуглий, В. Агеєв та інші на чолі з полковником Ткаченком Андрієм Купріяновичем. Одне з відділень очолював Деймон Олексій Філімонович, воно займалося розробкою закордонних еміграційних центрів. На чолі іншого відділення стояв Борисов Іван Сергійович, який під час війни брав участь у плануванні і здійсненні розвідувально-диверсійних заходів у тилу ворога, зокрема, легендарної операції “Березино”. Тоді він разом з іншими колегами грав роль німецьких військовослужбовців, які потрапили в оточення і вимагали у гітлерівського командування підтримки. Під час проведення оперативної гри радянській розвідці упродовж тривалого часу вдалося відволікати значні сили противника і вводити його в оману.

Саме у відділення під керівництвом І. Борисова потрапив Г. Руденко. Це відділення займалося пошуком кандидатів для роботи за кордоном з нелегальних позицій. Наприкінці 1963 року, після додаткової підготовки, його відправили за кордон – у Федеративну Республіку Німеччину. Офіційно він обійняв посаду третього секретаря радянського посольства і займався консульськими питаннями. Звісно, що це була посада прикриття, і він старанно виконував усі обов’язки, які на нього покладали. Водночас основною роботою була розвідка.

Обстановку, в якій працював Григорій Руденко, можна охарактеризувати одним словом – кризова. Якщо Берлінська криза 1948 року, коли справа дійшла навіть до блокування транспортного сполучення із Західним Берліном, була першим серйозним загостренням в “холодній війні”, яка тоді ще тільки починалася, то криза 1960-х років, спричинена спорудженням “берлінської стіни”, стала досить затяжною. Вона призвела до тривалих переговорів між СРСР і західними країнами й завершилася лише в 1971 році підписанням чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліну. Зусилля розвідки у той час спрямовувалися на забезпечення радянського керівництва всебічною інформацією, потрібною для ведення складних переговорів із Заходом з берлінського питання. Необхідно було точно знати про плани й наміри супротивної сторони, щоб не допустити відкритої конфронтації й не переступити критичну межу.

Г. Руденко, як і інші його колеги з резидентури, встановлював необхідні оперативні контакти, зустрічався з джерелами інформації, брав участь у проведенні тайникових операцій та інших заходах. Це була жива, цікава, нерідко ризикована, але дуже потрібна робота, у центрі якої завжди перебувала людина. Він працював в основному по лінії зовнішньої контррозвідки. Ще перед виїздом за кордон з ним спілкувався начальник одного з управлінь ПГУ КДБ СРСР Григорій Григоренко, дав останні настанови і поставив конкретне завдання: зустрітися з працівником одного з розвідувальних органів ФРН, який цікавив радянську розвідку, симпатизував Радянському Союзу і мав знайомих в СРСР, передати вітання й домовитись про подальші зустрічі вже на конспіративній основі.

З цим завданням розвідник успішно впорався. В іншій ситуації Г. Руденку вдалося поновити перерваний на деякий час зв’язок з жінкою, завербованою радянською розвідкою на основі прихильного ставлення до комуністичної ідеології ще під час навчання в Берлінському університеті. Упродовж якогось часу від неї не надходило важливої інформації, тому вирішили співпрацю з нею призупинити. Але коли вона стала співробітницею канцелярії у щойно сформованому новому уряді, про неї згадали. Провести зустріч доручили Григорію Руденку. Він ретельно вивчив її особисті риси характеру, життєвий шлях, проблеми, що випали на її долю. Все це сприяло обранню правильної поведінки у спілкуванні з нею і здійсненню цілого комплексу масштабних довгострокових заходів. Коли з’явилася загроза її можливого викриття, радянська розвідка зробила все можливе, щоб вона змогла безпечно покинути країну, а згодом створили умови для її проживання з чоловіком у Радянському Союзі. Це сталося уже після повернення Г. Руденка на батьківщину, і він до проведення цих заходів уже не мав відношення. Пізніше подружжя брало участь у підготовці розвідників-нелегалів. Зі своїми давніми знайомими Григорій Матвійович упродовж тривалого часу підтримував дружні стосунки.

Якось він залучив до співпраці працівника іноземного дипломатичного відомства, який згодом за завданням радянської розвідки познайомився з послом США. Невдовзі їхні стосунки з послом стали досить тісними, їх зблизили спільні захоплення, вони стали часто зустрічатися, навіть у позаробочий час. Внаслідок цього випадала нагода здобувати політичну інформацію, що цікавила радянську сторону. У питаннях безпеки і конспірації іноземний дипломат повністю покладався на Г. Руденка і довіряв йому. І коли постало питання про завершення терміну відрядження Григорія Матвійовича, іноземець категорично відмовився мати справу з кимось іншим. Саме у той час у пресі з’явилися публікації про втечу на Захід підполковника радянської контррозвідки Носенка, сина тогочасного міністра суднобудування СРСР, і про видачу ним секретних відомостей. Дипломат про це знав і на одній із зустрічей заявив Г. Руденку: “Я вас добре знаю і впевнений, що ви ніколи зрадником не станете. Але серед ваших колег бувають зрадники, а наражати себе на небезпеку я не хочу”. У зв’язку з цим розвіднику довелося пізніше спеціально виїздити за кордон для зустрічі з ним на території іншої країни, оскільки з іншими співробітниками він не хотів зустрічатися.

Після чотирирічної роботи у ФРН Г. Руденко продовжив службу у Першому управлінні КДБ УРСР. Через якийсь час обійняв посаду начальника розвідувального відділу в Управлінні КДБ УРСР по Закарпатській області і упродовж восьми років провадив розвідувальну діяльність з позицій важливого стратегічного прикордонного регіону країни. Крім цього, йому доводилося неодноразово виїздити за кордон – до Австрії, ФРН, Чехословаччини, Угорщини, Югославії. Іноді такі відрядження тривали кілька місяців, а одного разу – майже рік.

Під час перебування у цих відрядженнях Г. Руденко виконував різні завдання і грав найрізноманітніші ролі. Якось до радянського посольства у одній з країн прийшов чоловік, англійською відрекомендувався громадянином США, сказав, що має документальну інформацію для радянської розвідки, і попросив зустрічі з резидентом. Прохання задовольнили, але з деякими пересторогами, на випадок можливих провокацій з боку іноземних спецслужб.

Роль резидента зіграв солідний за своїм зовнішнім виглядом посольський лікар, а перекладачем виступав Григорій Матвійович, який у той час офіційно обіймав посаду першого секретаря радянського посольства і якому належало спрямовувати розмову у потрібне русло й одразу приймати необхідні рішення. Відвідувач відверто заявив, що перебуває у скрутному фінансовому становищі і готовий надавати за винагороду важливі матеріали військово-технічного характеру. При цьому передав досить об’ємну папку і назвав суму, яку він хотів би за неї отримати. Документи терміново надіслали на експертизу до Академії наук СРСР, вони одержали схвальні відгуки. На черговій зустрічі американцю передали необхідну суму грошей, а він –наступну папку з матеріалами.

Про себе він розповів лише те, що має відношення до новітніх розробок військово-промислового комплексу, але не назвав ні свого прізвища, ні посади, ні назви фірми, в якій працює. При цьому акцентував увагу на тому, щоб радянська розвідка не намагалась збирати якісь відомості про нього і стежити, інакше припинить будь-які контакти і зникне. Судячи з усього, він заздалегідь детально розробив конкретний план і подбав про свою безпеку. Йому пішли назустріч, і під час однієї із зустрічей, яку проводив Г. Руденко, досягли домовленості, що у подальшому всі контакти відбуватимуться безособово, тобто через тайники. Іноземцю надали апаратуру для фотокопіювання документів, інші необхідні поради й побажання.

Так тривало півтора року. У результаті використання наданих відомостей радянським вченим і виробничникам вдалося у короткий термін вирішити важливу науково-технічну проблему і значно випередити у цій галузі основних закордонних конкурентів. Згодом іноземець попросився на чергову зустріч. При цьому висунув вимогу, щоб прийшла особа, з якою він до цього зустрічався, тобто Г. Руденко. Він не хотів, щоб його обличчя бачив хтось інший. Довелося Григорія Матвійовича спеціально для цього відряджати за кордон. Під час зустрічі іноземець, який так і не назвав свого справжнього імені й місця роботи, повідомив, що тепер його фінансове становище вже не викликає занепокоєння, подякував за ті заходи безпеки, які вживалися у зв’язку із його співпрацею, і заявив про припинення подальших контактів. При цьому наполегливо просив, щоб його не намагалися розшукувати. На цьому довелося розпрощатися.

У 1976 році Г. Руденко повернувся до Києва і продовжив роботу у Першому управлінні КДБ УРСР, водночас навчався у Дипломатичній академії при МЗС СРСР. По звільненню зі служби і аж до 2009 року працював в Управлінні з обслуговування дипломатичного корпусу (пізніше реорганізоване у Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних представництв в Україні) на посадах першого заступника начальника управління, заступника генерального директора, а потім радника. На заслужений відпочинок вийшов у 84-річному віці, маючи у трудовій книжці понад 65 років загального стажу. Він залишив вагомий слід не лише в історії розвідки, а й на дипломатичній ниві. З-під його пера вийшли книги “Основи дипломатичного протоколу”, “Україна дипломатична”, “Представництва іноземних держав в Україні”, “Основи консульських зносин”, “Стислий український дипломатичний довідник”, низка фахових досліджень і публікацій, що широко використовуються у професійній підготовці як майбутніх розвідників, так і вітчизняних дипломатів.


««««