Спірін Павло Олександрович

З майже сорока років служби Павла Олександровича Спіріна в органах держбезпеки двадцять припадає на роботу у зовнішній розвідці. Він займався добором, вивченням, підготовкою кандидатів для роботи з нелегальних позицій, здійснював різноманітні заходи на каналах зв’язку з розвідниками-нелегалами під час свого перебування у двох довготермінових відрядженнях за кордоном. З фахової точки зору це один із найскладніших і найцікавіших напрямків роботи у розвідці, вести який доручають лише досвідченим співробітникам. П. Спірін упродовж семи років очолював другий відділ Першого управління КДБ Української РСР, що здійснював пошук кандидатів для роботи за кордоном в особливих умовах, був особисто знайомий з Рудольфом Абелем, радистом Ріхарда Зорге Максом Клаузеном та деякими іншими розвідниками-нелегалами, про яких уже написані книги і зняті документальні фільми, з керівниками радянської нелегальної розвідки.

Перед тим, як потрапити у зовнішню розвідку, Павло Олександрович спершу протягом якогось часу попрацював в інших підрозділах МДБ УРСР. Це було в Києві невдовзі після завершення Другої світової війни. Тоді батько, після тяжких поранень на фронті і потреби в кваліфікованому лікуванні, домігся переїзду сім’ї з Уралу до столиці України. У 1945 році Павло у Києві закінчив десятирічку, мріяв стати юристом, але з першої спроби вступити до університету не зміг. Один зі знайомих запропонував піти на службу в органи держбезпеки, де сам у той час працював.
Павла Спіріна зарахували у підрозділ охорони. Спершу він через відсутність вищої освіти і офіцерського звання ніс службу в бюро перепусток у Раді Міністрів УРСР, потім охороняв одну з державних дач Микити Хрущова у Святошино під Києвом. Згодом його перевели на оперативну роботу і направили на навчання у Ленінградську спеціальну школу МДБ. Після одержання необхідних навичок у сфері оперативного документування, зовнішнього спостереження, здійснення різних оперативних заходів він повернувся до Києва, на практиці реалізовував набуті знання і водночас заочно навчався на юридичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

У 1958 році П. Спірін одержав диплом юриста, а через якийсь час з Москви надійшла телеграма із вказівкою відрядити його для складання іспитів у 101-шу (розвідувальну) школу. Після двох років поглибленого вивчення спеціальних дисциплін, німецької і англійської мов його направили у закордонне відрядження до Німецької Демократичної Республіки у Апарат представництва КДБ СРСР при Міністерстві державної безпеки НДР. Спершу відбулася бесіда з Олександром Коротковим – керівником представництва і колишнім начальником Спеціального управління ПГУ КДБ СРСР, що опікувалося розвідниками-нелегалами. О. Коротков прийняв рішення про його призначення у відділ, який займався підтриманням каналів зв’язку з радянськими розвідниками, котрі працювали в різних країнах з нелегальних позицій. Від них регулярно надходили до Берліну поштові відправлення, які необхідно було забирати у так званих утримувачів підставних адрес, обробляти на наявність тайнописного тексту, розшифровувати і надсилати відповідні повідомлення у Центр. Крім цього, доводилося виводити нелегалів за кордон, зустрічати їх на території НДР під час їхніх транзитних поїздок у відпустку або в інших справах на батьківщину.

Під час цього відрядження П. Спіріну довелося брати участь у заключній стадії історичної операції з обміну радянського розвідника Рудольфа Абеля на американського льотчика Пауерса, збитого над територією СРСР і звинуваченого у шпигунстві. Павло входив до групи прикриття, яка складалася з дев’яти осіб і повинна була гарантувати безпеку основних учасників операції безпосередньо після обміну. Сама процедура відбулася 10 лютого 1962 року на мосту Глінікер-брюкке, що з’єднує західний Берлін і Потсдам. П. Спірін з колегами знаходилися у приміщенні для працівників німецької митної служби. Як тільки процедура обміну відбулася і полковник Микола Корзніков, котрий готував Абеля до нелегальної роботи, міцно обійняв його й повів з мосту до берега, група прикриття вибігла назустріч, обступила позаду і у такий спосіб, щільно прикриваючи собою, супроводжувала до автомобіля.

Такі запобіжні заходи були вжиті на випадок можливих провокацій. Адже під час інструктажів наголошувалося на тому, що у розпалі “холодна війна”, тому потрібно бути готовим до будь-якого розвитку подій, навіть до застосування зброї. Тоді про Абеля Павло Спірін знав мало. А пізніше, у 1967 році, він з ним зустрівся ще раз. Легендарного розвідника запросило керівництво КДБ УРСР для зустрічі з особовим складом. Спіріну ж, спільно з начальником 2-го відділу Першого управління полковником Дем’яненком, доручили супроводжувати його Києвом, поселити до готелю і організувати культурну програму.

Павлу Олександровичу пощастило тривалий час безпосередньо спілкуватися ще з одним відомим розвідником-нелегалом – Максом Клаузеном, який був радистом Ріхарда Зорге. По звільненню з японської в’язниці Клаузен у Москві доповів про роботу й разом із дружиною поїхав на лікування до Сочі. Коли вони повернулися з відпочинку, їх запитали на Луб’янці: «Де б ви хотіли жити?» Вони попроси дозволу на проживання в Німеччині. Там Макс жив до 1928 року, був членом Компартії Німеччини, а потім добровольцем приїхав у Радянський Союз брати участь у будівництві соціалізму, потрапив у поле зору органів безпеки, був залучений до розвідувальної роботи як радист спочатку в Китаї, а потім у Японії.

По поверненню до Німеччини Клаузену допомогли влаштуватися комендантом радянських посольських будинків у Берліні. Жили вони з дружиною тихо й спокійно, і до 1965 року мало хто знав про їхню діяльність у групі Зорге. Лише після виходу в Європі фільму «Хто Ви, доктор Зорге?» до діяльності развідгрупи була прикута велика увага. Ріхарду Зорге посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу, а Клаузена із дружиною нагородили орденами Червоного Прапора. Саме тоді Павлу Спіріну доручили підтримувати з ними стосунки і надавати, у разі необхідності, допомогу при вирішенні будь-яких питань. Він їх привозив до посольського клубу і на вручення нагород, і на перегляд кінофільму.

Під час перебування за кордоном П. Спірін кілька разів приховано возив на автомобілі із Західного Берліну у одне з невеличких містечок НДР, на зустріч з близькими родичами, радянського розвідника-нелегала, який у той час успішно працював у США. Все робилося із суворим дотриманням необхідних заходів конспірації. А через деякий час він дізнався, що гість із-за океану зрадив. Після цього шлях до роботи у капіталістичних країнах для П. Спіріна був закритий. Однак він продовжував плідно діяти з території НДР.

За час свого першого відрядження Павло Спірін брав участь у виведенні за кордон розвідника-нелегала Федора Хілька. Згідно з відпрацьованою легендою, той спочатку виступав у ролі німця-репатріанта, який після війни повернувся з Радянського Союзу на батьківщину, протягом півтора року прожив у НДР, а вже звідти мав нелегально перейти кордон і потрапити до Федеративної Республіки Німеччини. Саме тоді вже була зведена “берлінська стіна”, і Ф. Хільку для надання своїй втечі на Захід реального забарвлення довелося долати всі перепони у прикордонній смузі, у тому числі й колючий дріт. Серед тих, хто готував його до переходу кордону, був і П. Спірін. Пізніше між ними склалися хороші службові й товариські стосунки.

Перше закордонне відрядження П. Спіріна тривало чотири з половиною роки. Потім, з 1966 до 1972 року, він працював у Києві у Першому управлінні КДБ УРСР, згодом був направлений у друге закордонне відрядження до НДР. Там йому знову довелося займатися уже звичною справою. По поверненню на батьківщину очолив відділ, у якому до цього працював, і далі керував ним упродовж семи років.
Після звільнення зі служби П. Спірін ще упродовж якогось часу ділився своїми знаннями і досвідом з молодими співробітниками української зовнішньої розвідки, займався створенням музейної експозиції, особисто проводив екскурсії у Центрі професійного і патріотичного виховання співробітників Головного управління розвідки СБ України (пізніше – СЗР України). Тут є і окремі експонати, присвячені діяльності саме розвідників-нелегалів, яких ветеран добре знав особисто, є в портретній галереї заслужених ветеранів і його фото.


««««