Нескорена Ольга Басараб

Уже традиційно 12 лютого на Янівському цвинтарі Львова проходять заходи з ушанування пам’яті Ольги Басараб, яка стала символом мужності, нескореності і жертовності у боротьбі за соборну й незалежну Україну.

До могили української патріотки покладають квіти члени Львівського обласного товариства, названого її іменем, представники міської та обласної влади міста, громадські діячі, небайдужі городяни. Під час панахиди і короткого віче у день чергових роковин з дня смерті мужньої жінки про неї говорять як про невтомну громадську активістку, яка опікувалася пораненими і хворими українськими вояками за часів Першої світової війни, була зв’язковою керівника Української Військової Організації полковника Євгена Коновальця, а ще залучалася до виконання розвідувальних завдань за кордоном.

Вшановуючи сьогодні Ольгу Басараб, заарештовану польською поліцією у 1924 році, звинувачену у збиранні розвідувальної інформації і закатовану у львівській в’язниці, мимоволі згадуєш нескорену українську льотчицю Надію Савченко, яка вже два місяці голодує у російській Бутирці на знак протесту проти незаконних звинувачень, а також численних волонтерок, які з ризиком для свого життя допомагають українським бійцям у зоні проведення Антитерористичної операції на Сході України.

Що ж слугувало підставою для того, аби ім’я цієї скромної жінки навічно закарбувалося окремим рядком в історії українського визвольного руху й серед кількох імен провідників увійшло до тексту „Молитви українського націоналіста”?

Народилася Ольга Михайлівна Басараб (у дівоцтві – Левицька) 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя (сучасна Івано-Франківщина) у шляхетській сім’ї. Її батьківський рід, як і рід матері, належали до давніх і відомих священицьких родів, представники яких були відомі навіть за межами Галичини. Освіту здобувала в приватному пансіоні для дівчат у м. Вайсвассер (нині м. Біла Вода, Чеська Республіка), а потім – в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Республіка Польща) та на курсах Віденської торгової академії.

Після завершення навчання Ольга приїздить до Львова, де працює в українському банку „Дністер”, „Земельному іпотечному банку”, а також стає членом головного відділу львівської „Просвіти” та товариства „Сокіл-Батько”. Громадською діяльністю вона займалася ще у столиці Австро-Угорської імперії як член товариства „Січ”.

Старанна у навчанні і активна у громадському житті, шляхетна і ерудована, вона ще під час перебування у Перемишлі привернула увагу українського гімназиста Дмитра Басараба. Пізніше, вже студентом „Львівської політехніки” й керівником студентського товариства „Основа”, Дмитро освідчився їй у коханні. 10 жовтня 1914 року вони повінчалися в українській церкві святої Варвари у Відні. Та щастя було недовгим. Під час Першої світової війни у першому ж бою 22 червня 1915-го на італійському фронті її чоловік загинув і посмертно був нагороджений хрестом Заслуги ІІІ класу.

В умовах воєнного часу Ольга все більше уваги приділяє громадській роботі – у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародної організації Червоного Хреста,від якої за подвижницьку роботу була удостоєна срібного ордена. Зі створенням Союзу українок у 1921 році вона відразу зголосилась до праці у ньому, їй доручили обов’язки скарбника. Ще раніше разом із подругами вона створила першу жіночу чоту при формуваннях Українських січових стрільців.

У період Директорії Української Народної Республіки Ольга Басараб працювала секретарем Українського посольства у Фінляндії, а згодом бухгалтером посольства УНР у Відні. Завдяки доброму знанню іноземних мов вона вільно почувалася у європейському середовищі, відвідувала різні західноєвропейські держави, легко і невимушено встановлювала контакти з дипломатами, представниками політичних та ділових кіл. Саме у цей час підрозділ так званої загальнодержавної розвідки – відділ закордонної інформації політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР почав активно використовувати закордонні дипломатичні представництва, а також діаспору та представників зарубіжних суспільно-політичні кіл, які співчували боротьбі України за незалежність, для добування розвідувальної інформації.

Як і багато інших патріотів, Ольга також була залучена до розвідувальної діяльності в інтересах Української держави, відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Вона легко провозила через кордони документальні матеріали, за які, у разі їх вилучення поліцією, могла бути заарештована і звинувачена у шпигунській діяльності. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР у 1923 році Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО) – підпільною організацією військовиків, заснованою 1920 року колишніми старшинами корпусу Січових стрільців і Української галицької армії.

На той час УВО керував полковник Євген Коновалець, який, за деякими свідченнями, доводився далеким родичем Ольги. В цій організації вона виконувала роль зв’язкової. На жаль у архівах не збереглося відомостей про характер завдань, які їй доручали виконувати. Усе відбувалося за обставин найвищої секретності Діяльність Української Військової Організації у Галичині серйозно непокоїла польський уряд, тому не випадковим був інтерес до її активістів і, зокрема, до Ольги Басараб.

О шостій годині ранку 9 лютого 1924 року у невеличку львівську квартиру на вулиці Виспянського увірвалася польська поліція. У помешканні знаходилося двоє жінок – Ольга Басараб і Стефанія Савицька, які разом винаймали це житло. Здавалося, вони не могли становити жодної загрози для влади, і такий ранній візит був якимось непорозумінням. Та поліцаї цілеспрямовано робили свою справу, ретельно оглядаючи кожен закуток. Вочевидь, вони знали, що їм належало знайти. Нарешті в особистих речах О. Басараб вони виявили та вилучили матеріали підпільної Української Військової Організації на 19 аркушах – розвідувальна інформація про дислокацію польської армії, адреси командирів військових частин, звіт про діяльність польської розвідки та інші відомості.

Обох жінок заарештували. Ольгу звинуватили в шпигунстві, як це не дивно звучить сьогодні, водночас на користь веймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі на вулиці Яховича.

Поліцейські здогадувалися, що їм вдалося заарештувати обізнаного у справах представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу та здобути інформацію, якою вони не володіли. 34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і маленька на зріст – усього 152 сантиметри, уперта за характером і не з лякливих, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих. Та поліцейські глибоко помилялися. Ольга, можливо, упродовж усього свого життя готувалася саме до цього випробування.

Та сподівання легко одержати від заарештованої відомості про членів підпільної організації, її структуру і наміри були марними. Ольга трималася мужньо і нікого не виказала. За свідченнями українських патріотів, які були на той час з-поміж в’язничної обслуги, від неї чули такі слова: „Сама попавши в біду, інших не видам…”

Тоді слідчі вдалися до жорстоких тортур, зокрема із застосуванням електричного струму. Останні допити відбулися 12 лютого і тривали до глибокої ночі. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Закатована, вона ще змогла видряпати на тюремній стіні: „Вмираю замучена. Помстіть!”

Сьогодні уже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. За однією з версій, не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки. Проте згодом офіційне повідомлення про самогубство опротестувала громадськість – в’язничні ґрати були надто високо, щоб нещасна самотужки могла прив’язати зашморг.

У цій ситуації поліція повелася надто цинічно. Родину не лише не повідомили про трагедію, але й упродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі. Тіло Ольги, як „бездомної”, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Українська громадськість обурювалася на такі дії. І на дев’ятий день по смерті поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці як самогубство.

26 лютого була проведена ексгумація тіла Ольги та повторне обстеження і перепоховання на Янівському цвинтарі за участю кількох тисяч українців. Утім це не дало відповіді на питання про причину смерті. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав „Союз українок” (Ольга була бухгалтером цього товариства). Акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Смерть Ольги Басараб стала однією з найбільш вражаючих подій на західноукраїнських землях у 1920-х роках.

Під тиском громадськості польська влада змушена була повторно провадити розслідування. Але слідство невдовзі припинили „за відсутністю складу злочину”. Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців, а її ім’я оповите ореолом мучеництва у боротьбі за соборну й незалежну Україну.

Память про Ольгу Басараб і сьогодні свято шанується на Галичині, Прикарпатті і далеко за межами України. У 2009 році у Бурштині урочисто відкрито пам’ятник нескореній українці. Її погруддя постало на високому гранітному п’єдесталі перед загальноосвітньою школою № 2. А роком пізніше там же урочисто відкрито й освячено музей її імені.

По сьогодні одна з гілок родини Басарабів, яка проживає в Північній Америці, зберігає традицію: при народженні першої дівчинки її називають Ольгою і до кінця життя зберігають її дівоче прізвище.

 

Олександр Скрипник


««««