Свій серед чужих, чужий серед своїх

Після арешту в лютому 1919 року на станції Волноваха вояками Добровольчої армії Антона Денікіна української дипломатичної місії на Кубані і розстрілу посла Федора Боржинського Директорія УНР почала шукати нові шляхи збирання відомостей про ситуацію у Кубанській Народній Республіці. На той час білогвардійці намагалися активно використовувати кубанців для поповнення своїх лав і подальшого просування вглиб української території. Одним з тих, хто добував розвідувальну інформацію про плани й наміри денікінців і намагався схилити представників кубанського уряду до створення спільного фронту проти Доброармії, був Юрій Скугар-Скварський.

На початку серпня 1919 року у Кам’янці, де тоді перебувала Директорія УНР, Юрія запросив до себе на розмову один з її членів А. Макаренко. Бесіда відбувалася за зачиненими дверима і носила конфіденційний характер. Макаренко мав усі підстави довіряти енергійному активному есеру, більше того, саме він запропонував його кандидатуру для виконання спеціального завдання.
Доля звела їх ще у листопаді 1918 року під час підготовки і проведення антигетьманського повстання. Тоді А. Макаренко разом з В. Винниченком, Є. Коновальцем, П. Болбочаном та іншими противниками гетьманського режиму входив до складу Конспіративного Повстанського Штабу, а Скугар-Скварський був серед тих, хто рішуче і наполегливо втілював задуми штабу у життя.

У Юрія були свої рахунки з гетьманом Павлом Скоропадським. Свого часу, працюючи в газеті “Слово”, він опублікував переписку між Скоропадським і генералом Красновим, за що у часи Гетьманату його оголосили поза законом і змусили йти в підпілля. Юрієві нічого не лишалося, як почати освоювати методи конспірації і ведення таємної роботи. І на цій ниві він досяг певних успіхів.
Відтоді упродовж багатьох років його життя мало два виміри: зримий і прихований від сторонніх очей. Спочатку за завданням Центрального Комітету Української партії соціал-революціонерів (ЦК УПСР) він неодноразово переходив лінію фронту, встановлював і підтримував зв’язок з антирадянським підпіллям, збирав відомості про стан і плани військ Червоної армії. Для цього він користувався фальшивим паспортом і добутою якимось чином перепусткою Київської губернської Надзвичайної комісії.

Після евакуації з Києва центральних закладів республіки він разом з Директорією УНР переміщувався у напрямку Вінниці, Рівного, Кам’янця. У цей час із-за кордону повернувся сотник О. Євтухов, який перебував на Кубані з особливою місією. Він був відряджений до української дипмісії на Кавказі під виглядом кур’єра МЗС УНР. Такі поїздки за кордон розглядалися як один із шляхів здобуття уенерівськими спецслужбами розвідувальної інформації. Ця форма роботи була доцільною за умов відрізаності територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Під час перебування на Кубані О. Євтухов зібрав важливу інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Після повернення розвідник повідомив, що Кубанська Крайова Рада різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і не налаштована надавати козаків на боротьбу з українцями. При цьому він настійливо рекомендував уряду УНР розвивати контакти з кубанською владою в інтересах протистояння білогвардійському руху і використання численної української діаспори у вигідному плані в цьому важливому регіоні.

Тепер справу О. Євтухова мав продовжити Ю. Скугар-Скварський. Під час розмови з ним А. Макаренко перед тим, як поставити конкретне завдання, спочатку детально змалював стан відносин України з Кубанню. Він зазначив, що ще Центральна Рада наприкінці 1917 року направила на Кубань дипломатичну делегацію з метою пошуку союзників. У козачій столиці Катеринодарі представники УНР тоді зустрічалися з головою крайового уряду, представниками органів управління автономії. Однак це носило переважно консультативний характер і дипломатичні стосунки України з Кубанню тоді встановлені не були.

Пожвавлення відбулося за Гетьманату Павла Скоропадського, який здійснював політику, спрямовану на приєднання Кубані до України на правах автономії або федерації, таємно постачав зброю для боротьби з російським білим рухом. Тоді послом Української Держави в Катеринодарі було призначено Федора Боржинського, який чимало зробив для налагодження дипломатичних стосунків, чим потрапив у немилість до командування Добровольчої армії Антона Денікіна. Під час повернення до Києва дипломата у лютому 1919 року заарештували на станції Волноваха і через кілька днів розстріляли. Після цього українським представникам було доволі небезпечно перебувати на Кубані.

А. Макаренко поставив Ю. Скугар-Скварському завдання таємно виїхати на Кубань, зібрати відомості про сили й плани дій Добровольчої армії і спробувати схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти А. Денікіна. Судячи з характеру цього завдання, виконання якого вимагало значного життєвого досвіду, певного дипломатичного хисту і володіння основами конфіденційної розвідувальної діяльності, зрештою, сміливості і відваги, Ю. Скугар-Скварський, напевне, був саме такою кандидатурою. Можна припустити, що до цього він встиг проявити себе при виконанні інших серйозних завдань, інакше йому б не довірили таку надзвичайно відповідальну місію.

Голова МЗС УНР А. Левицький видав йому на оперативні витрати 18 тисяч царських і керенських рублів з секретного фонду Директорії і дав адресу впливового діяча Кубані М. Левицького для вирішення через нього окремих питань. 5 серпня Ю. Скугар-Скварський виїхав до окупованого денікінцями Києва. Розраховувати на підроблені документи у подальшій подорожі він не наважився. На залізниці військові патрулі затримували будь-яку підозрілу особу, і можна було потрапити в халепу, зірвавши тим самим виконання завдання. План визрів несподівано. У місті він знайшов старих знайомих, які працювали на залізниці. Через них вдалося влаштуватися помічником машиніста і у такий спосіб уже без перешкод дістатися до Катеринодара.

На Кубані він перебував на нелегальному становищі. У бесідах з місцевими впливовими діячами зондував можливості створення єдиного збройного фронту проти “білої” армії. Він також взяв участь у секретній нараді Кубанської Ради, на якій закликав до спільної боротьби за незалежність. Але Голова Ради І. Кримгирей лише на словах підтримав визвольні змагання українського народу і передав йому братній привіт від українців Кубані, нічого конкретного не пообіцявши. Приблизно такою ж була реакція і члена Особливої Наради Доброармії І. Макаренка, який симпатизував Українській державі і з яким Юрію вдалося предметно поспілкуватися. І. Макаренко не надто оптимістично оцінив можливості УНР продовжувати збройну боротьбу і зазначив, що до повернення голови місцевого уряду з Парижу, де той перебував у якихось справах, про конкретні кроки не може бути й мови. У той же час він надав важливу інформацію про передислокацію денікінських частин і їхні подальші плани, що було згодом високо оцінено керівництвом розвідки УНР.

Після повернення з Кубані Ю. Скугар-Скварський зробив детальний письмовий звіт на 28 аркушах, який зі своїми коментарями доповів А. Макаренку та С. Петлюрі. Але одна з пропозицій про необхідність розвивати й зміцнювати контакти з кубанською громадою так і не знайшла свого втілення.

В умовах відступу, поразок, хаосу в управлінні військом і урядовими структурами політичні погляди Ю. Скугар-Скварського дещо змінилися. Він відкрито негативно висловлювався на адресу окремих керівних товаришів, а у жовтні 1919 року порвав з партією есерів. Згодом його взяли під варту нібито за звинуваченням у “розкладанні збройних сил” республіки. Пізніше з цього приводу він пояснював, що став нелояльним до партійних товаришів, спостерігаючи, як війська переходили на бік червоних.

Через кілька днів його звільнили, взявши підписку про невиїзд. Скориставшись цим, Юрій перейшов лінію фронту і дістався Києва. Тут він вирішив зайнятися підпільною боротьбою за незалежність України. Як знаному фахівцю у сфері розвідки йому доручили керувати розвідроботою Київської філії Центрального українського повстанського комітету (ЦУПКОМу), який фактично виконував функції головного координатора центру підпільного руху в умовах відірваності від державного центру УНР.

Але підпільна робота тривала недовго. Якраз у цей час почала набирати обертів діяльність Всеукраїнської надзвичайної комісії. Чекісти досить швидко вийшли на слід активних учасників ЦУПКОМу. Почалися арешти. П’ятого квітня прийшли і за Ю. Скугар-Скварським. Після перших допитів представники нової більшовицької влади дійшли висновку, що затриманого можна використати у показовій “справі ЦК УПСР”. Його перевели з Києва до харківської в’язниці. Вирок оголосили через рік, у травні 1921 року, коли у справі набралося чимало фігурантів і можна було говорити про ліквідацію розгалуженої антирадянської організації.

Верховний надзвичайний революційний трибунал особливого призначення ВУЦВК засудив Ю. Скугар-Скварського до п’яти років концтаборів. Але вже через три місяці його звільнили зі зняттям судимості. Така метаморфоза відбулася невипадково. Більшовики досить реально оцінили професійні здібності Юрія і його розвідувальне минуле. У цей час перед новою політичною владою постало завдання щодо активного збирання інформації про настрої, плани й наміри численних представників емігрантських кіл. Своїх підготовлених кадрів для такої роботи було ще обмаль, тому вирішили скористатися послугами тих, хто умів це робити, міг швидко і легко розібратися у взаємовідносинах нових політичних утворень співвітчизників за кордоном.

Кураторство у справі подальшого використання Ю. Скугар-Скварського здійснював сам секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський. Було вирішено послати його до Чехословаччини із завданням збирати відомості про антирадянську діяльність місцевої української громади і схиляти її представників до повернення на батьківщину. Цим він займався упродовж 1923 – 1924 років, за цей час навіть устиг одружитися з дочкою тамтешнього шахтаря.

Та він, напевне, більше удавав, що виконує завдання більшовиків. Насправді ж ніяких важливих відомостей не надавав. Це швидко зрозуміли і його куратори. Не дивно, що після приїзду у Москву для складання звіту про перебування за кордоном Юрій був заарештований і згодом за рішенням Колегії ОДПУ засуджений до п’яти років ув’язнення у таборі на Соловках і трьох років виселення у Північний край.

Він відбув повний термін покарання, хоч так і не зрозумів, за що. У 1933 році його звільнили. Спершу він проживав у Архангельську, звідки через хворобу дочки перебрався у Кара-Калпакію. Але й там його не залишили у спокої. У 1938 році під час чергової хвилі репресій знову згадали його есерівське минуле, заарештували і засудили до трьох років таборів. Коли термін покарання закінчувався, розпочалася війна, і його доля, як і багатьох інших неблагонадійних підпала під рішення “не звільняти до особливого розпорядження”. Таке розпорядження з’явилося аж у 1947 році. А через два роки – новий арешт і виселення до Красноярського краю.

На волю Юрій вийшов лише після так званої “берієвської” постанови від 27 березня 1953 року. Було велике сподівання на “хрущовську відлигу”, але клопотання про реабілітацію, поновлення трудового стажу і призначення пенсії лишилося без задоволення. У постанові від 2 грудня 1958 року за підписом заступника прокурора Харківської області зазначалося: “вирок за антирадянську діяльність від 25 травня 1921 року визнано вірним”. На жаль, подальшу його життєвий шлях відстежити не вдалося.

Така непроста доля випала розвідникові Української Народної Республіки Юрію Скугар-Скварському. Як і багато з його побратимів, він був реабілітований посмертно у 1990-ті роки, уже за часів незалежності України.

Олександр Скрипник


««««