Розстріляний у Донбасі за “ізмєну Росії”

Трагiчна доля українського дипломата й розвiдника Федора Боржинського

Морозної лютневої ночі на залізничну станцію Волновахи прибув озброєний загін військових. Командир чітко знав, кого з пасажирів має заарештувати. Потрібний вагон оточили відразу після зупинки потяга. 

“Папрашу прєд’явіть дакумєнти”, — почув Федір Боржинський і з акценту офіцера зрозумів, з ким матиме справу. Та він і гадки не мав, що події розгортатимуться так швидко і невблаганно. Разом з іншими пасажирами його заштовхали у товарний вагон, що стояв на іншій колії, потім вагон причепили до потяга й відправили до головного міста Донбасу. Там помістили до місцевої в’язниці, під яку пристосували приміщення школи.

Суд засідав уночі. “За ізмєну Росії прісуждаєтєсь к расстрєлу”, — ніби уві сні долинали до Федора слова вироку. Його вивезли десь за околицю і негайно виконали вирок. Тіло кинули непохованим на мерзлій землі…

Це не жахливі картини сьогодення зі Сходу України. Описані події відбувалися 14 лютого 1919 р. Тоді білогвардійці Добровольчої армії підступно захопили і розстріляли українського посла в Кубанській Народній Республіці Федора Кіндратовича Боржинського, який повертався до Києва отримати нові вказівки від Директорії УНР. Він через свою принципову патріотичну позицію на дипломатичній службі в Катеринодарі потрапив до “чорного списку”, складеного ревнителями “єдіной і нєдєлімой”.

Як український селянин став бароном

Майбутній дипломат і розвідник народився 3 лютого 1879 р. у селянській родині села Верхнячка Уманського повіту Київської губернії. У різних джерелах він іще згадується як Федір Конрадович Боржимський або Федір Демидович Макушек. При цьому зазначається, що його нібито всиновив польський шляхтич барон К.Боржимський, який сприяв здобуттю хлопцем хорошої військової освіти. Цим начебто пояснюється і титул барона, який закріпився за ним на все життя. Є й інша, більш уживана версія, яка свідчить про те, що бароном Ф.Боржинський став не одразу, а заслужив цей титул успішним виконанням низки важливих дипломатичних і розвідувальних місій за кордоном.

Починав військову службу 1899 р. в царській армії рядовим 51-го піхотного Литовського полку в Сімферополі. Потім навчався в Чугуївському піхотному юнкерському училищі, яке не закінчив через сімейні обставини. Повернувся до свого полку, де невдовзі дослужився до чину підпрапорщика, а за рік — підпоручика. У 1904 р. Федір виявив бажання служити на далеких рубежах Російської імперії. Чим це прагнення обґрунтовував, сказати важко. Та його клопотання задовольнили, і в подальшому ця зміна місця служби стала переломною в його долі.

Федора перевели до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, який після початку Російсько-японської війни був відправлений на передову. Там 25-річний підпоручик проявив неабияку сміливість і відвагу. Він вирізнявся вдумливим підходом до виконання поставлених завдань, виваженістю й розсудливістю. Напевне, це й відіграло певну роль, коли йому порекомендували вступати до Східного інституту, який готував військових розвідників для роботи на Далекому Сході. Після чотирирічного заочного навчання його відрядили до штабу Іркутської військової округи для роботи в розвідці.

Боржинський крайній праворуч


Упродовж 1910–1914 рр. Ф.Боржинський займався розвідувальною роботою в Монголії, Китаї та інших регіонах Далекого Сходу. Знання китайської, монгольської, бурятської, японської мов дуже стало йому в пригоді. Під виглядом купця або вченого він об’їздив багато провінцій Китаю і заледве не всю Монголію. Як дійсний член Східно-Сибірського відділу Географічного товариства склав першу детальну карту Монголії, написав наукові роботи з історії, культури та етнографії Монголії і Китаю.

Паралельно Ф.Боржинський виконував розвідувальні завдання, про які, втім, знайти документальних підтверджень не вдалося. Збереглися лише відомості про те, що йому доручили одну відповідальну місію: доправити на секретні переговори до Петербурга монгольську делегацію високого рівня. Та через революційні зміни в Монголії плани змінилися.

І все ж ці уривчасті відомості дають підстави зробити висновок, що Ф.Боржинський досяг неабияких успіхів на ниві таємної дипломатії і зумів набути впливових зв’язків по той бік кордону. Інакше як пояснити, що він отримав від уряду Монголії титул, який був визнаний російським урядом і прирівняний до дворянського.

Ф.Боржинський став іменуватися бароном. Водночас у всіх анкетах у графі “походження” він, як і раніше, писав: “З селян Уманського повіту Київської губернії”. У далекому Іркутську знайшов свою долю — одружився з українкою.

Коли почалася Перша світова війна, знову опинився на передовій. На фронт вирушив у складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За свідченнями очевидців, воював він, “не шкодуючи живота свого”, часом аж до відвертої бравади. Міг випростатися в окопі на повен зріст і пригрозити пальцем або й кулаком німцям у траншеях навпроти, спровокувавши їх на стрілянину. Неодноразово був поранений. Нагороджений золотою Георгіївською зброєю і орденом Святого Георгія IV ступеня, удостоєний звання підполковника царської армії.

Міністр-резидент Української Держави

Навесні 1918 р. Ф.Боржинський повернувся до України. Його захопила ідея створення української державності, він волів покласти свій досвід і знання на її реалізацію. У період Гетьманату Павла Скоропадського такі фахівці як він були особливо затребувані. Гетьман надавав важливого значення створенню спецслужб для збирання інформації про агресивні плани проти України й організацію протидії таким намірам.

Одним з ключових регіонів, на який він спрямовував свій погляд, була Кубань. На той час Кубань і Північний Кавказ стали головною базою Добровольчої армії. Антон Денікін не приховував своїх планів щодо відновлення “єдіной Росії” та знищення суверенних держав і республік, які виникли на її колишніх теренах. Ці плани треба було ретельно відстежувати і збирати інформацію про емісарів, яких засилали в Україну з розвідувальною і підривною метою.

На Кубані проживала численна українська громада, яка прихильно ставилася до Української Держави і з острахом сприймала воєнні приготування Доброармії. Уряд щойно утвореної Кубанської Народної Республіки волів самостійно наводити лад на своїй території, без втручання ззовні. На міжнародному рівні велися переговори, які свідчили про близькість за багатьма позиціями, хоча були й розбіжності, що стосувалися майбутнього статусу Кубані. Кубанська сторона висловлювалася лише за федеративні зв’язки з Україною, тоді як П.Скоропадський наполягав на її включенні до складу Української Держави з огляду на етнічний склад населення. Гетьман сподівався, що “кубанське козацтво, як прямий нащадок запорожців, зіллється в тісний братерський союз з рідною йому Україною”. На його переконання, територія Кубані не повинна була перетворитися на плацдарм для агресії білогвардійців.

Щоб реалізувати намічені плани, сторони вирішили обмінятися посольствами. У процесі пошуку підходящих кандидатур було озвучено прізвище Боржинського, який свого часу проходив службу в Кубанському козацькому війську. Те, що він був розвідником царської армії, аж ніяк тому не завадило. Навпаки, саме таких фахових офіцерів з досвідом розвідувальної діяльності, знанням кількох іноземних мов і залучали на свій бік. Головне, вважали, щоб людина сприймала ідею національної державності і була патріотом України.

Спершу, у червні 1918 р., Ф.Боржинського призначають українським державним консулом у П’ятигорську. А 20 вересня того ж року він отримує від гетьмана звання полковника і призначення повноважним представником Української Держави на Кубані (консульським агентом першого розряду).

Одразу ж після прибуття до П’ятигорська Ф.Боржинський надіслав перший таємний звіт голові МЗС Української Держави. У ньому він інформував про визрівання конфлікту між кубанським урядом і командуванням Доброармії, яке грубо порушувало традиційне козацьке самоврядування й перешкоджало скликанню Військової ради, яка мала ухвалити конституцію Кубанської Республіки. А ще він звертав увагу на те, що проти молодої Української Держави на Кубані розгортається справжня інформаційна війна, яку ведуть представники російських шовіністичних організацій.

Одним з форпостів брудної пропаганди була катеринодарська газета “Великая Россия”, редагована відомим російським націоналістом Василем Шульгиним. Ф.Боржинський вирішив протиставити цьому власний друкований орган і попросив у керівництва МЗС негайно виділити для цього 40 тис. крб. Коштів не дочекався і почав діяти на власний розсуд, залучаючи до справи місцевих українських патріотів.

Невдовзі за його сприяння місцева “Просвіта” розгорнула книгодрукування, випуск газет і навчання українською мовою. Це спричинило злісні нападки на гетьманського посла. Росіяни не бажали миритися з утвердженням на мапі світу України як самостійної держави. Шульгин та подібні йому захисники Росії на сторінках своїх газет улаштували цькування Ф.Боржинського. Чого тільки про нього не вигадували: буцім він ніякий не офіцер, а самозванець, що мав погану репутацію під час служби, що він хабарник і казнокрад, який привіз з України вагони з цукром та спиртом і спекулює ними.

Ф.Боржинський намагався поводитись як дипломат, а не бойовий офіцер, інакше з’ясування стосунків могло завершитися плачевно, від чого постраждала б справа. Ті, хто знав його за роботою у Катеринодарі, відзначали врівноваженість і толерантність посла.

Ось як відгукувався про нього Микита Мандрика, доктор права з Вінніпега, український літературознавець, публіцист, учений і дипломат: “Вихований, освічений, коректний і спокійний, він справляв дуже хороше враження. За зовнішністю він був типовий українець — середнього зросту, худорлявий, темний шатен, з довгими запорозькими вусами, розумним, лагідним поглядом. Одягався він у форму українського військового старшини (офіцера), в синій жупан… Він знав відмінно англійську мову, і між ним та англійським представником Фоком встановилися приятельські взаємини (вони жили vis-а-vis); це сприяло розсіюванню тих брехливих тенденційних відомостей про Україну та її національних діячів, якими засмічувались голови іноземців верхами Добрармії і такими добровольцями, як В.В.Шульгин”.

Ф.Боржинський і надалі наполегливо робив свою справу. Проаналізувавши внутрішньополітичне, економічне й військове становище на Північному Кавказі, він доводив перед МЗС потребу відкрити в Катеринодарі посольство й торгову палату, консульства у Новоросійську й Ставрополі, віце-консульство в Туапсе.

Дипломат у своїй доповіді зазначав, що Чорноморська губернія, яка “не зазнавала на собі тих русифікаційних експериментів, що мало не добили України, з усієї сили стремиться до поєднання з Україною, уважаючи Добровольчу армію, що уживає русифікаційних заходів, ворожою для себе”. Ф.Боржинський запевняв МЗС, що “Кубанський Уряд нині, опозиційно ставлячись до Добровольчої армії, добачає у призначенні українського посла на Кубань змогу опертися на без сумніву приязну до нього і, що ще важніш, рідну по крові і традиціям Українську Державу”.

Не сподіваючись, що в умовах громадянської війни його доповідь вчасно потрапить до Києва, і це затягне справу з відкриттям у Катеринодарі українського посольства, Ф.Боржинський особисто поїхав до столиці Української Держави. Там він дізнався про своє призначення міністром-резидентом при Крайовому кубанському уряді й отримав додаткові вказівки як від МЗС, так і від розвідвідділу Генерального штабу Збройних сил.

У складі цього відділу діяв відділ закордонного зв’язку, який опікувався роботою військових аташе. Напевне, саме після спілкування з керівництвом цього відділу він телеграмою призначив першим секретарем українського посольства полковника Костянтина Поливана, котрий якраз перебував у Катеринодарі.

Вибір виявися вдалим. До повернення Боржинського Поливан устиг побувати у прем’єр-міністра кубанського уряду Луки Бича і з’ясувати докладну програму роботи українського посольства. Очільник уряду, як зазначав згодом у своєму звіті Поливан, наголосив, що політична ситуація “вимагає від українського посольства одразу ж почати якомога ширшу й найенергійнішу працю в справі поширення української національної і державної ідеї на Кубані”, а робота посольства, Крайової ради й уряду “повинна бути спільною”.

Серед головних напрямів діяльності українського посольства Л.Бич назвав боротьбу проти засилля Кубані, Чорномор’я і Ставропольщини Добровольчою армією; необхідність протидіяти чорносотенно-монархічній агітації Шульгина; поширення правдивої інформації про боротьбу кубанського козацтва та військово-політичну ситуацію в регіоні; поширення відомостей про підтримку Україною самостійності Кубані.

В архівах зберігся один з рапортів К.Поливана. Серед іншого дипломат зазначає, що “Кубань вже є існуючим державним козацьким організмом, і тому провадити на Кубані лише українську політику може бути дуже шкідливим для ідеї українства там”. Для нього не було сумнівів у тому, що “Кубань, безумовно, врешті-решт прилучиться до України”, але здійсниться це через стадії її самостійного існування та “федерацію з Україною, як рівного з рівним”.

К.Поливан від себе додав до програми посольської роботи тези про захист прав українців, що “живуть на Кубані, Ставропольщині й Чорномор’ї”, їх організаційне об’єднання навколо посольства, агітацію у пресі за українську ідею, створення української газети. Вже було закуплено папір і сформовано редколегію, але арешт денікінцями дипломата не дав змоги довести справу до завершення.

К.Поливана заарештували в ніч проти 20 листопада 1918 р. Агенти Доброармії увірвалися до приміщення посольства, провели обшук, забрали офіційні документи і першого секретаря посольства. Права Кубані й України були грубо зневажені. Командування Добровольчої армії відкрито задекларувало, що не визнає ані України, ані Кубані як самостійних державних утворень.

На жаль, кубанський уряд не відреагував належно на таку протиправну акцію. Відчуваючи безкарність, денікінці за кілька днів знову увірвалися до приміщення українського посольства, зірвали український прапор і заарештували посла. Лише після цього Кубанська рада висловила свій протест, заявивши, що вважає неприпустимою ситуацію, коли на території Кубані вчиняють насильство над представниками держав, які не перебувають з кубанцями у стані війни. Зрештою Ф.Боржинського випустили, але з вимогою негайно залишити Кубань.

Станція Волноваха. Кінцева

Після того як Гетьманат Павла Скоропадського в Україні змінила Директорія, Федір Боржинський визнав нову владу і вирішив їхати до Києва, аби отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Він вирушив у небезпечну дорогу охопленим війною краєм, сподіваючись на свою дипломатичну недоторканність.

У цей час, зі зростанням успіхів Доброармії та просуванням її на Донському фронті, влада уряду Кубані втрачала свої позиції. Денікінці почали масово переслідувати українофілів. Їх звинувачували у петлюрівщині. Насильство і вбивства стали звичним явищем. Денікінці шомполами й нагаями наполегливо вбивали етнічним українцям та іншим незгодним з новою політикою місцевим мешканцям “бєспрєкословную любовь к старшему брату”.

Ф.Боржинський від імені посольства рішуче осуджував такі дії представників Доброармії, проте його заяви ігнорували. Понад те, він неодноразово готував ноти протесту проти залучення кубанських козацьких частин до бойових дій на українському фронті у складі Доброармії. Це лише дратувало оточення Денікіна, яке підшукувало слушний привід, аби поквитатися з непоступливим послом.

І така нагода трапилася. У січні 1919 р. після тривалих вагань барон вирішив їхати до України. Йому радили добиратися безпечнішим, хоча й довшим шляхом через Новоросійськ на Одесу. Та він, маючи у розпорядженні вагон першого класу, вирішив їхати через Дон і фронт. Генерал Май-Маєвський, тоді ще маловідомий воєначальник, займав лінію Маріуполь—Волноваха—Кам’яновугільний район. Вагон Боржинського мав, після проходження території Дону, прослідувати саме через цю ділянку фронту.

Разом з бароном їхали його секретар і радник з дружинами, помічники й кілька кубанців, які зазнавали переслідувань з боку Добровольчої армії. Кубанський уряд надав до кордонів Дону почесну варту і взагалі всіляко сприяв Боржинському. Донські козаки надали охорону від Ростова до Іловайська, де закінчувалася територія Дону. Там хтось із супроводу зауважив: “А тепер ви потрапите в інші руки, будьте обережні”. Після цих слів пасажирів вагона не полишало тривожне передчуття…

Після арешту у Волновасі й доправлення до Юзівки всіх заарештованих було піддано військово-польовому суду. Суд засідав у ніч на 14 лютого. Складався він з трьох офіцерів-суддів і прокурора. Ніякого слідства не провадили. Боржинського звинуватили в тому, що він як офіцер російської армії перейшов на службу до самозваного українського уряду. Посол поводився з гідністю. За свідченнями підлеглих, які вижили, він заявляв, що не вбачає у своїх діях зради, стверджуючи, що став на службу Українській Державі, землі, де народився й виріс, а як дипломат робив усе можливе, аби Кубань і Україна жили в мирі.

…Та пояснення вже не мали значення. Пересування посла відстежували від самого Катеринодара за вказівкою Денікіна. Хоча він нібито не давав наказу розстрілювати непоступливого посла, а лише затримати і повернути на Кубань. Вирок схвалив по телефону Май-Маєвський.

Федора Боржинського поховали десь на околиці Юзівки робітники — без почестей, панахид і полум’яних промов. Бо ніхто не знав, що небіжчик у військовій формі був полковником, ветераном двох воєн, бароном, українським послом і справжнім патріотом України, якого розстріляли “за ізмєну Росії”.

Олександр Скрипник,

“Дзеркало тижня”, 27 лютого 2015 року


««««