Перший керівник військової розвідки України

У березні 1918 року новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О. Сливинський, проводячи структурну реорганізацію штабу, особливу увагу приділив створенню нових окремих структур, покликаних забезпечити армію конфіденційною інформацією про плани і наміри супротивника. На жаль, раніше Генштаб не мав спеціалізованого підрозділу військової розвідки, і це був не єдиний прорахунок організаторів військового будівництва в УНР.

Полковник це прекрасно розумів, як і те, що військове командування мало обмаль інформації про плани і наміри держав Антанти, Польщі, радянської Росії та інших. Нехтування цими питаннями мало фатальні наслідки для України, особливо на початку січня 1918 року, коли більшовицькі війська розгорнули наступ на Лівобережну й Південну Україну, і Генштаб не завжди мав достовірні відомості про їхнє просування і намічені операції.
Після підписання Брестського договору випадала більш-менш спокійна ситуація впритул зайнятися військовим будівництвом. Розписуючи нову структуру Генштабу, полковник О. Сливинський вніс до неї два підвідділи: розвідочний і закордонного зв’язку. А вже через місяць розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства. Його начальником був призначений Володимир Колосовський (з 10.03.1918), який після проголошення Української Народної Республіки підтримав ідею самостійної незалежної України і був залучений до участі у створенні українського війська.
Колосовський Володимир Васильович народився 6 березня 1884 року. Закінчив другу Київську гімназію, Михайлівське артилерійське училище у 1906 році, служив у 4-му стрілецькому артилерійському дивізіоні (Одеса). У 1913 році закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом. Брав участь у Першій світовій війні. Служив помічником начальника оперативної частини штабу Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії – підполковник.
Виходячи із штатного розкладу, В. Колосовському дістався невеликий розвідувальний відділ. До його складу увійшли начальник, його помічник, двоє офіцерів для доручень, двоє перекладачів і один урядовець. Сам В. Колосовський здійснював загальне керівництво роботою підрозділу. Його помічник, осавул Матвієнко, відповідав за організацію агентурної діяльності (“керування таємною розвідкою”). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) провадив допити військовополонених і громадян, які прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з “політичним бюро у справах контррозвідки”, виокремлював цінну для розвідки інформацію. Перекладачі перекладали з французької та німецької мов, а урядовець виконував обов’язки діловода підрозділу.
В. Колосовський з самого початку побачив, що наявного штату недостатньо, щоб ефективно вирішувати поставлені завдання, тому постійно порушував питання про збільшення штатів задля можливості здійснювати перманентну розвідку всіх армій суміжних з Україною держав. Він також вносив низку пропозицій щодо вдосконалення роботи розвідвідділу, розширення спрямувань, поліпшення матеріально-технічних умов роботи.
У цей період головна увага української розвідки була зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Також здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні, в другу чергу велася розвідка армій інших держав. Здобута відділом секретна інформація щодня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії УНР. Крім цього, відділ розробляв рекомендації для військових аташе УНР за кордоном. Безпосередньою ж організацією роботи аташату займався підвідділ закордонного зв’язку під керівництвом генерала О. Березовського, що функціонував у Генеральному штабі окремо.
Поступово окреслилися основні методи діяльності розвідчого відділу: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, які перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилася відомості, що могли зацікавити українську спецслужбу. Як один із методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних на той час Україні держав – Австрії та Німеччини. Але рівноправного обміну добитися так і не вдалося. Про це підполковник В. Колосовський неодноразово наголошував у своїх доповідях керівництву генштабу. В одній з доповідей він зазначав: “Відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує”. Незважаючи на неодноразові спроби В.Колосовського налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута.
Після проголошення Української держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським і чергової реорганізації у червні 1918 року Генерального штабу Збройних сил України В. Колосовський вже у званні полковника був призначений начальником розвідочного відділу (з 21.06.1918 року згідно із затвердженим штатом).
Відділ мав три частини, розмежування діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрями спрямувань Гетьманату. Перша частина – Румунія, Туреччина, Болгарія, друга – Росія, Кавказ та інші регіони, що утворилися після розпаду Російської імперії, третя – зв’язок з союзними арміями та їх командуванням. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ. При цьому головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.
З-поміж нових форм і методів розвідувальної роботи у цей період вирізняються періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями, використання постійних особливих агентів за кордоном, придбання таємних документів за гроші. В. Колосовський особисто надавав особливої ваги забезпеченню конспірації, особливо ж – збереженню таємності в роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому. “Вся організація закордонної розвідки, – зазначалася у підписаному ним документі, – повинна доставатися безумовною таємністю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомити багатьох осіб з організацією таємної розвідки…”
Розвідка також застосовувала технічні засоби для здобування інформації, насамперед радіоперехоплення. Для контролю радіопереговорів радянських військ була змонтована станція радіоперехоплення на даху будинку Генерального штабу. Для її обслуговування залучали фахівців спеціальної школи підготовки персоналу станцій радіоперехоплення для російської армії, яку було відкрито ще у ході Першої світової війни у Миколаєві.
За часів Гетьманату у сфері військової розвідки під керівництвом В. Колосовського здійснювалася аналітична обробка розвідувальної інформації, відбулося чіткіше розмежування функцій між військовою розвідкою та військовою дипломатією, розроблялися плани активізації роботи шляхом створення закордонних резидентур, які мали поєднувати збір інформації з акціями політико-пропагандистського впливу та іншими заходами в інтересах Української держави.
Після поразки Гетьманату полковник В. Колосовський у добу Директорії УНР також залучався новою владою до розвідувальної діяльності.
З 12 січня 1919 року він — військовий експерт делегації УНР на мирних переговорах у Парижі. Станом на 9 травня 1919 року – військовий агент УНР у Франції, Бельгії, Іспанії, Португалії з дислокацією у Парижі.
З 1920 року перебував в еміграції у Німеччині, редагував журнал “Война и Мир”. Деякий час, з 1929 року, входив до складу військового штабу Проводу українських націоналістів. Помер у 1944 році.

Олександр Скрипник


««««