Розвідчий старшина Іван Вислоцький

Іван Вислоцький вписав своє ім’я в історію української розвідки передусім тим, що залишив по собі детальні письмові спогади про свою службу у розвідчому відділі Української Галицької Армії (УГА) і про діяльність розвідки у цей непростий період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вони були опубліковані у 30-ті роки минулого століття у Львові і дають можливість скласти враження про становлення розвідки УГА, здобутки й вади у роботі, конкретні епізоди розвідувальної діяльності з рук безпосереднього учасника подій.

Досить цікавою є і сама особа Вислоцького. Він народився 24 липня 1893 року у родині священика в селі Лелюхові повіту Новий Санч на Лемківщині. У 18-річному віці добровольцем вступив до австрійської армії, згодом скінчив школу розвідників у Брегені, після чого займався виконанням окремих завдань при штабі корпусу, що базувався в Перемишлі. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон і був вивезений до Чити, а пізніше до Уфи. У революційні дні 1917 року він разом з іншими українськими полоненими з Галичини з пригодами дістався Києва, де вступив до Корпусу Січових Стрільців у ранзі чотового, а згодом отримав звання хорунжого.

Після створення у листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки одразу почалися формування регулярної Української Галицької Армії для захисту своєї державності. Важливе місце в її структурі відводилося розвідчому відділу, який структурно підпорядковувався Начальній Команді – вищому органу управління УГА.

Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Начальником розвідчого відділу на початку 1919 року був призначений поручник Родіон Ковальський, який, за архівними документами, проходить ще і як “шеф розвідки”. До складу відділу входили підрозділи, які займалися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. Останні називалися детективами. Один з таких детективів, який знав Вислоцького ще з австрійської армії, якось навесні 1919 року випадково зустрів його на вулиці і запропонував повернутися до розвідчої служби. Отримавши попередню згоду, відрекомендував керівникові відділу Ковальському. Нетривала розмова про попередню службу справила на того досить позитивне враження, і Вислоцького зараховують до старшинського складу розвідчого відділу.

“Цей відділ був на чолі всієї розвідки, – згадував у своїх споминах Іван Вислоцький, – і мав спочатку назву Вивідчий відділ, скорочено ВВ, а пізніше, аж до кінця свого існування, звався Розвідчим Відділом, чи РВ. Йому підлягали старшини-розвідники при командах бригад та окружних допоміжних командах у Галичині, а також старшини, що перебували на окремих важливих місцях по обидва боки тодішнього українсько-польського фронту і пограниччя з румунами”. Крім цього функціонували підрозділи польової розвідки, авіаційна розвідка, “пропагандивний” відділ, який організовував агітаційно-пропагандистські заходи.

У цей час робота розвідки за етапами діяльності поділяється два головні періоди: галицький, під час якого тривала війна з поляками, і наддніпрянський, коли точилися бойові дії з Червоною та Добровольчою арміями. Розвідники УГА збирали інформацію і про своїх союзників – Дієву армію УНР, бо для цього були вагомі підстави. З одним із таких завдань був направлений на Наддніпрянщину і Вислоцький як єдиний на той час старшина розвідки, який знав цю територію. Після повернення він написав докладний звіт про все побачене, який певною мірою шокував керівництво УГА.

У документі розвідник зазначав, що багато старшин Дієвої армії УНР та отаманів повстанських загонів участі у боях з більшовиками не брали, чинили сваволю проти мирного населення, а кошти, виділені урядом, пропивали. У місті Барі, що недалеко від Жмеринки, побував на допиті у одного з таких отаманів і сам Вислоцький. Був ранок, а отаман виглядав добряче напідпитку, з булавою в руці. Лише придумана розвідником легенда про те, що він прибув сюди з якимось дорученням від Галицької армії, врятувала йому життя.

В іншому випадку він, перевдягнувшись у форму старшини однієї з більшовицьких дивізій, що розташувалася між Жмеринкою і Вінницею, пробрався у тил, де познайомився із її вояками і зібрав багато важливої інформації. Успіху сприяла та обставина, що дивізія складалася переважно з полонених мадярів і німців австрійської армії, і досвід попередньої служби в австрійській армії дав змогу Вислоцькому швидко знайти з ними спільну мову і видати себе за “свого”.

Та чи не найвагомішим досягненням розвідника стало успішне виконання ще одного завдання у тилу більшовицьких військ. Йому належало обминути південне крило більшовицького фронту, зайти в тил і дізнатися, до яких маневрів удаються відступаючі, а головне – з’ясувати, чи мають більшовики на цій ділянці танки. Два тижні провів Вислоцький у ворожому оточенні, ризикуючи потрапити в поле зору противника, але все ж добув інформацію про те, що танки є, але більшовики направили їх проти Добровольчої армії. За виконання цього завдання він отримав підвищення у званні від хорунжого до четаря.

Одним із вагомих успіхів начальника розвідчого відділу поручника Р.Ковальського у цей період був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий повідомив дуже цінну інформацію стосовно дій польської армії на східному фронті.

Загалом же розвідка УГА, хоч і мала деякі успіхи, все ж не могла рівнятися з польською, радянською чи денікінською розвідками через брак кваліфікованих фахівців, коштів і недостатню увагу до цієї важливої справи. Крім цього, розвідувальну роботу ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі.

Зрештою, примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська, оскільки більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників розвідчого відділу і розстрілювали їх без суду. Був заарештований і поручник Родіон Ковальський, але під час конвоювання до Москви йому вдалося вискочити через вікно вагона і, незважаючи на зламану при цьому ногу, втекти. Подальша його доля невідома. Ще 26 співробітників розвідки спромоглися перебратися за кордон через Польщу й Румунію.

Навесні 1920 року УГА та її спецслужби фактично припиняють регулярну діяльність. При цьому більшість армійських старшин та стрільців, співробітників розвідки і контррозвідки переходять у підпілля, поповнюють лави повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів і продовжують боротьбу за самостійність і соборність Української держави.

Така ж доля спіткала й Івана Вислоцького. З молодою дружиною Надією Олексіїв за підробленими паспортами він зумів з пригодами через Одесу, Варну і Білгород дістатися Відня. Потім перебрався до Закарпатської України, що того часу входила до складу Чехословацької Республіки. У 1936-1939 роках працював у львівському видавництві. Перед приходом Червоної Армії у вересні 1939 року з родиною дістався рідної Лемківщини, а восени 1941 року оселився у Самборі, де займався виданням нових шкільних підручників, позбавлених комуністичних стереотипів.  У 1944 році з родиною опинився в таборі для переселенців у Німеччині, звідки у 1948 році виїхав до Парагваю. За океаном у останні роки життя навчав дітей переселенців читати та писати українською мовою. Помер 1969 року в Аргентині.

Олександр Скрипник


««««