На чолі спецслужби еміграційного уряду

Після убивства у 1926 році Головного Отамана Симона Петлюри,  лідери уенерівської еміграції, маючи наміри повернутися на рідну землю для відновлення незалежної держави, активізували свою діяльність. За погодженням з тодішнім прем’єр-міністром Польщі Юзефом Пілсудським вони створили Генеральний штаб Військового міністерства уряду УНР в еміграції, поділений за напрямками роботи на три секції. Друга його секція, зокрема, мала організовувати діяльність розвідки та контррозвідки.

Створення такого підрозділу не було випадковим. Адже завдання, які о тій порі мав вирішувати еміграційний уряд, вимагали відповідної таємної політичної боротьби. Для здійснення цих намірів необхідно було проводити відповідну організаційну роботу, готувати ґрунт для майбутніх дій, підтримувати зв’язок з Україною, інформувати своїх прихильників та однодумців про існування Державного Центру УНР в екзилі та його діяльність. А зробити це без залучення спеціальних служб було непросто.

Важливого значення надавалося роботі розвідки. Перед нею стояло завдання збирати інформацію про становище в Україні з метою підготовки умов для повалення радянської влади і відновлення незалежності й державного суверенітету республіки шляхом військової інтервенції ззовні і активізації партизансько-повстанського руху на території УСРР.

Спершу, у 1926-1928 роках,  другу секцію Генштабу очолював Микола Чеботарів. На цій посаді його змінив Всеволод Змієнко. Вибір на нього пав не випадково. Змієнко мав чималий досвід організаційної роботи, ще за доби Директорії УНР працював у Генеральному штабі, де мав безпосереднє відношення до військової розвідки. Тоді ж він виклав основні концептуальні засади розвідки, її найголовніші завдання, вважаючи розвідвідділ «мозковою клітиною» штабу. Крім цього, Змієнко був цілком відданий ідеї боротьби за незалежність України. Не дивно, що його діяльність у добу національно-визвольних змагань, як активного учасника протидії радянській владі, стала приводом для внесення у 1924 році до переліку політичних злочинців, котрі розшукуються органами ДПУ.

Народився Всеволод Юхимович Змієнко 28 жовтня 1886 року в Одесі в родині капітана царської армії, нащадка козаків, та учительки народного училища. У 1907 році закінчив юнкерське училище. Спершу служив у Очакові, потім в 11-му піхотному полку в Житомирі. У 1913 році закінчив Миколаївську академію Генерального штабу в Петрограді. Після цього служив у 59-му піхотному Люблінському полку в Одесі для здобуття ротного командного цензу. У складі цього ж полку вирушив на фронти Першої світової війни.

За свідченнями очевидців, був надзвичайно хоробрим і відважним у бою, не боявся брати на себе відповідальність, одним з перших піднімався в атаку. Бійці йому вірили, шанували і йшли за ним. У одному з боїв Змієнко отримав поранення в груди. За цей бій його нагородили Георгіївською зброєю. Усього ж бойовий мундир учасника Першої світової війни прикрашали ордени Святої Анни, Святого Станіслава і Святого Князя Володимира.

Влітку 1917 року він обіймав посаду начальник штабу 83-ї піхотної дивізії у російській армії і мав звання підполковника. А потім враз усе змінилося. В Одесі 33-річний офіцер поринув у атмосферу української революції. У той час, коли в Петрограді штурмували Зимовий палац, Всеволод разом з іншим досвідченим військовиком Іваном Луценком  формували Одеську гайдамацьку дивізію військ Центральної Ради. Її курені квартирували  на 5-й станції Великого Фонтану, а штаб містився у будівлі Одеського військового округу.

Командиром дивізії призначили полковника Мазуренка, а начальником штабу – Змієнка. Найперше, що вони зробили, – доклали чималих зусиль для підтримання порядку в місті та на його околицях. І це радо зустріли одесити. Не лишилися непоміченими і організаторські здібності самого Всеволода Змієнка. У березні 1918 року його призначили військовим комендантом Одеси. А вже за кілька тижнів Центральна рада поклала на нього обов’язки голови демобілізаційної комісії УНР в Таврії, на  Херсонщині і Катеринославщині. Він займається обліком, розміщенням, демобілізацією і призовом українських солдатів та офіцерів, які прибували з фронтів Першої світової війни.

Під час наступу на Одесу Добровольчої армії Антона Денікіна Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з іншими очільниками вивів українські частини під Роздільну, в розпорядження генерала Грекова. У подальшому, незважаючи на зміни на українському владному Олімпі, він незмінно посідав відповідальні військові посади, як-от був начальником штабу 3-го Херсонського корпусу, виконувачем обов’язків  командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, командувачем східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, головою комісії з ліквідації справ Східного фронту, начальником штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР.

У складі цієї дивізії він під тиском більшовицьких сил невдовзі відійшов до румунського кордону, потім – до Румунії, а звідти через контрольовані польськими військами землі – до Волині. Там дивізію перейменували на 1-шу дивізію Корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, а згодом на її основі з інтернованих польською владою вояків Дієвої армії УНР Всеволод Змієнко разом зі своїм давнім другом Марком Безручком сформували 6-ту Січову стрілецьку дивізію. Цій дивізії судилося увійти в історію, найперше, завдяки умілим діям її командирів.

Коли влітку 1920 року Першу більшовицьку кінну армію Семена Будьонного перекинули на допомогу військам Михайла Тухачевського, що наступали на Варшаву, їм на заваді стала саме 6-та Січова стрілецька дивізія. Окремі її підрозділи тоді перебували в районі Замостя – штабна сотня, сотня 6-го кінного полку, 6-й технічний курінь і гарматна батарея. Разом з українцями Замостя захищали й польські підрозділи. Оборону очолив полковник Безручко, а начальником штабу був полковник Змієнко.

Увечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували січовиків. Проте несподівано наразилися на запеклий опір і відступили. Вдосвіта наступного дня розпочали атаки з різних напрямків. Надвечір, коли вже пробилися до стіни фортеці, в тилу з’явилася одна з бригад 6-ї Січової дивізії під командуванням полковника Романа Сушка. Її атака була настільки стрімка, несподівана й разюча, що будьоннівці не витримали і з великими втратами відступили в напрямку Володимира-Волинського.

По суті, цей бій під Замостям став вирішальним у стримуванні наступу червоної кінноти на Варшаву. За успішне його проведення і Безручко, і Змієнко були підвищені у званні до генерал-хорунжого Армії УНР. Та ця перемога лише ненадовго підсолодила загальну гіркоту поразок українського війська, яке згодом під натиском червоних змушене було перейти Збруч, за яким уже була польська земля. А там усіх було інтерновано.

Перші роки життя Змієнка в еміграції були досить важкими. Під час перебування у Польщі в таборі для інтернованих вояків Армії УНР він отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього після втечі з рештками війська за кордон лишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодних звісток, бо й вони не відали, де його шукати. Того листа він читав і перечитував з нетямними від горя і розпачу очима. Товариш писав, що від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей – чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. Змієнко сам у 1919 році перехворів на тиф і знав, що це таке.

Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини – Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918 – 1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала. Переправити їх до батька не було змоги. Та й Змієнко тоді бідував, у таборі для інтернованих шукав роботу, пропонуючи себе то журналістом, то вчителем. У тому ж таборі для інтернованих міста Олександрів-Куявський, в якому перед тим перебувало півтори тисячі вояків білогвардійського генерала Миколи Бредова, пізніше розмістилося дві з половиною тисячі  козаків і майже тисячу старшин 6-ї Січової дивізії. Згодом табір поповнився козаками і старшинами 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника та 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Усі вони швидко відчули на собі тяжке таборове життя у переповнених, не пристосованих до зими бараках.

За якийсь час сина Всеволода і доньку Галину Змієнків вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. Зустріч батька з дітьми була жаданою і хвилюючою, а потім почалися важкі будні, сповнені турбот про хліб насущний.

Згодом Змієнко став одним із засновників, а невдовзі і головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». А 1926 року згадали про його фахові здібності.

Отримавши посаду керівника уенерівської спецслужби, Змієнко, перш ніж взятися за проведення змін. Серйозну підтримку у цій справі він отримав від Міністра військових справ уряду УНР в екзилі Володимира Сальського. Міністр на цій справі добре знався. За часів Першої світової війни він був офіцером Генштабу Київського військового округу, працював у розвідувальному відділі, мав на своєму рахунку ряд вдалих вербовок, цікавих і ефективних операцій, дуже уважно і прискіпливо ставився до роботи з агентурою. В еміграційному уряді міністр координував і спрямовував усю діяльність спецслужби від самого її створення, і жодна більш-менш вагома справа не обминала його уваги.

В. Змієнко розпочав свою роботу начальника II секції (розвідка й контррозвідка) Генштабу з того, що встановив стосунки з представниками Військового міністра у країнах Європи, а також з широким колом керівників українських громад, отримавши таким чином дуже важливі джерела інформації. По кожному регіону України він завів окрему справу, де вся територія була розбита на райони приблизно у межах старих повітів. Туди вносилася вся одержана інформація про населення, керівні органи, підприємства, військові частини та інше.

Розвідувальна робота велася за такими напрямами: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення політичного курсу; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з’єднань; активні заходи пропагандивного характеру на терені України; з’ясування становища у прикордонні для успішного перекидання агентів. З цією метою були створені розвідувальні пункти у європейських країнах, котрі мали спільний кордон з СРСР, – Румунії, Чехословаччині, Туреччині, Болгарії, а також у Персії і навіть на Далекому Сході. Фінансування розвідувальної роботи, як і всієї уенерівської спецслужби в цілому, здійснювалося польською спецслужбою, що накладало серйозний відбиток на спрямування діяльності і обов’язкове врахування інтересів Польщі при плануванні конкретних операцій.

Раніше використовувався переважно письмовий зв’язок зі своїми людьми  в Україні. Користувалися шифрами і тайнописом. Кожен резидент мав задля цього свій рецепт. Тепер довелося від такої форми зв’язку відмовитися. Для чекістів це вже не становило таємницю, і від цього мали багато неприємностей. Тому основний акцент зробили на використанні кур’єрів, а також на залучення до співпраці так званих «поворотчан» – тих українців-реемігрантів, які поверталися з різних причин в Україну.

Однак з кожним роком одержувати розвідувальну інформацію з України ставало дедалі важче. Доходило до того, що направлені в конкретні райони розвідники іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції й ДПУ. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося ретельно навчити й підготувати до виконання завдань. Радянські підрозділи контррозвідки у цьому протиборстві виглядали  сильнішими, більш організованими і всеохоплюючими.  У зв’язку з цим В. Змієнко постійно шукав нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України.

Після того, як 1 січня 1936 року спецслужба Генштабу Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі була ліквідована, В. Змієнко продовжував займатися різними уенерівськими урядовими справами під керівництвом В. Сальського. Він увійшов у історію визначних діячів еміграції як глибоко порядна людина, сильна й вольова натура, спроможна самостійно приймати рішення, бути лідером за вдачею.

Він сповна віддавав себе роботі, нехтуючи особистим часом і здоров’ям, що зрештою призвело до тяжкого захворювання. Помер у Варшаві 30 жовтня 1938 року.

Олександр Скрипник


««««