Представник Військового міністра на Балканах

Одним із найяскравіших представників спецслужби УНР у екзилі був Василь Филонович. Його по праву вважали безцінним джерелом достовірної інформації як про колишніх вояків уенерівської армії, так і про ситуацію в емігрантському середовищі. Таке визнання стало наслідком усього минулого життя. Воно було насичене численними драматичними подіями, і доля завжди давала йому шанс опинятися в гущі боротьби за кращу долю України.

Народився Василь Захарович Филонович 15 січня 1894 року в селі Рогізному Сумського повіту (нині це Северинівська сільська рада Сумського району)  у старовинній козацькій родині. Запис про це знайдено у метричній книзі церкви Святого Івана-Воїна. Перші відомості про його козацьких пращурів знайдено ще з часів повстання гетьмана Богдана Хмельницького, з 1648 року, коли під Жовтими Водами загинув один з Филоновичів. В інших джерелах зазначається, що Филоновичі використовували герб «Калинова» і наводиться опис самого герба. У своїх листах Василь також акцентує увагу на своєму шляхетському походженні.

Дитинство його проходило в Сумах. Тут він навчався у Сумській реальній школі, а за якийсь час перейшов до Курської землемірної школи. Змалечку у його характері зримо проявлялися риси лідера. Він був активним, рухливим, допитливим, непоступливим і нетерпимим до всілякої несправедливості. Напевне, всередині давала про себе знати дідівська козацька кров.

Не дивно, що  ще юнаком за участь у національному русі його заарештували й заслали до Саратовської губернії в якусь глушину, звідки до найближчого міста і залізниці було не менше 70 верст. Та це не стало перепоною для його волелюбної натури. Невдовзі він утік із заслання і дістався Кубані. Там знайшов прихисток у якогось старого інженера-землеміра, який навчив його усім премудростям своєї професії і навіть став залучати до виконання якихось робіт.

З початком Першої світової війни Василя призвали до війська. Тоді вже ніхто прискіпливо не цікавився його минулим. Служив солдатом, після закінчення військової школи став старшиною-поручником. Для продовження військової кар’єри обрав Чугуївське військове (колишнє піхотне юнкерське) училище, яке в основному готувало офіцерів для Харківського військового округу.

У російській армії Василь дослужився до штабс-капітана і був представлений до звання капітана. Та одержати нові погони завадила революція 1917 року. На хвилі революційних перетворень він став головою полкової, а невдовзі й дивізійної ради. А коли почався процес українізації військових частин, він очолив його у своєму полку. Тоді вдалося створити 23 сотні. Відчуваючи особисту відповідальність за їхню подальшу долю, Филонович подався до Києва, аби отримати якісь вказівки, що робити далі. Він мав намір сформувати окрему українську військову частину. Та до Києва не доїхав.

У рідних Сумах його призначили помічником повітового військового коменданта, а незабаром – військовим комендантом Сумщини. Нова робота поглинула його з головою.

У січні-лютому 1918 року під час наступу більшовицьких військ на Київ йому доручили очолити відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. Василь прагнув особисто вникати в усі справи, часто з’являвся на передовій, під кулями і артилерійськими обстрілами. Він вирізнявся особливою хоробрістю і невтомністю. «Двожильний»,  – нерідко говорили про нього підлеглі. У березні 1918 року він знову опинився в Сумах на посаді помічника коменданта міста, а з 1 грудня того ж року став начальником оборони Сум та повіту.

За цей час на зміну Центральної Ради прийшов Гетьманат, до якого Филонович ставився не вельми прихильно. Та для нього, вочевидь, головним було не питання державного устрою, а служіння українській справі. У мінливих умовах Української революції він намагався, аби його вчинки не суперечили внутрішньому сумлінню. А ідеалом для себе вважав Українську Народну Республіку. «Будучи вояком, я присягав на Конституцію УНР, за неї я воював і ніколи її не зрадив і не зраджу», – неодноразово підкреслював він.

Звістку про повстання проти Павла Скоропадського, яке почалося після відмови гетьмана від ідеї самостійності України, Филонович зустрів радісно. Як і за часів Центральної Ради знову став проявляти неабияку активність. У цей буремний час його прагнення бути корисним справі боротьби за збереження української державності стало в нагоді. Адже саме розпочалася нова агресія більшовицької Росії проти УНР.

При відступі української армії з Сум Василь Филонович з наказу Головної команди фронту створив окремий Сумський січовий курінь у складі 1500 багнетів, на чолі якого пройшов пів-України, отримав 12 поранень у різних боях. Лише при обороні Житомира, командуючи лівим крилом фронту, був тричі тяжко поранений в груди та обидві руки. Розривною кулею сильно розтрощило кістку лівої руки. Та не дивлячись на тяжке поранення, він залишавсь в строю аж до перелому бою, коли січовики погнали більшовиків, і лише тоді передав командування своєму заступникові.

На початку 1919 року у його військовій кар’єрі стався несподіваний поворот. Чи то тривале лікування після поранень тому посприяло, чи зміна військово-політичної обстановки. Якось його запросили до ставки Головного Отамана.

– Маємо намір призначити вас старшиною для окремих доручень, – повідомили у конфіденційній розмові.

– У чому полягатиме моя робота? – поцікавився він.

– Ваші знання і військовий досвід можуть бути потрібними не лише в бою, на передньому рубежі, а й при плануванні операцій, аналізі розрізнених відомостей, прорахунків. І не тільки це. Можливо доведеться діяти і в запіллі.

Згодом на виконання саме такого завдання його відрядили у складі 32 старшин. Треба було надати допомогу українським повстанським загонам, зорганізувати їх і скерувати у вірному напрямку. Василь пройшов по тилах червоної та білої російських армій від Катеринославщини до самої Одеси. А там трапилася халепа. Його упізнав один старий знайомий старшина, який перейшов служити до Денікіна.

Василя заарештували і якийсь час тримали в Одесі. На допитах він тримався мужньо і нічого про свою особливу місію не сказав. Тоді денікінська контррозвідка переправила його до Новоросійська, маючи намір зібрати додаткові докази й свідчення і таки вибити з нього зізнання.

Филонович розумів, що довго це не триватиме. Якщо заарештують ще когось зі старшин і дізнаються про їхні плани, розстріл неминучий. На новому місці він почав уважно придивлятися до працівників комендатури. З-поміж них було чимало українців. У розмовах з ними, якщо траплялася нагода, він виокремив тих, хто співчутливо ставився до його долі. Один з таких патріотів згодом допоміг організувати втечу з полону.

Він одразу подався на Кубань. Туди було рукою подати. А там він уже більш-менш орієнтувався. До того ж уже мав інформацію про існування Кубанської Народної Республіки і неприйняття нею Добровольчої армії Антона Денікіна з її намірами боротьби за реанімацію «єдіной і нєдєлімой». На Кубані приєднався до повстанчої групи так званих «зелених» – кубанських козаків, що не визнавали ні білої, ні червоної російських армій і боролись за самостійність свого краю.

Серед членів цієї повстанської групи не було старшин з таким військовим досвідом, як у нього. Не дивно, що він згодом очолив групу і став планувати активні дії проти денікінців. Дійшло й до збройного протистояння.

Довелося з боями відступати через Сухумський перевал на територію Грузії. Там на початку 1920 року Филонович дістав призначення до Української військової місії. «Отже, там, у Києві, про мене пам’ятають, я потрібен для нашої боротьби», – з приємністю розмірковував він, плануючи свою подальшу роботу.

Як член військової місії, він відвідував Азербайджан та Вірменію. А коли постала потреба в українському представництві у місті Поті, його призначили віце-консулом Української Народної Республіки у Грузії. Перебуваючи на значній віддалі від столиці України й не маючи прямих контактів зі штабом Головного Отамана, Василь міг лише здогадуватися, що від нього очікують не лише роботи з організації консульської справи й розвитку дипломатичних стосунків. Як досвідчений військовик, він намагався отримувати доступ до розвідувальної інформації, яка була б корисною у військово-стратегічному відношенні.

Згодом випала нагода проявити себе сповна на таємному фронті. Він одержав вказівку виїхати до Криму для розвідки обстановки. Залучивши усі свої зв’язки, домовився з впливовими кубанцями, які включили його до складу місії Кубанського військового отамана. Та саме вирушала у Крим до Врангеля. Як кубанський старшина числився у її складі й Филонович. Згодом у Криму він зустрівся з офіційними представниками такої ж місії від УНР і доповів про все, що вдалося дізнатися за час перебування на півострові.

У цей час обстановка стрімко змінювалася. Армія УНР змушена була відступати на захід. Филонович дістав наказ виїздити з Криму до Туреччини, а звідти до Болгарії. Це йому вдалося зробити за допомогою французької військової місії. А далі почався особливий і своєрідний період роботи в еміграції.

У Туреччині зібралося кілька тисяч українців – як учасників армії УНР, так і мобілізованих у свій час денікінцями. Василь був серед тих, хто організовував допомогу бажаючим перебратися до Болгарії, а потім в Україну. 1 січня 1921 року він переїхав до Болгарії, де очолив військову організацію «Січ» і став головою української громади. Навколо нього гуртувалися українці, які розгледіли в ньому людину, не байдужу до української справи. Він щиро прагнув об’єднання розрізнених осередків українців, захисту їхніх прав, збереження на чужині національних традицій.

Спершу Василь узявся за налагодження культурницької роботи серед української еміграції. Особливу увагу приділив облаштуванню могили Михайла Драгоманова. Згодом скликав перші організаційні збори українських емігрантів, які зголосилися, аби він став головою громади. Вдалося йому затвердити й зареєструвати і статут громади. Таку активність одразу оцінив Уряду УНР, і  вже восени 1922 року Генеральний штаб призначив полковника Филоновича військовим аташе в Болгарії.

Більшовицька Росія також пильно стежила за його роботою, і за кілька місяців через тиск на болгарський уряд змусила залишити Болгарію. Филоновичу закидали нелояльність і ворожу діяльність.  Василь переїхав до Чехо-Словаччини. Там закінчив вищу технічну школу за фахом лісового інженерства і став працювати інженером на будівництві шляхів. Та своєї роботи в ім’я відродження української державності не полишав.

Упродовж 1922-1939 років він виконував обов’язки представника військового міністра УНР на Балканах, вів розвідувальну і контррозвідувальну діяльність. Поєднання життєвого досвіду з професійними знаннями конспіративних методів діяльності робили його надзвичайно цінним співробітником. Здавалося, він знав усе і про всіх, міг скласти детальну і влучну характеристику на багатьох персонажів української еміграції, з багатьма листувався. А ще залучився до журналістики. Його навіть обирали секретарем Союзу українських журналістів і письменників на чужині. Це розширювало і без того широкі можливості зі збирання інформації, її аналізу і складання доповідей Військовому міністрові, які він надсилав із завидною регулярністю.

Особливо плідною була робота у журналі військово-політичної думки «Гуртуймося». Василь Филонович разом з Миколою Битинським були видавцями і співредакторами цього часопису. Він створювався спеціально для українських емігрантів на Балканах та в Туреччині. То були переважно вояки, які в складі армій Денікіна і Врангеля потрапили до цього регіону внаслідок евакуації. Завдяки правдивим, яскравим, емоційним публікаціям журнал набув такої популярності, що його стали замовляти українські емігранти та їхні організації з інших країн Європи і навіть Китаю та США .

Під час Голодомору 1932-1933 років, коли тисячі українських біженців буквально форсували на підручних засобах Дунай, рятуючись від смерті на території Румунії, редакція журналу розгорнула справжню кампанію на своїх сторінках з висвітлення тих жахливих подій. Хотіли у такий спосіб привернути увагу до голоду в Україні світову спільноту й організувати допомогу голодуючим.

Филонович і сам у ті дні переживав фінансову скруту. Він навіть продав власного мотоцикла, аби профінансувати вихід чергового числа журналу. Тепер він дбав не тільки про себе, а й про сім’ю. Наприкінці 1933 року він одружився. Згодом народився син.

Попри сімейні клопоти Василь не полишав ні громадської роботи, ні праці на особливому таємному фронті. Він продовжував комплектувати й упорядковувати власний архів, до якого входили листи, окремі документи з часів визвольного руху, відомості про ветеранів Армії УНР, членів різних емігрантських організацій, про українські громади за кордоном. Він вважався дуже обізнаною людиною, не дивно, що до його думки дослухалися й керівники уенерівської спецслужби. Нерідко до нього зверталися за характеристиками на окремих осіб, радилися, наскільки можна довіряти тій чи тій людині.

Поворот у житті настав наприкінці 1930-х років. З 1938 року  Филонович жив у селі Великий Бичків, був добре обізнаний із ситуацією на Закарпатті, оскільки й раніше неодноразово відвідував цей край. Цілком логічно виглядає, що після утворення Карпатської України він опинився саме там, де з’явилися паростки української ідеї й намагання втілити її у конкретні справи.

У цей доленосний момент на захист краю стала Національна оборона Карпатської України. Її основу склали відділи військової організації «Карпатська Січ», нашвидкуруч мобілізоване чоловіче населення, придатне для військової служби, та офіцери чехословацької армії, які мали українське коріння. Попри поспіх в організації та комплектуванні збройних сил, брак озброєння і слабкий рівень військової підготовки січовиків, оборонці Карпатської України чинили запеклий опір.  Та сили були нерівними.

Січовики відступали до Хусту, прагнучи якомога довше протриматися. Саме в цей час у столиці краю відбувалося історичне засідання Сойму, на якому на законодавчому рівні закріплювалася незалежність Карпатської України.

Оборонці трималися до останнього. Коли постріли ущухли, на полі бою зосталися бездиханними 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців, переважно семінаристів і пластунів. Крім того, мадяри захопили в полон 450 січовиків, поміж яких було багато вихідців із Галичини.

«Тут повстали нові Карпатські Крути», – так написав про цей бій підполковник армії УНР Василь Филонович, член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України.

Коли артилерійська канонада і звуки важких кулеметів ще доносилися звіддалік, Василь перебував у штабі Національної оборони в центрі Хусту. Поспіхом відбувалася евакуація урядовців та активістів, і вже ні про яку подальшу організовану оборону міста не йшлося. Усі розуміли, що лік іде на години.

У якусь мить він помітив, що в місті вже немає ні начальника Національної оборони, ні начштабу. Як військовик з великим стажем, досвідом служби і знанням статутів, він усвідомив, що має перейняти їхні функції на себе. За віками виробленою військовою традицією так мав чинити кожен – приймати командування як найстарший у ранзі старшина. Таким у цей відповідальний момент, хотів того чи ні, був він, полковник армії УНР Василь Филонович.

З боями він зумів вивести уцілілих членів штабу і кількасот січовиків через кордон на територію Румунії. Та порятунку не було й тут. За кілька днів румуни передали усіх, а було їх близько 275 осіб, Угорщині. Не хотіли псувати дипломатичні стосунки.

Полонених помістили до концентраційного табору. Як помста за відчайдушний захист Карпатської України над ними жорстоко знущалися. Чи не найбільше дісталося Филоновичу. Він мав зранену руку ще з часів визвольної війни українського народу 1917-1921 років. Аби більше дошкулити, його били прикладом рушниці по хворій руці і по голові, аж доки кров не залила усе його обличчя й тіло.

У концтаборі Василь з побратимами зазнали багато знущань і принижень. Після звільнення з мадярського полону він переїхав до Словаччини, а у 1951 році – до США. І там не припиняв боротьби за українську справу: очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР, виступав з доповідями перед українськими громадами, багато часу проводив із молоддю, писав статті й спогади. У 1973-1978 роках у званні генерал-хорунжого виконував обов’язки військового міністра УНР в екзилі.

Та до проголошення незалежності України не дожив всього чотири роки. Помер 3 червня 1987 року у Міннеаполісі (США). Поховали нащадка запорозьких козаків на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

Олександр Скрипник


««««