Останній із могікан

Костянтин Богомазов: «За підписанням Акта про капітуляцію гітлерівської Німеччини я спостерігав з балкона»

95-рiчний ветеран Другої світової війни і ветеран зовнішньої розвідки Костянтин Пантелеймонович Богомазов — чи не єдиний з нинішніх мешканців України, хто був присутній при підписанні Акта про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини у Карлсхорсті у ніч з 8 на 9 травня 1945 року. А за тиждень до цього він став свідком прибуття на командний пункт 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-лейтенанта Ганса Кребса для проведення переговорів про перемир’я. Тоді ж він довідався про самогубство Гітлера, а згодом брав участь у роботі спеціальної групи з пошуку й упізнання його останків, особисто допитував медсестру фюрера й лікаря, який став свідком отруєння дітей Геббельса в підземному бункері.

Костянтин Богомазов пройшов усю війну. Спершу в Ірані керував оперативною групою, що займалася виявленням німецьких розвідників та агентів. Брав участь у боях на Курській дузі, у наступальній операції «Багратіон», у складі 1-го Білоруського фронту дійшов до Берліна. Та найбільше йому запам’яталися травневі дні 1945 року, коли став свідком і учасником подій, що назавжди увійшли в історію Другої світової війни.

«Серед ночі першого травня мене розбудив посильний, — згадує Богомазов. — Він повідомив, що мене терміново викликає начальник центральної оперативної групи фронту генерал Мельников. Ця група була створена за спеціальним розпорядженням напередодні битви за Берлін і мала займатися виявленням, арештами та допитами високопоставлених нацистських злочинців, аби ніхто з них не уник відповідальності. Мене призначили начальником слідчого підрозділу цієї групи. Перша думка, яка промайнула спросоння, — мабуть захопили когось з оточення Гітлера. Від генерала Мельникова жодних подробиць з’ясувати не вдалося. «Негайно виїжджаємо на командний пункт 8-ї гвардійської армії, там про все дізнаємося», — сухо промовив він».

Уже на командному пункті в районі аеропорту Темпльхоф капітан Богомазов довідався, що прибули парламентарі на чолі з начальником генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-лейтенантом Гансом Кребсом нібито для проведення переговорів про перемир’я. Члени оперативної групи мали, якщо б виникла така потреба, проводити невідкладні процесуальні дії стосовно німецьких представників. Та до цього не дійшло, і Богомазов нарівні з іншими офіцерами штабу вів запис розмови і зацікавлено спостерігав за цим історичним дійством.

Кінематографічну версію цього епізоду було відтворено у радянській кіноепопеї «Визволення». За словами Богомазова, у фільмі не все так показано, як було насправді, хоча й близько до реального перебігу подій. Єдине, що всієї емоційної напруги передати було непросто.

— Перемовини тривали всю ніч і ще півдня, — згадує Богомазов. — Командувач армії Василь Чуйков і Кребс спілкувалися то через перекладача, то переходили на російську мову. Як потім з’ясувалося, німецький генерал напередодні війни працював заступником воєнного аташе Німеччини у Москві і знав російську. Він повідомив, що прибув за дорученням Геббельса й передав від нього лист. У листі вказувалося про те, що 30 квітня о 15.50 добровільно пішов iз життя фюрер і всю владу заповів Деніцу, Геббельсу й Борману. Додавався ще якийсь заповіт Гітлера, а також список нового імперського уряду, який нацистські ватажки нібито хотіли створити в обмін на припинення бойових дій. До нашого приїзду Чуйков уже доповів про все командувачу фронтом Жукову, який направив для ведення переговорів свого заступника генерала армії Соколовського.

— Як відреагували на звістку про смерть Гітлера на командному пункті? — цікавлюся у Богомазова.

— По-різному, — відповідає він. — Чуйков доволі стримано. Здається, навіть зауважив, що йому про це вже відомо. Можливо, хотів зумисно показати свою обізнаність і високий статус господаря становища. Хоча насправді для усіх це була новина і найбажаніша звістка за всі роки війни. Утриматися без емоцій було важко. Особисто в мене було подвійне відчуття: від величезної радості, що таке породження зла нарешті припинило існування, до жалю за тим, що не вдалося взяти його живим і привселюдно судити. Адже багато хто в нашій оперативній групі мріяв стати учасником арешту фюрера і його допитів. Уже пізніше я дізнався про реакцію Сталіна на цю звістку. Коли Жуков йому доповів про це по телефону, він нібито сказав: «Догрався, сволота! Шкода, що не вдалося взяти живим». А потім запитав, де труп Гітлера. Жуков iз посиланням на перші свідчення Кребса відповів, що труп був спалений.

Про те, що генерал Кребс того ж дня після повернення до свого штабу і відмови Геббельса від беззастережної капітуляції пустив собі кулю в голову, Костянтин Богомазов ще не знав. Події розгорталися блискавично, і він сповна був задіяний у цій круговерті.

Другого травня у розташування радянських військ прийшов чоловік у цивільному, інтелігентної зовнішності, назвався лікарем, сказав, що знає про деякі обставини смерті ватажків Третього рейху. Спершу він повідомив про самогубство Гітлера, та про це вже знали. Потім почав детально розповідати про подробиці смерті дітей Геббельса. Його показання фіксував саме капітан Богомазов. За 70 років, що минули відтоді, деякі подробиці уже стерлися з його пам’яті. Та все ж ветеран доволі образно й емоційно переповідає ту бесіду.

«Лікар Кунц, а він так представився, розповів, що в ніч із першого на друге травня, коли на підступах до рейхсканцелярії точилися запеклі бої, він перебував у підземному бункері. Одне з приміщень займала багатодітна родина Геббельса. А він був у них особистим лікарем. Дружина Геббельса покликала його і звеліла зробити дітям уколи морфію. Коли ті заснули, вона мовила: «А тепер беріть ампули з отрутою, кладіть кожному до рота і роздавлюйте». За словами Кунца, від несподіванки й страху він спочатку остовпів, а потім опанував собою і рішуче відмовився це робити. Вона обізвала його слабаком і ганчіркою, взяла ампули із синильною кислотою і все зробила сама. Лікар лише констатував їхню смерть. А за якийсь час він довідався, що й Геббельс із дружиною наклали на себе руки. Переповідаючи цю жахливу сцену, лікар дуже хвилювався, здавалося, що він і досі не прийшов до тями від усього пережитого».

Розповідаючи про участь у ідентифікації останків Гітлера, Богомазов зазначив, що цим займалися інші оперативні групи. Одна з них досліджувала місце спалення Гітлера і Єви Браун та знайдені трупи, інша працювала з особистим дантистом Гітлера, аби за щелепою ідентифікувати особу. Для цього спеціально проводили експертизи, інші дослідження. Йому ж випало допитувати медсестру фюрера, яка, втім, дала свiдчення лише загального характеру.

Костянтин Пантелеймонович пожвавішав, коли мова зайшла про відвідання бункера Гітлера. Туди він iз колегами потрапив уже не в службових справах, а просто заради цікавості.

«Нам дозволили зайти після того, як там усе обстежили сапери. Бункер справив враження потужної споруди з безліччю обладнаних приміщень, призначених для роботи й відпочинку. Одна з кімнат була пристосована під бар. Ми зроду такого не бачили і не куштували. У когось одразу ж народилася ідея: «Давайте вип’ємо за перемогу». Почали відкорковувати пляшки, але я дав команду зачекати. Остерігався, що все це могли отруїти».

А справжній бенкет, за словами Богомазова, був уже після підписання Акта про капітуляцію Німеччини в ніч із 8 на 9 травня. На тому святкуванні був присутній і він, як і на підписанні самого акта. Ось як він згадує про це.

«Ввечері 8 травня нашій групі надійшла команда прибути до колишньої їдальні німецького військово-інженерного училища у Карлсхорсті. Нас розмістили на балконі. При цьому пояснили, що наша функція полягає у спостереженні за всім, що відбувається, а в разі непередбачуваних обставин ми мали бути готовими до охорони і фізичного захисту присутніх. Рівно опівночі до зали увійшли представники командування всіх союзних військ. З нашого боку делегацію очолювали Жуков і перший заступник народного комісара закордонних справ Вишинський. За довгими столами, застеленими зеленим сукном, сиділи генерали. У залі було багато журналістів і фотографів. Згодом ввели уповноважених до підписання акта з німецького боку. Найбільше мені запам’ятався фельдмаршал Кейтель із маршальським жезлом у руці. Він намагався триматися гідно, демонструючи військову поставу, та все ж нервував. Мені навіть здалося, що перед підписанням у нього випав монокль, він поправив його і почав ставити підписи під документами. Підписання акта завершили вже ближче до першої години ночі 9 травня. Жуков привітав усіх із перемогою. Ми почали обійматися й тиснути один одному руки».

Та на цьому Друга світова війна для Богомазова не закінчилася. У складі оперативної групи він брав участь у допитах нацистських злочинців. Серед арештованих найбільше запам’ятався радник розвідувального відомства нацистської партії Вальтер Ніколаї, який керував німецькою військовою розвідкою в роки Першої світової війни. На його допит неодноразово приходив Іван Сєров, який був у той час заступником Георгія Жукова з роботи в радянській адміністрації у Німеччині, а пізніше очолив КДБ СРСР. На момент арешту Вальтер Ніколаї був уже похилого віку і запам’ятався Богомазову інтелігентністю, освіченістю й колосальними пізнаннями в галузі розвідки. Він уже не мав доступу до агентури абвера безпосередньо в роки Другої світової війни, проте навіть інформація про його попередню діяльність була дуже цінною й цікавою.

А ще Богомазову упродовж якогось часу довелося виконувати доволі специфічне завдання.

«Мене призначили відповідальним за приймання цінностей із комерційних банків Берліна, — згадує ветеран. — Кілька груп у складі солдатів і офіцерів розкривали банківські сховища, вилучали все найкоштовніше і вантажівками привозили у спеціально відведене для цього приміщення. Я з помічниками приймав усе це, складав описи, акти, зважував. Здебільшого це були вироби із золота і срібла — сотні кілограмів, мистецькі вироби, шуби з натурального хутра тощо і багато антикварних речей, награбованих нацистами по всьому світі».

На мою репліку про те, що у цьому занятті була велика спокуса, Костянтин Пантелеймонович відреагував миттєво: «Хочете вірте, хочете ні, але не взяв нічого. Бійцям, які привозили з банків цінності, наприкінці дозволив вибрати собі золоті кишенькові годинники з мелодією. А в мене такий уже був. Якось фронтові розвідники подарували трофейний. Єдине, що своїй майбутній дружині, а вона тоді разом зі мною служила в одній військовій частині, взяв з усього цього добра на подарунок накидку на плечі і гарну наволочку на подушку. А пізніше на деяких фронтових подругах наших генералів я бачив і дорогі шуби, і коштовні прикраси з нашого складу. Та це вже робилося без моєї участі. Я зітхнув iз полегшенням, як тільки здав усе за актом представникові банку, який приїхав із Москви».

У Німеччині Костянтин Богомазов перебував до 1947 року. Там одружився, там народилася донька, а вже після повернення на батьківщину — син. Потім він працював у Києві у контррозвідцi, а з 1951 по 1964 рік — у підрозділах зовнішньої розвідки, зокрема й за кордоном. Деякі нагороди й особисті речі того періоду зберігаються нині у музейній експозиції Служби зовнішньої розвідки України.

Олександр СКРИПНИК,

радник Голови Служби зовнішньої розвідки України

“Україна молода”, 28.04.2014


««««