Українці на таємному фронті Другої світової

У рамках заходів з відзначення 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни у Службі зовнішньої розвідки України проходять заходи з ушанування подвигу українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції, віддається данина пам’яті усім борцям проти нацизму, загиблим воїнам, жертвам війни, учасникам українського визвольного руху цього періоду. Звісно, що особлива увага надається співробітникам розвідки, які протидіяли планам ворога, здобували цінну військову інформацію, своєю незримою роботою сприяли прискоренню перемоги над гітлерівською Німеччиною.

При цьому на фоні російської агресії проти України і кремлівської пропаганди, яка намагається спотворити і нівелювати роль українців у здобутті перемоги, відбувається переосмислення подій 70-річної давності і руйнація усталених радянських міфів та стереотипів.

Загалом, роль представників української розвідки у прискоренні перемоги над гітлерівськими загарбниками була багатогранною і всеохоплюючою. Ще задовго до початку війни вони здобували важливу інформацію про підготовку Німеччини до нападу на Радянський Союз. Одним із тих, хто завчасно інформував про плани Гітлера, був видатний український художник Микола Глущенко. А добуті ним креслення німецьких авіаційних двигунів для винищувачів та іншої військової техніки дали змогу у стислі терміни прискорити створення радянських аналогів.

Чернігівчанин Петро Гудимович у 1940-1941 роках перебував зі спеціальним завданням у Польщі як резидент радянської розвідки і передавав важливі відомості про концентрацію гітлерівських військ поблизу кордону з СРСР. Крім цього, він одержав інформацію і про точну дату нападу.

Чимало конкретних відомостей про прибуття у березні-травні 1941 року німецьких військ на територію Румунії і Угорщини, дислокацію військових частин поблизу кордону, зростання інтенсивності залізничних перевезень, будівництво стратегічних комунікацій та інженерних споруд, мобілізаційні й інші заходи здобули розвідувальні відділи Київського особливого та Одеського військового округів. Про це красномовно свідчать розсекречені документи з галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України.

У перші місяці війни була створена й активно діяла на окупованій території низка розвідувальних резидентур: у Києві під керівництвом уродженця Київщини Івана Кудрі, у Миколаєві, яку очолював Віктор Лягін – уродженець Брянщини, у Одесі на чолі з рязанцем Володимиром Молодцовим та в інших містах. До їх складу входило багато українських розвідників, партизанів і підпільників, окремі з яких здійснили справді героїчні вчинки.

Зокрема, одну з найзначніших диверсій проти німецьких окупантів організував у Миколаєві волинянин Олександр Сидорчук, який входив до складу місцевої розвідувальної резидентури. Тоді у результаті серії потужних вибухів і пожежі було знищено німецький аеродром. Загалом гітлерівці втратили 27 літаків, стільки ж запасних авіаційних двигунів, бензосховище з пальним, два склади з обладнанням і запчастинами, авіамайстерні. За масштабністю одночасно заподіяних ворогу збитків ця операція і її головний виконавець увійшли в історію Другої світової війни.

Навічно вписав своє ім’я в історію розвідки Другої світової війни Герой Радянського Союзу Микола Прокоп’юк з Хмельниччини – командир розвідувально-диверсійного загону, а перед війною – один з керівників розвідувальних резидентур в Іспанії і Фінляндії. Нині на батьківщині розвідника діє музей його імені.

Серед жінок-розвідниць цього періоду унікальну, сповнену численних пригод і драматичних епізодів біографію має уродженка Херсонщини Марія Фортус, яка спершу виконувала розвідувальні завдання в охопленій полум’ям війни республіканській Іспанії, а згодом – на окупованій гітлерівцями території низки європейських країн, за що була нагороджена п’ятьма бойовими орденами. Як про визначну розвідницю про неї дізналися після виходу на екран художнього фільму «Салют, Маріє!» з Адою Роговцевою у головній ролі. Її ім’ям названа одна з вулиць у Херсоні.

До когорти найвизначніших радянських письменників і сценаристів, хто найкраще відтворив образ розвідника у художніх творах і кінофільмах періоду війни, увійшов одесит Михайло Маклярський. За його сценаріями було створено 14 художніх кінофільмів, зокрема і «Подвиг розвідника» з Павлом Кадочниковим у головній ролі, який став на довгі роки культовим фільмом у повоєнний період.  Сам Маклярський під час Другої світової війни доволі успішно займався розвідувальною діяльністю, доклав руки до розробки відомих операцій «Монастир» та «Березино», що, зрештою, і допомогло йому правдиво й точно показати роботу розвідників.

Досить відомим у післявоєнний період було ім’я одесита і німця за національністю Миколи Артуровича Гефта, який успішно діяв у окупованій Одесі. Він став прототипом головного героя кількох фільмів, знятих за документальними повістями Віктора Михайлова. Його подавали до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але з певних причин, ймовірно пов’язаних з його національним походженням і обмеженням у зв’язку з цим громадянських прав у минулому, нагородження не відбулося. Але це жодним чином не применшує його героїчних вчинків на таємному фронті.

Дещо в тіні надмірної героїзації  радянською пропагандою розвідника росіянина Миколи Кузнєцова опинився його бойовий соратник по партизанському загону «Переможці» рівненчанин Микола Струтинський, хоч його бойові заслуги досить значні. Він діяв на Рівненщині як розвідник і як організатор розвідгруп, здійснював зв’язок загону з підпіллям, забезпечував партизан зразками різноманітних гітлерівських документів, виконував інші ризиковані завдання.

Одним з прообразів радянського розвідника Олександра Бєлова – Йогана Вайса з кінофільму «Щит і меч» був харків’янин Олександр Святогоров (розвідувальний псевдонім «Зорич»), який діяв на території Польщі і Чехословаччини.

Ще більше написано про майора «Вихора» – Героя України Євгена Березняка. Завдяки рішучим діям очолюваної ним бойової групи військової розвідки «Голос» вдалося врятувати від знищення замінований гітлерівцями стародавній Краків.

Окрім Євгена Березняка, у роки Другої світової війни активно діяли військові розвідники Анатолій Гуревич, Семен Побережник і Ян Черняк, народжені в Україні, які упродовж тривалого часу виконували особливі завдання ГРУ Генштабу Радянської армії у країнах Європи. Всі вони добували надзвичайно важливі відомості, які кардинальним чином впливали на хід воєнних дій. Щоправда, після війни вони потрапили в опалу, а дехто і в сталінські табори, а справжнє визнання їхніх заслуг, повна реабілітація, шана, нагороди прийшли до них лише через кілька десятиліть.

Крім уже згаданих героїв-розвідників, можна ще назвати імена харків’янина Леоніда Ліницького, волинянина Євгена Міцкевича, запорожця Володимира Вертипороха, киянку Раїсу Соболь та інших. Упродовж багатьох років їх ідентифікували як радянських розвідників, при цьому ніяких особливих акцентів на їхній національній приналежності свідомо не робили.

Ні для кого не є секретом, що підрозділи української розвідки підготували й закинули у глибокий тил ворога величезну кількість розвідувально-диверсійних, підпільно-партизанських, зафронтових оперативних груп, окремих розвідників і агентів зі спеціальними завданнями, які результативно діяли на території Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини та інших країн Європи. І тут уже ніхто не стане заперечувати, що роль цих загонів у прискорення перемоги була досить суттєвою.

Зокрема, вже з початку 1943 року зафронтова розвідувальна діяльність набула нових форм і методів. Одним із перспективних її різновидів стали оперативні групи з 5-10 осіб, які діяли на окупованій території України на базі партизанських загонів і з’єднань. У цей час підрозділами зовнішньої розвідки за лінію фронту було відправлено близько двадцяти таких груп                        («Переможці» Д. Медведєва, «Унітарці» В. Хондожка, «Дружба» М.  Онищука, «Розгром» Г. Бурлаченка, «Волинці» П. Форманчука і багато інших). Зафронтові опергрупи створювали розгалужену агентурно-інформаційну мережу, просували свою агентуру у військові та адміністративні установи окупантів, здійснювали диверсії.

Для порівняння, якщо з листопада 1941 року до березня 1942 року підрозділами держбезпеки УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно та заслано на окуповану територію 150 партизанських формувань загальною чисельністю 1119 бійців, то у 1943 році ця робота значно активізувалася. У цей час вдалося налагодити якісну і всебічну підготовку (3-4 місяці замість 3-4 тижнів) командирів партизанських загонів і спецгруп. У партизанські школи стали зараховувати фронтових офіцерів, командирів з вищою інженерною освітою. В Україні ці так звані «лісові академії» випустили 5 тисяч розвідників і диверсантів. Це одразу позначилося на результатах.

Українці воювали з нацистами не лише в радянських партизанських з’єднаннях, а й у загонах Української повстанської армії. Сповідуючи ідею боротьби за вільну суверенну державу, УПА перебувала в стані війни на два фронти – проти гітлерівського та сталінського режимів.  У цьому нерівному протистоянні ОУН та УПА втратили загиблими понад 100 тис. чоловік, тобто кожного четвертого з тих, хто зі зброєю в руках відстоював право народу на власну державу.

Загалом, якщо говорити про Україну і українців у контексті Другої світової війни, то статистика доволі красномовна. За інформацією Українського інституту національної пам’яті, з України до радянських Збройних Сил було забрано понад 9 млн. осіб. Усього СРСР у роки війни втратив 16,2 млн. військовослужбовців, близько 4 млн. з них були вихідцями з України. 1,7 млн. мешканців України повернулися з Червоної армії інвалідами. З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті. На території України було розгромлено майже 61% сухопутних сил німецької армії. З січня 1943 року до жовтня 1944 року Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на території України воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій. У 1944 році в Україні воювало 50% усіх сухопутних військ Червоної армії.

Українська PCP була другою за представництвом у радянських Збройних Силах після Російської Федерації. З’єднання чотирьох Українських та двох Білоруських фронтів на 50–80 відсотків складалися з мешканців республіки. Уродженці України становили значну частку вищого командного складу Збройних Сил СРСР. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів. Серед генералів та адміралів нараховувалось близько 300 представників України.

Величезні збитки Україні принесла німецька окупація і майже безперервні бойові дії. У роки війни, від 1939 року до 1945 року, Україна втратила 4,5 млн., цивільних громадян (разом із військовими втрати становлять близько 8,5 млн. чол.). В Україні частково або повністю було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 16 тис. 150 промислових підприємств, 2 млн. будинків, 1 тисяча 916 залізничних станцій,  18 тис. лікарень, поліклінік і медпунктів, 32 тис. 930 шкіл, технікумів, училищ, інститутів, університетів та науково-дослідних установ.

Кореспондент газети «Saturday Evening Post», відвідавши в 1945 році Україну, з жахом написав: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було, насамперед, українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарстві, людській силі».

Наведені факти переконливо доводять, що український народ зробив величезний внесок у перемогу Антигітлерівської коаліції над нацизмом у Європі, зазнавши при цьому колосальних людських та матеріальних втрат. Намагання кремлівської пропаганди применшити цей внесок є, щонайменше, аморальним.

Зрештою, сьогодні важливіше займатися не підрахунками й порівняннями, а гідно вшановувати усіх борців проти нацизму, увічнювати пам’ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни, посилювати турботу про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, утверджувати спадкоємність традицій воїнів-переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідувати суспільство навколо ідеї захисту України.

Це ж можна сказати і про розвідників, народжених в Україні. Їхній внесок у загальну перемогу у Другій світовій війні важко виміряти якимось цифрами, кількістю одержаних цінних матеріалів, проведених операцій чи диверсійних актів, здійснених подвигів. Напевне, і не варто цього робити, виділяти когось, виокремлювати із широкого загалу відомих і безіменних героїв, для яких понад усе було почуття військового обов’язку і прагнення захистити рідну землю. Водночас, віддаючи данину пам’яті усім бійцям видимого і невидимого фронтів,  кожна нація і держава, у першу чергу, все ж має пам’ятати і шанувати своїх героїв.

 

Віктор Гвоздь,

Голова Служби зовнішньої розвідки України,

кандидат військових наук


««««