«Для перевербовки органами ГПУ непридатний»

Усю зиму 1920-го року на селі тільки й було балачок про стрімкий рейд Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців із заходу на схід і південь. Після зайняття Черкас далеко по Лівобережжю пішли чутки, що українське військо вже дійшло до Дніпра. У лютому звільнили Золотоношу. Але армія змушена була повернути на правий берег Дніпра. Переправившись, військо отаборилось у Холодному Яру. Згодом пішли у західному напрямку – одночасно різними дивізіями захопили Гайсин, Умань, Ольвіопіль, залізничний вузол Христинівку.

Мешканці села Глодоси Єлисаветградського повіту щодня жваво обговорювали ці події. З-поміж тих, хто радо очікував наближення українського війська, був і 23-річний Семен Могила. Понад те, він не лише очікував, а й ретельно готувався, аби долучитися до визвольного походу.

Ще наприкінці 1917 року глодоські селяни активно включилися у процес революційних перетворень. За прикладом інших вони сформували сотню так званого Вільного козацтва для підтримання порядку на своїй території. Одним з керівників сотні був тоді Василь Недайкаша, якого Семен добре знав і поважав. У червні 1919 року разом з іншими мешканцями села Недайкаша вступив до загонів Нестора Махна, у складі яких невдовзі перейшов до Дієвої армії УНР. Там був командиром кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії, сформованої саме з селян с. Глодоси.

А Семен Могила до 1917-го працював реєстратором у містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Коли він почув про формування у рідному селі загону Вільного козацтва, спершу подумав повернутися додому і вступити до його лав. Та прагнення не пропустити головні події у столиці переважила, і він подався до Києва як тільки  дізнався про організацію Української Центральної Ради. Там вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, який цілком поділяв його погляди на побудову вільної суверенної Української держави.

Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він вже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями.

Могила був старшим від інших. Напевне, вік і життєвий досвід сприяли тому, що його послали наперед на чолі невеликого загону із завданням провести розвідку. Хлопці сіли на паротяга й одразу вирушили в напрямку червоних військ. Вони навіть не встигли розробити детального плану, як діятимуть у разі раптової зустрічі з ворогом. Та того дня юнацька сміливість і відвага були на їхньому боці. Їм навіть вдалося зненацька напасти на передовий загін червоних і захопити кількох полонених.

Сутужніше було згодом у бою під Крутами. Відчуваючи відповідальність за підлеглих, Семен Могила попіклувався, аби винесли з поля бою всіх поранених юнаків із їхньої сотні. Самому йому вдалося уціліти. Якийсь час переховувався у знайомих. Потім доля привела  до міста Липовця на Вінниччині. Там його призначили скарбничим військового коменданта. Наприкінці 1918 року повернувся на батьківщину – до містечка Рівного на Херсонщині. Там сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади. А згодом уже діяв під проводом старшого і досвідченішого односельця Василя Недайкаші.

Недайкаша ще в листопаді 1919 року з наказу командира 5-ї Селянської дивізії Юрка  Тютюнника, до складу якої він увійшов на чолі кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців, повернувся додому для організації селянських повстань проти білих та червоних.

Таких, як Недайкаша, відданих українській справі вояків направили майже в усі райони України. У Глодосах Василю вдалося зібрати з односельчан чисельний загін, до складу якого увійшов і Семен Могила.  З приходом Армії УНР загін перейменували на курінь Низових Запорожців Збірної Запорізької дивізії, а потім – у 6-й курінь Низових Запорожців 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Ним незмінно командував Недайкаша.

А Семена Могилу воєнні дороги привели до легкого гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії. Особливу славу дивізія здобула в боях проти Першої кінної армії Семена Будьонного під Замостям у серпні 1920 року, де група польських й українських військ під проводом полковника Марка Безручка зуміла затримати і знекровити Першу Кінну армію і тим самим зробила значний внесок у перемогу польської армії над радянськими арміями над річкою Віслою в районі Варшави.

Потім були відступи, важкі бої, втрати, вимушене перебування у польських таборах для інтернованих військ. Та Семен не втрачав надії на повернення в Україну. Цю надію підігрівали старші командири Марко Безручко, Всеволод Змієнко, Юрко Тютюнник, яким він сповна довіряв. Його безмежну віру у відновлення української державності оцінили і запросили до роботи у Партизансько-Повстанському Штабі. Цей штаб був спеціальним органом Державного центру УНР в екзилі. Він дислокувався спершу на території Польщі у Тарнові, а згодом перебрався до Львова. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні і відновлення суверенної української держави. А керував ним генерал-хорунжий Юрко  Тютюнник.

З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський. Про нього Могила знав те, що той походив з міщан Тульчина Подільської губернії, закінчив Тульчинську духовну семінарію, Одеське піхотне юнкерське училище, брав участь у Першій світовій війні, устиг до революції 1917 року закінчити один курс Військової академії Генерального штабу й отримати у росій­ській армії звання капітана.  Потім обіймав різні посади в українському війську, а у 1919 році очолював Розвідочну управу Генерального штабу УНР і мав досвід ведення цієї роботи.

Та в умовах еміграції розвідувальна діяльність мала суттєві відмінності від тієї, яку доводилося здійснювати раніше з території України. Вона була спрямована в першу чергу на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Відбувалося вивчення території України як майбутнього театру збройного повстання.

Керівним органом розвідувальної роботи штабу був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. За станом на вересень 1921 року у другому відділі працювало сім офіцерів і певна кількість допоміжного персоналу. Розвідувальна секція вела агентурну роботу, здійснювала підбір і навчання розвідувальних кадрів, а також підготовку документів для легальної роботи в УСРР. Крім цього вона була своєрідним інформаційно-аналітичним центром і обробляла одержану різними каналами інформацію.

У результаті поступового накопичення досвіду розвідувальної роботи було підготовлено «Проект організації розвідки на терені України», спрямований передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. У ньому передбачалося направлення у різні регіони розвідників і кур’єрів для підготовки ґрунту до майбутнього загальноукраїнського повстання.

Влітку 1921 року з-поміж інших був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання і Семен Могила. Та коли він прибув у рідні краї, то з’ясував, що органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, якийсь час переховувався по обійстях глодоських жителів.

У травні 1922 року Могила повернувся до Польщі. Він підготував докладний звіт про своє перебування на півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик. Братам і односельцям було що згадати. Михайло, як і Семен, також брав участь у бою під Крутами у січні 1918 року.  У 1919 році був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920-1921 роках – ад’ютантом Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Багато Михайло розповідав про свою участь у Першому і Другому Зимових походах, а ще про нинішній настрій у колах української еміграції.

– У мене склалося таке враження, – якось зауважив він за вечерею, – що наші останні невдачі мають під собою якесь підґрунтя. У штабі витає якийсь незрозумілий дух підозрілості. Навіть між головним отаманом Симоном Петлюрою і Юрком Тютюнником немає одностайності. Не кажу вже про рядових членів. Скрізь вбачають руку більшовиків. Я, звичайно, не виключаю, що розгром низки наших підпільних груп в Україні і арешти наших людей не є випадковими. Проте пропускати ледве не кожного через сито підозр і звинувачувати у приналежності до таємної агентури ЧК – це вже занадто.

– А у мене в голові не вкладається, як люди, котрі ще вчора з тобою ходили в бій, клялися у вірності Україні, переживали труднощі у таборах для інтернованих, стають на шлях зради. Чим їх підкупляють: грошима, благами, посадами при новій владі?

– Не знаю напевне, – відказав на те Михайло. – Мабуть у хід пускають і підкуп, і залякування, і шантаж, і всілякі хитрощі. У багатьох на окупованій більшовиками території залишилися дружини, діти, батьки. Ось на цьому і грають. А за таких обставин навіть сильні духом не витримують. Так що будь там обережним, Семене, аби не втрапити у якусь халепу.

Брати ще довго згадували минулі походи, будували плани на майбутнє. Зрештою, домовилися, що упродовж якогось часу мешкатимуть разом. Але цьому перешкодило нове завдання – Семен Могила він мав знову вирушити в Україну. Та при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на прикордонний загон із радянського боку. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.

У цей час у Партизансько-Повстанському Штабі гадали, як перевірити агентуру, яка залишилась у радянській Україні. Насамперед ішлося про колишнього сотника Армії УНР, учасника Другого Зимового походу Дащенка. У середині 1922 року він легально за радянсь­кою амністією повернувся до УСРР і офіційно влаштувався викладачем до Харківської школи Червоних старшин. Це було трохи дивно.

Доки складали плани й визначали, як ліпше влаштувати перевірку сотника, якраз одужав Семен Могила. Саме на його кандидатурі зупинило свій вибір керівництво штабу, як на одному з найдосвідченіших розвідників і кур’єрів.  Допомагати йому призначили юна­­ка Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості.

До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, у яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня  радянські прикордонники в містеч­­ку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Переважно це були прості люди. Семен Могила сподівався, що це звичайна процедура і після якихось формальностей їх відпустять. Та не так сталося, як гадалося.

Порушників кордону відправили до місцевого відділку ГПУ, де одразу взялися за юнака Івана Вишнівського, бо Семен чітко дотримувався визначеної легенди про якусь торгівлю крамом, матеріальну скруту в еміграції і бажання підзаробити грошенят. На жаль, менш досвідчений Вишнівський став легкою здобиччю чекістів. Він зізнався, що є агентом польської розвідки. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався довго і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів про нього на допитах юнак.

Співробітники Правобережного округу ГПУ УСРР неабияк зраділи, що викрили шпигунів. Під посиленою охороною обох арештантів одразу відправили до Києва в очікуванні заохочень і нагород. Натомість отримали на горіхи від керівництва ГПУ республіки.

Як з’ясувалося, через Дащенка чекісти налагодили оперативну гру з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало про прибуття агентів з Польщі і планувало контролювати увесь процес. Понад те, мало намір  через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дати змогу кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати перевербувати Семена Могилу.

День за днем з ним наполегливо працювали кращі кадри ГПУ. Та все марно. У них нічого не виходило. Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. «Для перевербовки органами ГПУ непридатний», – так після численних допитів записали слідчі у висновках.

Після застосування усіх наявних у їхньому арсеналі засобів чекісти вирішили перейти до другого плану: замість затриманого послати за кордон когось іншого, хто від його імені прозвітував би про виконання завдання і якось пояснив причину, чому Семен на якийсь час вирішив лишитися у Харкові.

Але Могила не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він.

Так тривало до середини лютого 1923 року. Потім його під спеціальним конвоєм перевезли до Харкова. Там з ним  кілька разів особисто зустрічався заступник голови ГПУ УСРР Всеволод Балицький, умовляючи перейти на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, зайшли з іншого боку. Семена спробували зламати за допомогою родичів. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад півроку він провів у камері смертників харківської в’язниці. Мабуть ще сподівалися на те, що він змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся.

У в’язниці Семен мав час ще й ще раз згадати своє життя, проаналізувати свої вчинки. Певно, згадував і ті розмови з двоюрідним братом Михайлом Михайликом про природу зради. «Ні, я усе робив правильно і ні за які свої вчинки мені не соромно, шкода лише, що не дочекаюся звільнення України від більшовицьких окупантів», – мабуть такі думки роїлися у його голові. З ними він і покинув цей світ у ніч із 22 на 23 березня 1924 року від куль розстрільної команди ГПУ.

Йому так і не судилося дізнатися, що Михайло Михайлик згодом напише розлогі спогади про бій під Крутами, де згадає і про його участь у тому нерівному герці.

Він так і не дізнався, що його куратора Олександра Кузьмінського – керівника розвідувального відділу Партизансько-Повстанського Штабу генерал-хорунжого Юрка Тютюнника згодом призначать головноуповноваженим Українського центрального комітету у Галичині. У 1939 році він виїде до Австрії, а в 1951 році емігрує до Канади, де й помре у Торонто у 1975 році.

Добряче б він порадів за односельця Василя Недайкашу. Той прибув до Польщі на початку 1927 року, нелегально перейшовши радянсько-польський кордон. У цьому ж році був призначений керівником першого (розвідувального) сектора ІІ секції Генштабу Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі. Після того, як перестав займатися розвідувальною діяльністю, переїхав до Франції, де брав активну участь у діяльності Українського Народного Союзу. У роки Другої світової війни разом зі своїми колишніми побратимами з Армії УНР став ініціатором вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німецькими загарбниками.

А скільки ще сам Семен міг зробити на цьому світі! Та не судилося…

 

Олександр Скрипник


««««