Нащадок низових запорожців

У дитинстві сільські глодоські малюки нерідко дражнилися з нього, раз по раз вигукуючи: «Дай каші! Дай каші!» Чи частував їх після цього Василь кашею, невідомо, а от на горіхи вельми настирним діставалося.

Батьки заспокоювали сина, всіляко намагаючись закласти в його дитячій свідомості гордість за належність до давнього роду запорозьких козаків. Пояснюючи походження прізвища Недайкаша, вони переповідали легенди чи то небилиці, як його пра-пра-прадід вирізнявся кремезною статурою, мав силу-силенну, що й коня міг підняти на плечі, а ще любив досхочу попоїсти. Нібито міг за один раз цілий казан каші уплести, так що й іншим не діставалося. Тому й дістав з-поміж козаків прізвисько Недайкаша.

Чи так воно було насправді, чи понапридумували, та Василь, син Дениса Недайкаші, йняв тому віри і сам хотів вирости сильним, здоровим і сміливим. Село Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, в якому він народився 20 березня 1896 року, також мало давню історію, тісно пов’язану з українським козацтвом. Спершу тут існував запорізький зимівник, на місці якого у 1753 році заснували село Сухий Ташлик, котре тривалий час було сотенною слободою Новослобідського козацького полку.

У 1784 році поселення дістало сучасну назву.  Від старожилів Глодосів Василь чув чимало переказів та легенд, чому селу дісталася така дивна і незвична назва. За деякими з них це сталося через навколишню болотисту місцевість, над якою літало багато ос. Переселенці з Молдавії з’єднали в одне слово молдавське «глод» (болото) і оси.

В іншому переказі йшлося, що в цій необжитій місцевості росли чагарники з терну та глоду. Коли навесні кущі цих рослин вкривалися буйним цвітом, то приваблювали своїм запахом диких бджіл і ос, яких було тут тьма-тьмуща.

А ще переповідали, нібито на території села жив козак Глод, який як і безліч інших козаків пасічникував, тобто збирав мед диких бджіл. Отже, за іменем козака та за родом його занять і стало називатися село Глодосами. З роками ці та інші оповідки обростали новими подробицями й вигадками, які вже сприймалися як найсвятіша правда.

Охочий до пізнання історії свого роду і рідного краю, надзвичайно допитливий і кмітливий, Василь після отримання початкової освіти зголосився навчатися у вчительській семінарії у м. Олександрія. Тут він провів чотири роки, з 1912 до 1916. Нарівні з опануванням необхідних для учителювання дисциплін активно займався популяризацією української літератури. Цю роботу проводив гурток української молоді, а Недайкаша був одним із його найактивніших членів.

Він мав намір повертатися у рідне село і присвятити себе вчителюванню у місцевій школі. Та на заваді стала війна. Після завершення навчання Василя мобілізували до Російської імператорської армії. Згодом направили до Віленського військового училища, котре на той момент розміщувалось у Полтаві. У серпні 1916  року, після прискореного курсу підготовки і отримання першого офіцерського звання прапорщика, його відправили на фронт, у 106-й піхотний Уфимський полк, в якому прослужив до початку листопада наступного року.

На фронтах і в армії саме почало зріти невдоволення, скрізь панував хаос. Почувши про формування українізованих частин, Василь одразу перейшов до одного з таких корпусів. Та невдовзі був демобілізований і повернувся до рідного села.  Упродовж якогось часу працював у різних українських організаціях, зокрема, викладав у щойно відкритій 1-й Глодоській українській гімназії, яка вирізнялася надзвичайно високою патріотичною і національною спрямованістю.

Водночас активно включився у процес революційних перетворень. За прикладом інших глодоські селяни сформували сотню так званого Вільного козацтва для підтримання порядку на своїй території. Одним з керівників сотні був тоді Василь Недайкаша.

Участь у громадському житті та учителювання прийшлися йому до душі, і він вирішив не зупинятися на досягнутому. У серпні 1918 року вступив до Учительського інституту в Миколаєві, де навчався до березня наступного року. На заваді подальшому студіюванню стали більшовики, які на той час заволоділи містом і почали переслідувати активних учасників національного руху.

Василь був змушений перервати навчання і повернутися до рідного села. Влітку 1919  року разом зі своїми односельцями він вступив до загонів Нестора  Махна, та пробув там недовго. Невдовзі перейшов до Дієвої армії УНР, де одразу обійняв посаду командира кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії. Ця сотня була сформована переважно з мешканців його рідного села Глодоси. А кістяк 5-ї Селянської дивізії склала кількатисячна повстанська група на чолі з отаманом Юрком  Тютюнником.

Під командуванням Тютюнника глодосцям одразу довелося пройти випробування в боях з денікінським корпусом генерала Слащова.  А у жовтні того ж року – було це вже на Поділлі – Недайкашу викликав до себе командир дивізії і в довірчій бесіді став говорити про таке.

– Обстановка вимагає від нас змінювати тактику збройної боротьби проти більшовицьких і білогвардійських військ, – зауважив Тютюнник. – Зараз нас відтісняють з території України. Напевне, доведеться на якийсь час перейти по той бік кордону, аби зберегти людей і сили для подальшої боротьби. А декому треба повертатися додому для організації партизанських загонів, підготовки повстання для повалення радянської влади в Україні й відновлення суверенної української держави і підтримки нашого майбутнього наступу.

– Може я тут буду кориснішим, – спробував заперечити Недайкаша, який уже пізнав смак боїв, перемог у безпосередньому протистоянні з ворогами. Та Тютюнник рішуче стояв на своєму.

У рейд білогвардійськими тилами Недайкаша вирушив разом із загоном повстанців отамана Гулого-Гуленка. 24 жовтня 1919 року у с. Писарівка їхні шляхи розійшлися. Василь пішов до рідного села Глодоси. Однак через важке захворювання на тиф він лише через два місяці зміг приступити до виконання отриманого завдання. Із місцевих селян він доволі швидко створив чисельний повстанський загін, який 2 січня 1920 року у с. Фурманівка зненацька наскочив на білогвардійський 42-й піхотний Якутський полк і завдав йому чималих втрат.

Тепер він з нетерпінням очікував приходу Армії УНР. Це сталося у червні 1920 року. Тоді Недайкаша привів своїх вояків на з’єднання з Дієвою армією УНР під командуванням генерала Омеляновича-Павленка, котра на той час тримала фронт проти більшовиків у районі Ямполя на Поділлі. Глодоський загін увійшов до складу 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. Згодом загін перейменували на курінь Низових Запорожців Збірної Запорізької дивізії, а потім – у 6-й курінь Низових Запорожців 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Цим курінем незмінно командував Василь Недайкаша.

Командир кінного полку Чорних Запорожців дав яскраву характеристику воякам цього підрозділу: «Називали їх Низові, або Недайкашівці – від прізвища їхнього командира Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл… Курінь був славний у нашій армії – його знали всі! Знали й більшовики… Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці – кожен із них був бойовою одиницею й сам собі командир».

Наприкінці листопада 1920 року українська армія зазнала поразки від більшовиків і була вимушена відійти до контрольованої поляками Східної Галичини. Разом зі своїм куренем перейшов Збруч і поручик Недайкаша. На західному березі річки поляки роззброїли та інтернували українських вояків. Низові Запорожці опинилися в таборі для інтернованих у м. Вадовіце поблизу Кракова. Тут Василь дістав підвищення в сотники. Та це не додало йому оптимізму.

Упродовж якогось часу він мешкав на Волині. Водночас активно займався диверсійно-розвідувальною діяльністю на території радянської України, виконуючи спеціальні завдання еміграційного уряду УНР. Василь неодноразово переходив кордон і тривалий час нелегально працював в УСРР. У цей час від самотужки опановував непрості методи конспірації і добування розвідувальної інформації про настрої людей, політичну і військову обстановку.

Остаточно до Польщі прибув на початку 1927 року, нелегально перейшовши радянсько-польський кордон. Згодом, зважаючи на вже набутий величезний досвід нелегальної роботи на теренах України, його призначили керівником першого (розвідувального) сектора II сек­ції Генштабу Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі.

Цей сектор, або реферат, мав назву «Наступ» і мав здійснювати розвідувальну діяльність на теренах радянської України. Найбільше цікавили уенерівську розвідку настрої серед різних прошарків населення – селян, робітників, студентської молоді, інтелігенції, військовиків, партійно-урядової бюрократії, відомості про економічний стан країни, ситуацію в освітній галузі, в армії. Для реалізації цих завдань на першому етапі спланували створити на території УСРР широко розгалужену мережу розвідувальних пунктів, а також знайти й підготувати інформаторів.

Недайкаша активно узявся за нову справу. Він швидко поставив на потік пошук, залучення до роботи і закидання в Україну агентів. Та це згодом зіграло з ним злий жарт. Кількість не завжди переростала в якість. Василь це збагнув лише тоді, коли почалися проколи в роботі, затримання його інформаторів радянськими спецслужбами на кордоні. А ще гірше стало, коли з-за кордону після виконання завдань верталися агенти і у їхніх діях простежувалися ознаки того, що їх могли перевербувати чекісти.

До такого повороту подій не всі були готові. Почалися взаємні підозри, докори, невдоволення. Василь став помічати, що і йому не в усьому довіряють. Це його надзвичайно гнітило. Зрештою, це призвело до того, що у липні 1933 року його усунули із посади начальника реферату «Наступ». Формальною ж підставою став його виїзд на тривалий час до Франції для пошуку людей, котрі могли б у майбутньому стати корисними у роботі розвідки.

З важким тягарем на серці він відійшов від справ розвідувальних і поселився на одній з ферм у Франції в місцевості Ла-Постоль у департаменті Йонна, що за сто кілометрів на південний схід від Парижа. Та довго на новому місці не зміг усидіти без діла. За якийсь час долучився до роботи місцевих українських організацій – Союзу бувших вояків Армії УНР та Українського народного союзу. А влітку 1939 року на фермі організував пластовий наметовий табір.

Не дивно, що у роки Другої світової війни разом зі своїми колишніми побратимами з Армії УНР він став ініціатором вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німецькими загарбниками.

Це саме про ті події написав згодом Мирослав Небелюк у книзі «Під чужими прапорами»: «…Українська еміграція… вислала на поле бою п’ятитисячну масу українських добровольців, що зі зброєю в руках, з піснею на устах, пішли бадьоро в бій… і в нерівній боротьбі клали свої буйні голови за Францію й за Україну рівночасно, відновлюючи ось так, забуту вже, традицію Григорія Орлика і його Січовиків».

Після війни Недайкаша був одним із керівників Товариства колишніх вояків-українців у Франції. Від початку визвольних змагань в Україні він так більше й не повернувся до справи, якій прагнув присвятити усе своє життя, – учителювати і навчати дітей любові до України і всього українського. Невблаганна доля розпорядилася інакше. Напевне, він мав відпрацювати карму своїх войовничих і вільнолюбних пращурів-запорожців, боронячи зі зброєю рідну землю від ворогів.

 

Олександр Скрипник


««««