Студії сотника Шевченка

На початку осені 1933 року в колах української еміграції посилено дебатувалася  думка про скликання Всеукраїнського конгресу, висунута «Спілкою українських журналістів і письменників на чужині». На конгресі передбачалося широке обговорення питання про голод в Україні і організацію допомоги голодуючим.

Напередодні цього заходу перед розвідкою еміграційного уряду УНР керівництво Генерального штабу поставило завдання зі збирання якомога повної і правдивої інформації про ситуацію в Україні. Узагальненням усіх одержаних матеріалів займався третій сектор спецслужби, який мав назву «Студії». Його очолював сотник Армії УНР Володимир Якович Шевченко – людина спокійна, розсудлива і придатна до напруженої й прискіпливої кабінетної роботи, як його характеризували колеги.

Ці студії полягали у всебічному дослідженні стану справ в Україні. Передусім треба було ретельно вивчати політичну обстановку, зокрема ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини, культурно-освітню ситуацію, ставлення більшовиків до української мови та церкви, організацію навчання в школах, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади. Окрема увага приділялася економічному становищу – обсягам обробітку землі, стану промислових підприємств та залізниці, торгівлі, цінам на продукти харчування й товари повсякденного вжитку, курсу грошей. Важливого значення також надавалося стану радянських військ на території України, їх чисельності і призначенню, ставленню до них населення.

Такі відомості можна було отримати лише розвідувальним шляхом, через агентів, що перекидалися через спеціально організовані на кордоні з радянською Україною розвідувальні пункти. Водночас вивчали радянську пресу, різні статистичні, пропагандистські та інші друковані видання, що різними шляхами надходили до Польщі та інших країн осідання уенерівської еміграції.  Отримані дані після аналітичного опрацювання у третьому секторі Володимиром Шевченком і його помічниками використовували для підготовки матеріалів щодо становища в Україні й репрезентації їх на міжнародних форумах. Це давало можливість орієнтуватися у подіях і виробляти відповідну тактику подальшої боротьби.

На черговій нараді у Військового міністра уряду УНР в екзилі Володимира Сальського начальник другої секції  Генштабу Всеволод Змієнко щойно отримав детальні вказівки щодо підготовки матеріалів про ситуацію в Україні.  Після наради він одразу зайшов до кабінету Володимира Шевченка.

– Зараз потрібно зосередити всі сили на підготовці різноманітних матеріалів про голод в Україні, – зауважив він, переповідаючи слова міністра. – Знаю, що ви й так цьому приділяєте багато уваги. Але ситуація надзвичайно серйозна й тривожна. Я дав вказівку, щоб Вас, Володимире Яковичу,  особисто знайомили з усіма матеріалами, які ми одержуємо агентурним шляхом. Ви вже докладіть усе своє вміння, аби якомога виразніше й переконливіше показати реальну картину. Перебільшувати нічого не треба, і так зрозуміло, що голод більшовики створили штучно. Тільки обережно використовуйте дані розвідки, щоб не розшифрувати наші джерела. Нелегко їм там зараз доводиться. І ще одне. Потрібно збільшити тиражі листівок для відправки в Україну. Люди там зовсім позбавлені правдивої інформації.

Уже прощаючись, Змієнко звернув увагу на похмурий вигляд колеги:

– Щось Ви погано виглядаєте. Як почуваєтесь?

– Дякую, зі здоров’ям усе гаразд. Душа в мене болить і кров’ю обливається.

– Так, страшні речі кояться на батьківщині, – погодився Змієнко, ще не розуміючи, що той мав на увазі.

–  Пам’ятаєте, я Вам розповідав про свого брата, який працював у Маріуполі на металургійному заводі? – продовжував Шевченко. – Так ось, немає у мене більше брата. Застрелився.

– Як таке сталося? Він же писав такі листи про гарне життя!

– Підозрюю, що листи ті він писав під диктовку співробітників НКВС. І про прекрасне життя робітників, і щасливе життя селян. Здійснилася, писав, жадана мрія бідняка-селянина, щоб жити не голодним, робити не на барина, бути не кріпаком, а дійсно господарем у вільній республіці трудящих. Ми ж бо реально бачимо, як це виглядає. А писав так, аби переконати мене повернутися додому.

– Так що з ним? – не втримався Змієнко.

– Наскільки мені стало відомо від наших людей, які щойно повернулися звідти, він потрапив під партійну чистку. І віднайшли у його біографії дані, що він під час громадянської війни місяць служив у гетьманській частині. Але він цього й раніше ніколи не приховував. Його туди силоміць забрали по мобілізації. А в бойових діях проти більшовицьких військ він взагалі участі не брав. Служив помічником шофера у гаражі в Києві. А коли почався наступ, всі стали розбігатися, і він подався додому на Харківщину. Тепер пригадали ті події й виключили з партії. А він у нас в сім’ї завжди совісним був, чесним і порядним. Не зміг винести такої ганьби. І ніхто ж із партійних керівників не став на його захист, не зрозумів, що він ніякий не ворог трудового народу, а навпаки, став ідейним прихильником радянської влади. І треба ж було довести так людину, що він узяв пістолета, убив спочатку двох своїх дітей, щоб не зоставлять сиротами напризволяще, а потім і себе.

Промовивши надривно останню фразу, Шевченко зі злістю й розпачем ударив міцно стиснутим кулаком об стіл. Змієнко ще спробував його якось заспокоїти і поспівчувати. Та швидко збагнув, що краще його лишити наодинці.

Звістка про самогубство брата на якийсь час вивела Володимира з рівноваги. Гнітило й те, що не мав інформації про іншу рідню. Де вони? Що з ними? Чи не пухнуть з голоду, як тисячі інших українців? Чи може вже лежать у сирій землі? Подумки переносячись на рідну Слобожанщину, він шукав відповіді на ці непрості запитання й не знаходив.

Народився Володимир Шевченко 15 липня 1897 року в с. Пісочин Пісочинської волості Харківського повіту. Закінчив другу Харківську гімназію і курси Ново-Олександрівського сільськогосподарського інституту в Харкові. Але далі на агронома навчатися не став, захотів бути військовим. На зламі Російської імперії закінчив Одеське артилерійське училище, у липні 1917 року, і ще встиг отримати у російській армії звання прапорщика. А потім почався новий період у його житті – служіння Українській державі.

До Армії УНР був мобілізований 1918 року. У 1920 році вже командував кінним полком Гайсинсько-Брацлавської бригади отамана Волинця, легкою кінною батареєю 9-го артилерійського куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У червні 1922 року закінчив академічні курси Генерального штабу Армії УНР. Та застосувати набуті знання на терені України не встиг. Під натиском більшовицьких військ розпорошені й ослаблені українські частини відступили не територію Польщі, а з ними й Шевченко.

Під час еміграції він спершу, у 1923 році, перебував у таборі інтернованих у місті Каліш. З 1924 року проживав у Варшаві. Був одним з ініціаторів створення у 1926 році Товариства колишніх вояків Армії УНР в Чехо-Словаччині. Тоді ж вступив на агрономічний відділ Української господарської академії у місті Подєбради, який закінчив у 1930 році. Треба ж було на щось жити. Водночас він вів й інший – прихований спосіб життя.

Листи Володимира Шевченка цього періоду свідчать, що він уже тоді залучався до організації роботи зі створення уенерівської спецслужби. Протягом 1924-1926 років у листах до нього майбутній керівник спецслужби УНР Микола Чеботарів викладав свої засадничі позиції щодо таємної сфери діяльності в умовах закордону, становлення розвідки і контррозвідки та їхнього майбутнього.

У одному з листів Чеботарів поділився своїми роздумами щодо організації, перспектив та напрямків роботи спецслужб у нових умовах еміграції: «У таємній роботі відбулися зміни на підставі досвіду… Для мене ясним стало, що для успішної боротьби, потрібно придавати нельогальне значіння «тамошньої роботи». І тоді ж він пропонує: «…утвердити організацію молодих активних сил нашого народу…, утворити центр на позиції УНР на чолі з Головним Отаманом». Зазначена організація повинна була, за задумом Чеботаріва, стати суто конспіративною, робота її мала зосереджуватися «як на терені України, так і на еміграції».

А в іншому листі наголошував: «Наша робота зв’язана з проклятими більшовиками і різноманітними елементами, серед яких багато підозрілих, або просто провокаційного шумовиння».

Така довіра означала, що вже тоді Шевченко входив до когорти відданих і перевірених патріотів, кого могли упевнено залучати до участі у здійсненні розвідувальної діяльності.

Пізніше Всеволод Змієнко, який заступив на посту керівника уенерівської спецслужби Миколу Чеботаріва, у одному з листів до Володимира Шевченко уже окреслював конкретні питання майбутньої співпраці. «Ви на Чешському терені плаваєте як риба в воді, – писав він у квітні 1929 року, – зазнайомлені з місцевими тертями, певно маєте оцінку осіб тамошньої української еміграції, знаєте політичні їхні симпатії та антипатії, як рівно ж хто стоїть позаду тих чи інших організацій, хто працює на користь ворогів наших… А в випадку Вашого від’їзду треба отримати підготовлених інформаторів, які продовжували б Вам подавати потрібні відомості про ці організації…, та ще й таких, що висвітлювали б працю наших органів на тамошньому терені… До цього часу праця освідомляючого характеру була зконцентрована в одних руках на Вашому терені… це перше, а по-друге, належить вже запроваджувати своїх людей в організації нам ворожі, аби посідати відомості з першого джерела, чи знайти з поміж тих організацій людей, які подаватимуть відомості…»

Наприкінці 1929 року Володимир Шевченко був призначений спочатку керівником третього сектора  під назвою «Студії» другої секції Генштабу. З липня 1934 року він очолив розвідувальний сектор «Наступ» уенерівської спецслужби, який проводив агентурну діяльність. Для здійснення окремих розвідувальних операцій особисто виїздив до Луцька.

Після ліквідації другої секції Володимир Шевченко став ад’ютантом Військового міністра генерала Володимира Сальського. Проте скасування інституції, яка забезпечувала розвідувальну та контррозвідувальну діяльність екзильного уряду, не стало остаточною крапкою у цій сфері. Ще певний час, фактично до початку Другої світової війни, під керівництвом Військового міністра та колишнього керівника розвідувальної секції Генштабу проводилась відповідна робота, однак вона зводилася до окремих заходів локального характеру.

У 1944 році Володимир Шевченко виїхав до Німеччини, а звідти емігрував до США, де й помер 17 липня 1966 року.

 

Олександр Скрипник

 


««««