Валентин Дьомін: «Після роботи у розвідці я сміливо брався за реалізацію будь-якого проекту»

Під час перебування у закордонному відрядженні розвідник Валентин Дьомін упродовж місяця був нагороджений двома орденами і двома медалями. Це унікальний випадок в історії розвідки. Досвід, набутий у зовнішній розвідці, допоміг йому згодом реалізувати себе у бізнесі, на дипломатичній ниві і на державній службі у Кабінеті Міністрів України

 

Валентин Дьомін

Досьє:

Дьомін Валентин Сергійович народився 28 серпня 1948 року в селі Левківка на Харківщині. Закінчив Харківський політехнічний інститут. Працював у підрозділах зовнішньої розвідки СРСР і України. Полковник запасу. Після звільнення у 1992 році з військової служби працював заступником головного інженера Харківського електролампового заводу, потім у комерційних структурах, створив кілька спільних підприємств. У 1997–2001 роках працював у Посольстві України в Ірані спочатку другим, потім першим секретарем і упродовж півроку виконував обов’язки посла. У 2002–2004 роках був торговим представником України в Ірані. Після цього працював у Кабінеті Міністрів України. Остання посада – перший заступник начальника управління міжнародного співробітництва.

Шлях у розвідку

У 1975 році на здібного випускника Харківського політехнічного інституту Валентина Дьоміна, який добре зарекомендував себе на інженерних посадах на Зміївському машинобудівному заводі, звернули увагу представники органів держбезпеки і запропонували змінити місце роботи.

Після спеціальної підготовки він упродовж двох років працював на оперативній роботі у Харкові, аж раптом до міста приїхали представники Центру, які займалися вивченням і добором кандидатів для роботи у зовнішній розвідці. З-поміж інших до списку претендентів потрапив і Дьомін. Під час тестування він здивував присутніх тим, що без жодної похибки відтворив усю таблицю із 25 різних знаків. Він мав добру пам’ять, що завжди допомагало у навчанні (ще в юнацькі роки вивчив напам’ять майже всього Сергія Єсеніна). Саме такі здібності потрібні були при опануванні іноземних мов у вищому навчальному закладі зовнішньої розвідки.

Група, в яку він потрапив, займалася поглибленим вивченням країн Сходу і перської мови. Звісно, що спеціальна розвідувальна підготовка була на першому місці. З урахуванням подій в Афганістані згодом усі зрозуміли, що їх готують до направлення у цю країну. Остаточно все з’ясувалося у грудні 1980 року, коли після випускних екзаменів всі були призначені радниками у Представництво КДБ СРСР у Афганістані.

Три відрядження до Афганістану

Дьомін під час перебування в Афганістані, 1987 р.

По прибуттю до Кабулу Дьомін одержав розпорядження їхати у Джелалабад, в один із підрозділів радянського представництва, добувати розвідувальну інформацію і виконувати функції радника з питань сприяння місцевим органам держбезпеки.

Він ретельно вивчав обстановку, встановлював необхідні контакти з афганськими колегами і давав слушні поради, які часто сприяли успішному проведенню операцій. Вочевидь, його розвідувальні спрямування зайшли надто далеко, оскільки в середовищі незаконних озброєних формувань з’явилося замовлення на його захоплення. Але удача була на його боці. Якось на місцевому ринку, куди він зайшов з перекладачем-таджиком, до нього ззаду наблизився один завербований нещодавно афганець і попередив, що зараз на нього буде здійснено напад.

– Ті п’ятдесят метрів, які нас відділяли від службової «Ниви», ми подолали за лічені секунди, – згадує Валентин Сергійович. – А коли двигун запрацював, і я щосили натиснув на педаль газу, автомобіль не зрушив з місця. У дзеркало побачив, що кілька чоловік підняли задок авто і тримають на руках. Я увімкнув передній привід, але за якусь секунду бородані уже з’явилися попереду. І тоді я скомандував своєму візаві: «Вогонь!». Після довгої черги прямо з салону через лобове скло, поверх голів нападників, ті попадали на землю, а я знову натиснув на педаль газу – і автомобіль, здіймаючи хмару пилу, помчав уперед. Ззаду пролунало кілька пострілів, але, на щастя, невлучних. Авто, ревучи, мчало на базу. А я лише через кількасот метрів збагнув, що так і не перемкнув швидкість.

Пізніше Дьомін дізнався, що за його голову була встановлена плата у розмірі 100 тисяч американських доларів.

Посвідчення Дьоміна в Афганістані


По завершенню відрядження і поверненню до Харкова він працював у відділі розвідки до серпня 1982 року. Невдовзі його відрядили на дворічні курси підготовки фахівців для подальшого направлення в англомовні країни. Там він удосконалив свої знання з англійської і перської й успішно склав іспити. А потім був розподіл. Він мав їхати до Канади, але так сталося, що туди відправили іншого, хто мав у Москві якісь зв’язки, а його – знову до Афганістану.

У вересні 1984 року Валентин Дьомін опинився на посаді заступника командира оперативної групи з питань розвідки, але вже у провінції Хост, розташованій на кордоні з Пакистаном. Там обстановка була дуже складною. Він це відчув уже при приземленні в аеропорту, коли довелося на ходу вистрибувати з літака, який одразу ж злетів, стрімко набрав максимальну висоту і полетів у зворотному напрямку. А новоприбулих афганські колеги швидко завели за товсті глинобитні стіни будівель, щоб убезпечитись від обстрілів, якими злітна смуга піддавалася постійно.

Інформація, яку йому вдавалося добувати на новому місці, незмінно одержувала високу оцінку. Якось йому довелося доставляти у Кабул особливо цінного агента, з яким він працював спільно з афганськими представниками органів безпеки. Той надавав інформацію про табори підготовки найманців на території Пакистану, місця їхнього впровадження на афганську територію, шляхи постачання зброї, схеми фінансування, рахунки у закордонних банках. З ним виявив бажання особисто зустрітися керівник афганської служби держбезпеки Наджиб, майбутній президент Афганістану.

Для конспірації агенту змінили зовнішність, загримували, як і всіх супроводжуючих, і у такому вигляді вдалося без перешкод дістатися до столиці. Дьомін був свідком, як Наджиб після тривалої розмови з агентом високо оцінив його роботу й надану інформацію і одразу дав вказівку видати винагороду у розмірі одного мільйона афгані.

Важливі джерела інформації були у Валентина Дьоміна і в провінції Кундуз, на кордоні з Китаєм, куди його відправили згодом. Там він брав участь у проведенні операцій з викупу радянських військовополонених або їх обміну на заарештованих представників антиурядових формувань. А після участі у масштабних заходах з викриття корупції серед представників державних органів влади й управління і органів внутрішніх справ Афганістану його викликали до Кабулу. Перед цим було отримано санкцію на арешт у провінції Кундуз племінника колишнього президента країни Бабрака Кармаля, який на той час очолював контрольно-ревізійне відомство Афганістану. У результаті проведених оперативних заходів надійшла достовірна і доволі резонансна інформація про зловживання службовим становищем з його боку.

Валентин Дьомін одержав на найвищому рівні згоду на участь у з’ясуванні усіх обставин цієї справи. Після того як слідство завершилося, до відповідальності було притягнуто низку високопосадовців, процес широко висвітлювався у пресі і на телебаченні, що підвищило серед населення авторитет діючої влади, яка взялася за наведення порядку. До відповідальності притягнули цілу низку осіб.

Дьомін з генерал-полковником Бабраком – одним з керівників Служби держбезпеки Афганістану після операції з вилучення зброї


Внесок В. Дьоміна у цю справу був оцінений високо. Буквально упродовж двох–трьох тижнів він був нагороджений радянським орденом Червоної Зірки, афганським орденом «За мужність» і двома медалями (афганською і від радянського прикордонного відомства). Крім цього, за участь у інших операціях у різні роки афганської епопеї його нагородили ще одним орденом Червоної Зірки, а також медалями.

По завершенню цього відрядження Дьомін знову повернувся до Харкова. А через якийсь час йому зателефонував колишній колега по роботі у Представництві КДБ СРСР у Афганістані. Він збирався вилітати до Кабулу, вже як керівник цього представництва, і запропонував йому ще раз поїхати у закордонне відрядження на генеральську посаду. Дьомін погодився.

З третього відрядження до Афганістану, яке достроково завершилося у січні 1992 року, після розпаду Радянського Союзу, полковник Дьомін повернувся у Москву – столицю вже неіснуючої країни, поселився у готель «Пекін» і став очікувати подальших вказівок. Та все марно.

І тоді він зателефонував у рідний Харків, у обласне управління Служби національної безпеки України (на той час воно вже так називалося), звідки він відряджався за кордон. На іншому кінці дроту відповіли: «Генеральську посаду не обіцяємо, але без роботи не залишитесь. Приїздіть, будемо раді». І він повернувся туди, де починав свою професійну кар’єру, де навчався й зростав.

Комерсант

 

Валентин збирався служити, скільки вистачить сил, у спецслужбі незалежної Української держави, та знайомство з сусідом по дачі переінакшило всі плани. Сусідом виявився директор Харківського електролампового заводу Микола Петрович Білоусов. Якось увечері за чашкою чаю він зауважив:

– Зараз ми спільно з американською фірмою запускаємо в Сирії завод зі складання електродвигунів у вільній економічній зоні. Через 12 днів починаємо відвантажувати обладнання. Мені потрібен там фахівець з країн Сходу. Поїдеш?

Дьомін дав згоду. Через три дні він уже був призначений на посаду заступника головного інженера заводу і водночас – керівником групи фахівців з монтажу обладнання і налагодження випуску електродвигунів у Сирії. Таке швидке звільнення зі служби могло статися лише завдяки авторитету і наполегливості директора заводу.

З Президентом Ісламської республіки Іран Мухаммадом Хатамі


Дьомін (ліворуч) під час переговорів у Ірані


Після повернення у 1993 році до Харкова Дьомін упродовж кількох місяців працював на заводі, але зрозумів, що рутинна монотонна робота йому не до снаги. І він вирішив податися у комерційні структури, які масово створювалися тоді в Україні.

Так він став заступником генерального директора спільного українсько-американського підприємства «Унібанк», яке в основному займалося реалізацією вживаних автомобілів. Справи йшли успішно, аж якось надійшла інша пропозиція – очолити спільне ірансько-українське підприємство для налагодження торгівлі різноманітними товарами. Нова справа захопила Валентина. А знання перської і англійської, нарівні з психологією мешканців країн Сходу сприяли успішному розкручуванню бізнес-проекту.

Чутки про його вміння вирішувати найскладніші питання стрімко поширювалися з-поміж харківських підприємців, бізнесменів, директорів заводів. Якось до нього звернувся один з депутатів міськради Харкова: «Допоможи відшукати в Ірані державні кошти – мільйон доларів».

Зваживши усі ризики, Валентин вирішив спробувати. У пошуках грошей довелося відстежувати весь ланцюжок їх проходження, починаючи з центрального банку Ірану і закінчуючи місцевим відділенням, де вдалося взяти довідку, що іранські партнери кошти отримали. А потім події стали розгортатися ніби у детективному фільмі.

– Місцевий бізнесмен, який мав повернути в Україну кошти, – згадує Дьомін, – одразу запропонував нам півмільйона готівкою, щоб поставити крапку у цій справі. Та не на тих натрапив. Ми вже розібралися, що він за винагороду купував на іранській митниці «липові» документи, які у подальшому використовувалися українською стороною для псевдорозмитнення товарів. Так була створена схема крадіжок українських бюджетних коштів і їх виведення за кордон як плату за постачання неіснуючого дизельного пального в Україну.

Після того, як Дьомін доповів, що знайшов кошти, він був украй здивований новою вказівкою: переказати їх у Лондонський банк на особистий рахунок чоловіка, прізвище якого назвали. Та це була надскладна процедура. Потрібно було купувати на тегеранській нелегальній біржі контракти з європейськими країнами і переказувати по них гроші у Лондон. Як йому пояснили, іншого варіанту повернути мільйон доларів не було.

– Наші дії були протиправними, – зауважує Дьомін, – і в разі затримання нас могли суворо покарати за такі фінансові операції, аж до смертної кари. Та все обійшлося.

Фахівець з переговорів

Після повернення з Ірану до Дьоміна звернувся заступник генерального директора Харківського авіаційного заводу Анатолій Мялиця з пропозицію надати сприяння у проведенні переговорів з іранськими партнерами. Мова йшла про продаж іранцям літаків. Згодом Валентина включили до складу урядової делегації, яка направлялася до Ірану. До неї входили Петро Балабуєв, Дмитро Кива, В’ячеслав Богуслаєв, Федір Муравченко та інші знані фахівці у сфері авіабудування і зовнішньоекономічних зв’язків.

На риболовлі


Перемовини просувалися надто складно, іноді заходили у безвихідь. Торгувалися за кожне слово і кожен долар. Зрештою, все завершилося підписанням у 1995 році першого контракту на продаж 12 літаків Ан-74 ТК200 вартістю 124 мільйонів доларів. Добряче дісталося тоді й Дьоміну, який був основним перекладачем.

– Як тільки мене не називали іранці, – згадує він, – і хитрою лисицею, і підступним шайтаном. Та усе ж після завершення переговорів почали ставитися з повагою.

У тому ж році був підписаний контракт і на будівництво в іранському місті Ісфахані заводу з виробництва літаків Ан-140. Україна одержала 324 мільйона доларів, що дозволило вижити авіаційній промисловості і запустити у виробництво цей літак на Харківському авіазаводі. До складу урядової делегації з проведення переговорів з цього питання входив і Дьомін.

Новий бізнес-проект

Після того, як усі переговори завершилися, Валентин Дьомін уже в Харкові з подивом побачив, що його фірма, яку він залишив на заступника, збанкрутувала. Він, по суті, втратив усі вкладені кошти і автомобіль. Розбиратися з партнером, якому до цього всіляко довіряв, не став. Не захотів нікому псувати нерви. До того ж, отримав пропозицію роботи радником в іншій комерційній фірмі, яка на той час була збитковою, але мала амбіційні плани.

Після розробки нового бізнес-плану рада засновників компанії, що уже перетворилася в концерн, призначила його спочатку заступником генерального директора, а через два місяці – генеральним директором. До концерну увійшло 12 дочірніх компаній, а всього штат нараховував понад 500 працівників.

– Тоді в практику входили взаєморозрахунки, – згадує Дьомін, – а ми прагнули добитися отримання реальних коштів. Схему роботи налагодили так. За кордоном закуповували обладнання для шахтарських об’єднань «Ровенькиантрацит» і «Павлоградвугілля», вони розплачувалися з нами вугіллям, яке ми постачали на Вуглегірську ТЕС і Зміївську ГРЕС. Електроенергію через Центренерго направляли в енергетичні компанії Харківської, Полтавської і Сумської областей, далі через районні енергетичні структури – у колгоспи. Від них отримували сільгосппродукцію, яку переробляли і продавали за кордон. І лише на цьому етапі отримували реальні кошти.

За той рік він намотав на своєму автомобілі 110 тис. кілометрів, мало був дома, харчувався, чим доведеться, і майже не відпочивав. Зате концерн отримав великі прибутки, співробітникам підняли зарплату, купили для менеджерів вищої ланки, які потребували житла, трикімнатні квартири, придбали банк, а ще – розформований комплекс для запуску балістичних ракет стратегічного призначення СС-20 у Сумській області і два будинки відпочинку, де розмістили чотири підприємства.

Та напружена нервова робота без відпусток і вихідних далася взнаки. Валентин Дьомін потрапив до лікарні. А коли після лікування повернувся на робоче місце, з подивом виявив, що засновник компанії вивів усі наявні кошти до Росії. Там їх і слід пропав. Внаслідок цього розпалася і компанія, в яку Валентин вклав стільки сил і здоров’я…

На дипломатичній ниві і в Кабміні

Йому й раніше пропонували роботу в Посольстві України в Ірані, та не міг кинути успішний бізнес. Тепер дав згоду. Остання співбесіда була з міністром закордонних справ Геннадієм Удовенком, який схвалив його кандидатуру.

В Ірані працював з 1997 до 2001 року спочатку другим, потім першим секретарем посольства. А упродовж шести місяців, за відсутності посла, був тимчасовим повіреним. Доводилося вирішувати найрізноманітніші питання: від супроводження візиту Прем’єр-міністра України, до вирішення судових справ на користь нашої держави і організації дипломатичних прийомів до національних свят.

Валентин Дьомін


Після завершення терміну відрядження і повернення на Батьківщину один знайомий запропонував Дьоміну попрацювати у Кабінеті Міністрів України. Починав він головним спеціалістом сектору міждержавних відносин управління міжнародного співробітництва. За чотири роки пройшов шлях до першого заступника начальника управління. Водночас ще встиг упродовж якогось часу попрацювати торговим представником України в Ірані.

На одному з офіційних заходів у розмові з тодішнім заступником глави Адміністрації Президента України і однофамільцем Олегом Дьоміним та заступником міністра економіки Андрієм Гончаруком Валентин Дьомін навів низку аргументів на користь необхідності створення торгово-економічної місії України в Ірані. Його ідею підтримали і одразу винесли вердикт: «Твоя ініціатива – тобі й реалізовувати!» Він, як завжди до цього, не заперечував.

Півроку пішло на бюрократичне узгодження всіх формальностей, після чого торгпред України Валентин Дьомін знову опинився на іранській землі. Роботи було багато, адже торгово-економічні відносини між країнами набирали обертів. Та до напруженого ритму він звик ще з часів роботи у зовнішній розвідці.

– Я прожив насичене подіями і враженнями життя, а вірніше – чотири життя, – підсумовує нашу розмову Валентин Дьомін. – Був розвідником, бізнесменом, дипломатом і державним службовцем. На своєму шляху зустрів багато цікавих і гарних людей. Я завжди наполегливо вчився, у мене за плечима великий багаж знань, навичок, досвіду. Головне ж – у будь-якій ситуації залишатися порядною і чесною людиною, бути самим собою.

Нині 67-річний ветеран радіє успіхам дітей і онуків, своїми руками розбудовує дачу під Києвом, доглядає за невеликою пасікою, захоплюється риболовлею і радіє численним друзям, яких любить пригощати власноруч зробленим вином із свого винограднику.

Олександр Скрипник,

журнал «Роботодавець» №8, 2015


««««