До 100-річчя Української революції. Розвідка УНР. Як усе починалося. | Служба зовнішньої розвідки України
                









До 100-річчя Української революції. Розвідка УНР. Як усе починалося.

24.01.2018

На тлі пафосного відзначення 20 грудня 2017 року у Російській Федерації 100-річчя російських органів держбезпеки ще й ще раз приходить усвідомлення того, які ми усе ж з ними різні: ментально, духовно, історично. Попри те, що у 1991 році на Луб’янці знесли пам’ятник Феліксу Дзержинському, його дух ні з луб’янських кабінетів, ні з площ і вулиць російських міст і сіл нікуди не дівся. Його справа живе й процвітає.

Не дивно, що нинішні російські спецслужби упродовж останньої чверті століття гордо йменують себе правонаступниками радянських органів держбезпеки – ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, відповідно, відтоді ведуть свій родовід, пишаються своїми попередниками, щоразу випускають до ювілейних дат пам’ятні знаки, які мало чим відрізняються від тих, що прикрашали груди заслужених чекістів сорок, шістдесят, вісімдесят років тому.

Між історією російської та радянської розвідки й контррозвідки давно поставлено знак рівності. Вірніше, літописці й нинішні російські творці цієї історії самі свідомо поставили цей знак. А отже увесь шлейф негативу, уся та карма нікуди не поділася, вона незримо супроводжує нинішніх «рицарів плаща й кинджала» у всіх їхніх справах донині. А намагання керівників ФСБ РФ з нагоди сторічного ювілею якось виправдати чекістів за минулі репресії й злочини, говорити при цьому про якусь доцільність взагалі є кощунством.

На противагу цьому ще в 1991 році і Служба безпеки України загалом, і підрозділи української зовнішньої розвідки зокрема рішуче заявили, що не є правонаступниками радянських органів держбезпеки. Натомість почали виважено й ретельно виписувати свою історію, прискіпливо ставитися до свого родоводу, намагатися об’єктивно зобразити свій шлях – хай би він не завжди у минулому був безхмарним.

У 5-томному науковому виданні «Спеціальні служби України від найдавніших часів до сьогодення», яке нині поетапно готується й публікується під егідою Національної академії наук України, Інституту історії України та Національної академії СБУ чітко визначено історичні періоди дослідження: Київська Русь, козацька Україна, національно-визвольні змагання 1917 – 1921 років, спецслужба Державного Центру УНР у екзилі, розвідка та контррозвідка ОУН і УПА, спецслужби за часів новітньої історії України. Період діяльності радянських спецслужб на території України винесено за рамки цього дослідження, йому буде присвячено окреме видання, і це цілком логічно. То була інша держава – СРСР, і підрозділи української розвідки й контррозвідки у той період працювали в інтересах Радянського Союзу.

Нині, коли на державному рівні відзначається 100-річчя Української революції 1917 – 1921 років, є слушна нагода пригадати, що саме в той період зароджувалися національні спецслужби, чи то вірніше – відроджувалися. Адже основу їхньої діяльності, засадничий стрижень становили дух, звитяга і героїчні вчинки вивідників княжої доби, козацьких пластунів,  дозорних і всюдисущих агентів Богдана Хмельницького. На патріотичній хвилі проголошення Української Народної Республіки усе це постало з новою силою і задля віковічної мети українців – утримати, розбудувати і захистити свою незалежність і державність.

За радянських часів годі було й говорити про якусь самобутність, скажімо, української розвідки, свій особливий шлях, почерк. І навіть до самого вислову «український розвідник» ставлення було різним. Десятиліттями воно поглиналося поняттям «радянський розвідник», і цьому були свої логічні закономірні пояснення. Поглянути ж за інші часові рамки – не радянські – у період існування СРСР взагалі мало хто наважувався, не кажучи вже про спроби позитивно зобразити представника розвідки українських еміграційних структур. Тому нерідко видатні герої-розвідники втрачали свою національну самоідентифікацію. У широкій свідомості жив загальний позитивний образ розвідників Макарова-Кольцова, Ісаєва-Штірліца, Бєлова-Вайса, Бурлакова-Вихора, Абеля-Фішера, Молодого-Лонсдейла…

Говорячи ж про зародження української розвідки, у ті, радянські, часи посилалися на вказівку Іноземного відділу ОГПУ при Раді Народних Комісарів СРСР, яка надійшла на адресу ГПУ УСРР 4 березня 1925 року, щодо необхідності організації розвідувальної роботи в республіці, зокрема, створення закордонних резидентур в Польщі та Румунії. З урахуванням цього на запитання «Коли в Україні була створена розвідка?» найчастіше давалася така відповідь: «Приблизно у 1925 році».

Натомість лише у роки незалежності України небайдужі до об’єктивного відтворення історії національних спецслужб науковці, зокрема, доктори історичних наук Сідак В. С., Вєдєнєєв Д. В., Вронська Т. В. та інші почали писати справжню історію вітчизняної розвідки. Наполегливі пошуки документів у вітчизняних і закордонних архівах дали змогу заповнити білі плями нашої історії.

Отже, за відправну точку історії української розвідки в цей період слід брати не 1925, а 1918 рік. Тоді, за Центральної Ради, відбувалася розбудова збройних сил і спеціальних служб України. Особливо гостро це питання постало після підписання УНР Брестського мирного договору з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.). Адже на той час загроза агресії з боку радянської Росії залишалася доволі реальною попри те, що у підписаному нею Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку (березень 1918 р.) був такий пункт: «Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії… Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки».

У березні 1918 року, як зазначає у своїх дослідженнях професор Сідак В. С., новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О. Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге – проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що були зобов’язані забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: «розвідковий» підвідділ на чолі з підполковником В. Колосовським і підвідділ закордонного зв’язку під керівництвом генерала О. Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР [1].

Начальником «розвідкового» підвідділу 10 березня 1918 року призначили Володимира Колосовського, як свідчать дані з його послужного списку [2]. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 року розвідувальний підрозділ отримав статус відділу розвідки 1-го генерал-квартирмейстерства.

Таким чином, віднайдено формалізовані дати утворення підрозділів української розвідки. Документально підтверджена інформація про це є у відповідних фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України [3].

За станом на 19 квітня 1918 року зазначений відділ розвідки, як свідчать дослідження Сідака В. С., за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця. Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов’язків. Начальник відділу Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки («керування таємною розвідкою»). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з «політичним бюро по справах контррозвідки», вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу [4].

Цього періоду головна увага української розвідки була зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Також здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав. Здобута відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії УНР. Водночас відділ розробляв рекомендації для військових аташе УНР за кордоном.

Поступово окреслилися головні методи роботи розвідувального відділу: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту. Попри це, було закладене вагоме підґрунтя для подальшої розбудови й розвитку національних розвідувальних органів.

Закономірно, що з самого початку розвідка була військовою. Такі пріоритети збереглися і за Гетьманату та Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру.

То були складні часи як для Української держави, так і для тих, хто стояв у витоків створення національних розвідувальних органів. У тогочасних керманичів країни ще не було належного розуміння, що розвідка може стати серйозним спеціальним інструментом у боротьбі за державність України. Далеко не всі мали чітке уявлення про межі її можливостей і компетенції, про те, які форми і методи вони можуть використовувати, не завжди виділялися необхідні кошти для розгортання масштабної роботи за кордоном, нерідко ігнорувалася добута інформація, та й узагалі військовому будівництву не приділялася належна увага, що зрештою й призвело до поразки у визвольних змаганнях. Радянські ж спецслужби, на утримання  яких тогочасні керманичі не шкодували ні коштів, ні засобів, звісно, мали більше можливостей у цьому нерівному протистоянні.

Та усе ж навіть за таких умов українська розвідка демонструвала свою дієздатність, ефективність і величезний потенціал за рахунок справжніх патріотів, сміливих і відчайдушних, готових жертвувати собою заради кращого майбутнього вільної, незалежної і суверенної України. Неупереджений погляд на біографії яскравих представників національних спецслужб дає змогу зрозуміти, що спонукало їх до певних дій і вчинків, давало сили перемагати ворогів України у нерівному протистоянні, не зламатися, не зневіритися, не опустити рук навіть тоді, коли танули останні надії.

Зазирнувши за лаштунки архівних справ, по-новому прочитуєш ті далекі події нашої історії. І тоді стає ще зрозуміліше, чому за радянських часів вони трактувалися у викривленому світлі, чому образи представників таємного легіону Української революції і досі паплюжаться російською пропагандою.

Водночас знання тих подій дає поштовх для розуміння того, що відбувається сьогодні навколо України, природи російської агресивної політики і діяльності її спецслужб. Адже те, що діялося у 1917 – 1921 роках на території України, ті «гібридні» методи ведення більшовицько-українських воєн у різних формах проявляються в наш час. І це ще один аргумент на підтвердження того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову, вносити корективи у свій родовід, брати на озброєння все краще з того, що було в історії національних спецслужб і, що не в останню чергу, знати її основні віхи.

Безперечно, для нинішніх співробітників розвідувальних органів України визначальні дати, пов’язані з утворенням та становленням розвідки за новітньої історії, є більш пам’ятними, ближчими, зрозумілішими. Скажімо, для воєнної розвідки, це 7 вересня. У цей день у 1992 році вийшов Указ Президента України «Про Управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони України» і відтоді відзначається професійне свято – День військової розвідки України. Співробітники української зовнішньої розвідки згадують 28 грудня 1991 року – день підписання Головою СНБУ Марчуком Є. К. оргштату Головного управління розвідки СНБУ, 14 жовтня 2004 року – дату підписання Президентом України Указу «Про створення Служби зовнішньої розвідки України» і 1 грудня 2005 року – день прийняття Верховною Радою України Закону України «Про Службу зовнішньої розвідки України».

Натомість уже рідко хто в Україні й згадає про дату утворення радянської розвідки – 20 грудня 1920 року, коли був утворений Іноземний відділ ВЧК при НКВД РРФСР. Це свідчить про те, що ми невідворотно віддаляємося від радянського минулого, що процес переосмислення історії спецслужб в Україні має невідворотний характер. Сьогодні на наших очах твориться нова історія, і ми є її безпосередніми учасниками.

 

  1. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917 – 1921 рр. (невідомі сторінки історії) : монографія. – К. : Альтернативи, 1998. – С. 62.
  2. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 – 1921) : наукове видання. – К. : Темпора, 2007. – С. 210 – 211.
  3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1074. – Оп. 2. – Спр. 29. – Арк. 23.
    Там само. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр.27. – Арк. 2–3.
  4. Сідак В. С. Названа праця. – С. 62.

 

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб


««««