Боржинський Федір Кіндратович

3 лютого 1879 року у селі Верхнячка Уманського повіту Київської губернії народився Боржинський Федір Кіндратович.

Після закінчення Східного інституту впродовж 1910-1914 років Федір Боржинський займався розвідувальною діяльністю у Монголії, Китаї та інших регіонах Далекого Сходу. Його знання китайської, монгольської, бурятської і японської мов були вельми затребуваними. Під виглядом чи то купця, чи вченого він об’їздив багато китайських провінцій і заледве не всю Монголію. Як дійсний член Східно-Сибірського відділу Географічного товариства склав першу детальну географічну карту Монголії, написав наукові роботи з історії, культури та етнографії Монголії і Китаю. Водночас Федір Боржинський виконував розвідувальні завдання, досяг неабияких успіхів на ниві таємної дипломатії і зумів набути впливових зв’язків за кордоном. Від уряду Монголії він отримав надзвичайно високе визнання і відповідний титул, який був визнаний російським урядом – Федір Боржинський став бароном.

Коли почалася Перша світова війна, Боржинський вирушив на фронт.  Спочатку він був сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За участь у боях, сміливість і відвагу був нагороджений золотою Георгіївською зброєю і орденом Святого Георгія IV ступеня  та удостоєний звання підполковника царської армії.

Навесні 1918 року Федір Боржинський повернувся до України. Його захопила ідея створення української державності, він волів покласти свій досвід і знання на її реалізацію. У період Гетьманату Павла Скоропадського такі фахівці, як він, були особливо затребуваними. Гетьман надавав важливого значення створенню спеціальних служб для збирання інформації про агресивні плани стосовно України й організацію протидії таким намірам.

Одним з ключових регіонів була Кубань, яка так само як й Північний Кавказ стала головною базою Добровольчої армії, очільник якої Антон Денікін не приховував своїх планів з відновлення «єдиної Росії» і знищення суверенних держав і республік, які виникли на її колишніх теренах.

Уряд щойно утвореної Кубанської Народної Республіки також волів самостійно наводити лад на своїй території, без втручання ззовні. Аби зреалізувати намічені плани, сторони вирішили обмінятися дипломатичними представництвами на рівні посольств. Українці обрали Боржинського, який свого часу проходив службу в Кубанському козачому війську, був фаховим офіцером з досвідом розвідувальної діяльності і знанням кількох іноземних мов.

20 вересня 1918 року Боржинський отримав від гетьмана Скоропадського звання полковника і призначення повноважним представником Української Держави на Кубані.

Одразу ж по прибутті до П’ятигорська Федір Боржинський надіслав свій перший таємний звіт голові МЗС Української Держави. У ньому він інформував про визрівання конфлікту між кубанським урядом і командуванням Добровольчої армії, що грубо порушувало традиційне козацьке самоврядування й перешкоджало скликанню Військової ради, яка мала прийняти конституцію Кубанської Республіки. А ще він звертав увагу на те, що проти молодої Української Держави на Кубані розгортається справжня інформаційна війна, яку ведуть представники російських шовіністичних організацій. Ґрунтовно проаналізувавши внутрішньополітичне, економічне і військове становище на Північному Кавказі, він наполягав на відкритті у Катеринодарі посольства й торговельної палати, консульств у Новоросійську й Ставрополі та віце-консульства у Туапсе. Водночас Боржинський запевняв МЗС, що «Кубанський Уряд нині, опозиційно ставлячись до Добровольчої армії, добачає у призначенні українського посла на Кубань змогу опертися на без сумніву приязну до нього і що ще важніше рідну по крові і традиціям Українську Державу». Згодом Боржинського призначили міністром-резидентом при Крайовому кубанському уряді.

У ніч проти 20 листопада 1918 року агенти контррозвідки Добровольчої армії увірвалися до приміщення українського посольства, зробили обшук, вилучили офіційні документи і забрали з собою на допити першого секретаря посольства. Права Кубані та України були грубо попрані. Цим актом командування Добровольчої армії відкрито показало, що не визнає ні України, ні Кубані як самостійних державних утворень.

За кілька днів денікінці знову увірвалися до приміщення українського посольства, зірвали український прапор і арештували посла Федора Боржинського. Зрештою його випустили, але поставили вимогу, аби він негайно залишив Кубань.

Після того, як на зміну гетьманові Павлу Скоропадському в Україні прийшла Директорія УНР, Федір Боржинський визнав нову владу і вирішив їхати до Києва, аби отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Йому радили добиратися безпечнішим, хоча й довшим шляхом, через Новоросійськ на Одесу. Та він вирішив їхати через Дон і фронт генерала Май-Маєвського, який займав лінію Маріуполь-Волноваха-Кам’яновугільний район.

Морозної лютневої ночі на залізничній станції Волноваха був зупинений поїзд, у якому їхав Боржинський зі своїми помічниками. Дипломатичний вагон оточили озброєні денікінці, вивели з нього всіх пасажирів,  заштовхали у товарний вагон та відправили до Юзівки, де всі заарештовані одразу були передані військово-польовому суду.

Суд засідав у ніч на 14 лютого. Складався він з трьох офіцерів-суддів і прокурора. Слідства ніякого не провадили, Боржинському закидали, що він, як офіцер російської армії, перейшов на службу до українського уряду. Вирок винесли швидко: «За ізмєну Росії прісуждаєтєсь к растрєлу».

Федора Боржинського поховали на околиці Юзівки місцеві робітники. Звісно ж, без почестей, панахид і полум’яних промов: ніхто не знав, що чоловік у ладно пошитій військовій формі був полковником, ветераном двох воєн, бароном, українським послом і справжнім патріотом України.