Натисни та тримай

Невідома розвідка. Афганськими шляхами

Тривалий час про діяльність радянської розвідки в Афганістані у 1979 – 1989 роки писалося мало. Для преси ця тема була за сімома печатями. Пам’ятаю, багато років тому довелося спілкуватися з офіцером розвідки, який був учасником гучної операції “Шторм-333″ із захоплення палацу Тадж-Бек у Кабулі. Тоді так і не вдалося дізнатися у нього жодних подробиць того штурму. Співбесідник твердо стояв на своєму: “Я давав підписку про нерозголошення”.
 
Відтоді спливло багато часу, і немало таємниць стали надбанням гласності. Зокрема, стало відомо, що серед учасників штурму були і співробітники спецслужби з України Володимир Піддубний, нагороджений за цю операцію орденом Червоного Прапора, і Володимир Макаров, який одержав орден Червоної Зірки. Нещодавно побачила світ книга ветерана української зовнішньої розвідки полковника у відставці Геннадія Лобачова “Команда “Карпати-1″, присвячена подіям в Афганістані. Спілкування напередодні Дня учасників бойових дій на території інших країн з автором книги та іншими ветеранами розвідки висвітлило маловідомі сторінки афганської епопеї.
 
Створення команди “Карпати”
 
Через кілька місяців після введення радянських військ в Афганістан, коли стало зрозуміло, що військова присутність затягнеться надовго, коли армія почала нести втрати і наочно стала проявлятися непристосованість військових підрозділів до ведення бойових дій в незвичних умовах, було прийнято рішення про направлення туди команд спеціального призначення, об’єднаних в загальну систему під кодовою назвою “Каскад”. Передбачалося, що в силу специфіки своєї підготовки вони повинні зіграти вирішальну роль. Загальне керівництво формуванням і підготовкою таких спецпідрозділів здійснювалося Спецуправлінням розвідки в системі КДБ СРСР.
 
У мирний час таких підрозділів у “живому” вигляді не існувало, вони були лише документально оформлені на папері. Реальними були лише командир, начальник штабу і невелика група офіцерів з числа спеціально підготовлених співробітників розвідки і контррозвідки. Всі інші займалися своєю безпосередньою оперативною роботою, періодично проходили підготовку на спеціальних курсах і у випадку оголошення сигналу “Тривога” повинні були протягом 48 годин прибути в конкретну точку Радянського Союзу для підготовки до виконання особливого завдання.
 
Такі спецпідрозділи створювалися для використання в основному у воєнний період для проникнення в глибокий тил противника з метою ліквідації стартових площадок міжконтинентальних ракет і складів з ядерним озброєнням, виведення з ладу комунікацій, систем зв’язку і державного управління, командних пунктів, організації партизанського і національно-визвольного рухів тощо. Свою назву кожна команда в системі “Каскад” одержувала за аналогією з головним гірським масивом у регіоні свого формування – “Урал”, “Тібет”, “Кавказ”, “Алтай” та інші. Команда, що створювалася на території України і Молдавії, одержала назву “Карпати”. Її командиром було призначено Михайла Ковальова, а заступником – Геннадія Лобачова, які на той час служили керівниками оперативних підрозділів у 1-му Управлінні (розвідка) КДБ УРСР.
 
Буквально за день до вильоту в Афганістан команду, яка складалася з 16 оперативно-бойових груп і налічувала 130 кадрових офіцерів та 120 військовозобов’язаних запасу, розділили на дві. Г.Лобачов став командиром “Карпат-1″ із завданням налагодження оперативної роботи в районі Шинданду і в провінції Фарах. Інша команда мала зону відповідальності в провінціях Герат і Гур. Ці досить мобільні і добре підготовлені команди займалися збиранням інформації про місця дислокації, плани і наміри озброєних угруповань, які виступали проти уряду республіки, у тому числі тих, які діяли з-за кордону, викривали канали постачання зброї, надавали допомогу у створенні й організації роботи національних розвідувальних і контррозвідувальних органів та виконували інші завдання.
 
Операція “Бумеранг”
 
Одна з проведених командою “Карпати-1″ операцій з умовною назвою “Бумеранг” пізніше була описана маршалом Радянського Союзу С.Соколовим у посібнику з тактики бойових дій проти бандформувань для вищих військових навчальних закладів.- Почалося все з конфіденційної зустрічі з ватажком невеликого, але досить мобільного і невловимого озброєного угруповання Саттаром, – розповідає Геннадій Лобачов. – Його люди діяли в зоні відповідальності нашої команди, особливих проблем не створювали, але постійно перебували на шляху висування наших груп на оперативно-бойові завдання, повністю ігнорували офіційну владу і цим вносили дестабілізацію в обстановку.
 
На певному етапі назріла необхідність невідкладно визначатися, як бути з цим формуванням і що від нього можна очікувати. Іншими словами, потрібно було зустрітися з Саттаром віч-на-віч і розставити всі крапки над “і”. Врешті, така зустріч відбулася. З самого початку він спробував продемонструвати, що є господарем ситуації, вказав на всі свої пости і засади навколо і зажадав здати особисту зброю. На що я спокійно показав йому замаскованих наших бійців, які тримали “на мушці” його людей. Після цього Саттар сказав, що він ще раз переконався у тому, що має справу з професіоналами і до нашої команди претензій не має, оскільки ми нормально обходимося з місцевими жителями.
 
Під час зустрічі, за словами Г.Лобачова, вони зрозуміли, що мають справу зі звичайним загоном самооборони, який не притримується ніяких політичних поглядів, а лише хоче забезпечити нормальне життя і порядок у своєму регіоні. На цій основі Саттар висловив готовність до співпраці і, щоб довести свою лояльність, повідомив, що через кілька днів неподалік пройде караван зі зброєю, іноземними інструкторами і бойовиками, які пройшли підготовку у закордонних таборах. Частина з них нібито раніше брали участь у пограбуванні його “підшефних” кишлаків. Тобто, крім усього іншого, він хотів ще й помститися своїм старим кривдникам. Часу на перевірку всієї інформації було обмаль, тому одразу взялися за розробку операції.

- Ми вирішили застосувати вже відому нам тактику противника – затягування його у “мішок” з подальшим блокуванням всіх виходів, – продовжує Г.Лобачов. – Для підкріплення взяли армійський розвідувальний батальйон, але допустили одну помилку, не з’ясувавши морального стану його бійців. Справа в тому, що за місяць до цього вони потрапили в таку ж засідку душманів і втратили половину особового складу і майже всіх своїх командирів. Тому почуття помсти у них затьмарило здоровий глузд безпосередньо під час нашої операції, у результаті чого усі члени бандгрупи були знищені. Ми ж збиралися якомога більше взяти в полон. На жаль, нам дісталися лише документи, навчальна та пропагандистська література, різноманітна зброя. А інструктори й радники з європейською зовнішністю могли б багато цікавого розповісти.

На стратегічному напрямку
 
У середині жовтня 1980 року команду “Карпати-1″ без будь-яких пояснень відкликали із зони базування, розмістили безпосередньо у Шинданді і поставили завдання: всю увагу зосередити на бойовій і оперативній підготовці особового складу. Більше нічого Центр не пояснював. Але всім було зрозуміло: їх готують до якоїсь особливої місії. Згодом все з’ясувалося.
 

— На той час ісламське керівництво Ірану стало підтримувати ті сили в Афганістані, – розповідає Г.Лобачов, – які були здатні, на їхню думку, повалити уряд “невірних”. Звучали заяви про готовність до більш активної участі у внутрішніх афганських подіях, аж до введення іранських військ. Більше того, здійснювалося постачання зброї, пропагандистської літератури, у спеціально створених таборах готувалися інструктори і окремі групи для ведення бойових дій. Наша команда повинна була ретельно відстежувати обстановку у прикордонному регіоні, маючи для цього, образно кажучи, свої очі і вуха на суміжній території. Крім цього, нам належало бути готовими до будь-якого розвитку подій, навіть до нанесення несподіваного випереджаючого удару.

— Чому для цього обрали саме вас? – цікавлюся у Г.Лобачова.

— Пояснень цьому є кілька. Наша команда розташовувалася поблизу іранського кордону, вже вивчила місцевість, мала певні оперативні позиції серед тамтешніх жителів, високу мобільність і досвід дій у бойовій обстановці. Крім цього, ми базувалися біля аеродрому Шинданд, одного з небагатьох, який міг приймати важкі транспортні літаки, що дозволяло швидко задіяти нашу команду для десантування в будь-якій точці регіону.

У цей час у Москві уважно стежили за ірано-іракським збройним конфліктом, аналізували пересування американського флоту в Перській затоці, моделювали ситуації з можливою висадкою американських військ в Ірані і планували відповідні операції зі свого боку. Але про це в таборі команди “Карпати-1″ не знали навіть командири. Уже після повернення на Батьківщину їм сказали, що визначену їм місію вони виконали повністю. Команда зіграла серйозну стримуючу роль у гострому зовнішньополітичному протистоянні.

98 зі 100
 
У команді “Карпати-1″ було багато справжніх професіоналів своєї справи: фахівців зі встановлення оперативних контактів, аналітиків, спеціалістів мінно-підривної справи. Вражав своєю феноменальною пам’яттю Валерій Гребенкін, у минулому цивільному житті кандидат фізико-математичних наук, співробітник Одеського державного університету, а в команді – начальник зв’язку і шифрувальник. Одержані шифровки, а це були групи з п’яти цифр, він іноді читав, як кажуть, прямо з аркуша, виконуючи всі математичні дії в голові. Складалося враження, що всі шифрувальні таблиці і коди він знає напам’ять.
 
Стосовно професіоналізму медиків красномовно висловився генерал Борис Громов, що якби команда “Карпати-1″ взагалі нічого не зробила в Афганістані, то тільки робота її медичних спеціалістів, які врятували багато людських життів і вилікували значну кількість мирних жителів, цілком виправдала б її перебування там.
 
Звичайно ж, найбільше цінувалося вміння непомітно проникнути в розташування бандформувань і добути важливу інформацію, залучити до співпраці цінні джерела з протилежного табору чи врятувати від розправи осіб, яким загрожувала небезпека. В одній з таких операцій ще до введення обмеженого контингенту радянських військ брав участь командир оперативно-бойової групи команди “Карпати-1″ Володимир Піддубний. Це сталося восени 1979 року.
 
У складі загону спеціального призначення КДБ СРСР “Зеніт” він вилетів з Москви до Кабулу для виконання надзвичайно відповідального і секретного завдання: врятування трьох міністрів з попереднього уряду Таракі від репресій з боку Аміна, який щойно прийшов до влади. З собою у військово-транспортному літаку везли автомобіль ГАЗ-66, на борту якого знаходилися дерев’яні ящики розміром з труну з матрацами і кисневими подушками всередині. Там мали сховати міністрів і в такий спосіб переправити через кордон.
 
- Коли ми з “цінним вантажем” вже поверталися назад до аеродрому, – згадував про цю операцію В.Піддубний, – то помітили за собою стеження представників місцевих спецслужб. Перед виїздом з Кабулу автомобіль зовнішнього спостереження обігнав нас, зупинився біля КПП, з нього вискочив офіцер і дав команду закрити шлагбаум. Почалося з’ясування всіх обставин через перекладача: хто ми такі, куди їдемо, що веземо, чи маємо зброю. “Ми мирні люди, спеціалісти, їдемо у відпустку”, – пояснює наш перекладач. А ми в закритому брезентом кузові сидимо, спостерігаємо за усім цим крізь шпарини з автоматами напоготові і молимо Бога, щоб тільки не дійшла справа до серйозних розборок, інакше доведеться всю охорону ліквідувати. Адже у нас був наказ: щоб ні за яких обставин міністри не потрапили до рук представників діючої влади.
 
У цей час старший по КПП підійшов ззаду до нашого автомобіля, відхилив брезент і зазирнув всередину. А тут дерев’яні ящики і на них бійці з автоматами у спецназівській формі сидять. Один з наших офіцерів наступив йому черевиком на руку, приставив автомат до голови, спокійно приклав палець до губ і показує: “Тс-с-с!” Той, судячи з усього, тверезо оцінив ситуацію, розвернувся, віддав наказ підняти шлагбаум і пішов у будку, навіть не звертаючи увагу на якісь заперечення з боку представника “наружки”. Ми рвонули з місця і згодом на повному ходу заїхали прямо на борт літака, який практично одразу пішов на зліт.
 
Багато членів команди “Карпати-1″ досконало володіли особистою зброєю. А самого командира у стрільбі з пістолета важко було перевершити. Якось уже через багато років після повернення з Афганістану Г.Лобачов під час відрядження до Австрії потрапив у якості гостя на національні змагання австрійських військових з кульової стрільби. Дізнавшись, що він служив у радянському “спецназі” в Афганістані, господарі запропонували і йому постріляти. Яким же було здивування присутніх, коли без жодних пробних пострілів він вибив 98 із 100. У результаті довелося йому вручати кубок, диплом і грошову премію за третє місце (змагання виграв олімпійський чемпіон з результатом 99 очок).
 
Трофейну зброю – на завод “Більшовик”
 
Нещодавно Геннадій Лобачов відзначив 70-річчя. Своєрідним подарунком до “круглої” дати стала книга “Карпати-1″, яка вийшла за сприяння бойових товаришів. Підписуючи книгу для музейної експозиції Служби зовнішньої розвідки України, Геннадій Сергійович зазначив: “Нехай для нинішніх співробітників української зовнішньої розвідки наш досвід ніколи не знадобиться”. На прохання передати якісь матеріали для оновлення стенду ветеран сказав, що тоді навіть фотографуватися суворо заборонялось, як і везти на Батьківщину якісь інші свідчення участі в бойових діях на території Афганістану. Щоправда, був епізод в історії команди із доставкою в Київ трофейної зброї, який не на жарт налякав керівництво і змусив віддати наказ про її знищення.
 
Перед поверненням на Батьківщину, – згадує Геннадій Лобачов, – у нас з’явилася ідея забрати з собою наші військові трофеї. З урахуванням того, що ми мали летіти спецрейсом, тобто без митного догляду, сумнівів у тому, що все довеземо безперешкодно, не було. А серед трофеїв були американські гвинтівки М 1, М 14 і відома всім М 16, китайський автомат зі змінними дулами, ручний крупнокаліберний англійський кулемет, англійські “бури”, спрощений (“афганський”) варіант міномета, різні пістолети і револьвери, пластикові міни, гранати, амуніція моджахедів і багато іншого.
 
Все це можна було використовувати для навчання молодих співробітників, бійців антитерористичних підрозділів або просто в пізнавальних цілях і як музейні експонати. На виставці цих трофеїв, яку відвідало керівництво КДБ УРСР, всі з величезною цікавістю роздивлялися зразки зброї, розпитували про її ефективність у бойовій обстановці. Але згодом несподівано для всіх голова Комітету генерал-полковник В.Федорчук віддав наказ про знищення зброї. Ніщо не могло переконати його у зворотному. Судячи з усього, він і сам розумів, що це безглуздо, але вказівка Москви про замовчування всього, що якимось чином пов’язане з Афганістаном, взяла гору. Трофеї відвезли на завод “Більшовик” і переплавили на металолом.
 
Згадуючи давно минулі події і розмірковуючи про відзначення Дня учасників бойових дій на території інших країн, Геннадій Сергійович на завершення нашої розмови зазначив:
 
— Для нас, ветеранів зовнішньої розвідки, цей день по-своєму особливий. Адже жодна така місія за кордоном не обходилася без участі розвідки. Наші представники прямо чи опосередковано, зі зброєю в руках чи без неї, але постійно перебували в гущі подій, виконуючи специфічні важливі завдання, добуваючи інформацію, від якої залежало швидше розв’язання збройних конфліктів і уникнення людських жертв. Роль розвідки у зазначених подіях надзвичайно велика. І що б сьогодні не говорилося про минулі збройні конфлікти і військові дії на території інших країн, як би не переосмислювалися ті події, участь і роль у них розвідників завжди буде оцінюватися і характеризуватися за найвищою шкалою професіоналізму і ефективності. І не тільки розвідників.

 

Олександр Скрипник

Що ще цікавого

9
0
Розвідники доби УНР очима художника-баталіста
Інтерв’ю Голови Укрінформу
52
4
Росія і її сателіти — найбільша загроза світовій розвідспільноті
11
0
Егор Божок: «В РФ есть решение окончательно «закрыть украинский вопрос» в 2019-м» — интервью LB.ua