Натисни та тримай

24 липня 1893 року народився Іван Вислоцький – охоронець Михайла Грушевського і розвідник Української Галицької армії

Звістка про лютневу революцію 1917 року застала Івана Вислоцького в російському полоні. Він уже досхочу навоювався на фронтах Першої світової війни і натерпівся під час етапування у холодних товарних вагонах.

Не таку долю уявляв собі Іван, син священика з Лемківщини, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. Ще 18-річним добровольцем він вступив до австрійської армії, закінчив школу розвідників у Брегені, після чого виконував окремі завдання при штабі корпусу, що базувався у Перемишлі. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон і був вивезений до Чити. А тепер перебував в Уфі.

Перші повідомлення про революцію викликали радісні відчуття і навернули на думку, що Російська імперія починає валитися, втрачати ґрунт під ногами, і він ще дочекається кращої долі. Полонені галичани, а їх було зо два десятки, трималися купи і жадібно ловили звістки з України. У одній з газет вичитали повідомлення про перші українські військові з’їзди у Києві, про намагання створити українські полки в російській армії. Згодом дізналися, що і в них, в Уфі, у 189-му піхотному полку створено український курінь під командою поручика Барабаша.

А коли на вулицях Уфи з’явилися перші вояки з жовто-блакитними кольорами на шапках, це стало справжнім святом для Івана. Гурток галичан, до якого він входив, доручив йому познайомитися з Барабашем. Поручик зустрів полонених галичан привітно. Від нього довідалися, що в Уфі вже існує Український комітет, який опікується численними біженцями і виселеними з Галичини.

– Ми хочемо вступити до українського війська, – заявив Вислоцький на черговій зустрічі.

– Як ви собі це уявляєте? – поцікавився поручик.

– Перевдягнемося в російські однострої, начепимо українські відзнаки, як у вояків вашого куреня, і разом поїдемо в Україну.

Після важкого переходу з багатьма пригодами, на початку березня 1918 року вони прибули до Києва.

Перехожі вказали шлях до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там від варти довідалися, що мають іти на Львівську вулицю до казарми Січових стрільців. Туди щодня прибували десятки втікачів із фронту і російського полону.

Хто вступав до полку Січових стрільців, неодмінно мав спершу починати в ньому рядовим стрільцем. Та вже за кілька днів Іван став чотовим, а згодом хорунжим. У цьому званні йому довелося кілька разів очолювати варту в будинку Центральної Ради. Здавалося, не було більшого щастя й радості, як бути українським вояком і охороняти український уряд.

Та ейфорія тривала недовго. У квітні Центральна Рада зазнала поразки, і на зміну їй прийшов Гетьманат. До Києва увійшли німецькі війська, які з перших днів почали брати під свій контроль всі ключові об’єкти.

В один із таких днів пополудні полковник Євген Коновалець скликав старшинське зібрання і Стрілецьку Раду. На цьому зібранні був і Вислоцький. Із сумом він слухав слова очільника полку Січових стрільців, що колишнім керівникам Центральної Ради загрожує небезпека. Усім наказали не виходити з казарм, одержати набої і посилити пильність.  

Того самого дня Івана з чотою найліпших вояків відправили на Терещенківську вулицю для охорони Михайла Грушевського. Там у нього на очах стався напад на голову Центральної Ради. Один із солдатів кинувся на Грушевського, хотів багнетом проколоти його, але кілька старшин і стрільців випередили і не допустили убивства.

Наступного дня перед дулами німецьких кулеметів і гармат січові стрільці склали зброю. Дехто противився і вигукував, що ганебно просто так без бою здаватися, та наказ переміг. У розпачі окремі стрільці ламали рушниці, аби хоч зброя не потрапила до чужих рук.

Невдовзі Івана Вислоцького і трьох старшин покликав сотник Василь Кучабський і наказав:

– Ось вам адреса. Негайно прямуйте туди, там переховується Михайло Грушевський. Доки все не владнається, маєте охороняти його вдень і вночі.

На пам’ять про виконання цього відповідального завдання Вислоцький упродовж усього життя зберігав світлину Грушевського, подаровану йому професором з дарчим написом.

Невдовзі полк Січових стрільців зазнав реформувань. Хтось зголосився лишитися на службі у Гетьмана Скоропадського, інші не сприйняли нової влади і подалися на село перечекати смутні часи. Серед таких опинився й Іван Вислоцький.

Після створення восени 1918 року Західно-Української Народної Республіки одразу почалися формування регулярної Української Галицької армії для захисту своєї державності. Важливе місце в її структурі відводилося розвідчому відділу, який структурно підпорядковувався Начальній команді – вищому органу управління УГА.

Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Начальником розвідчого відділу на початку 1919 року призначили поручника Родіона Ковальського. До складу відділу увійшли підрозділи, які вели як розвідувальну, так і контррозвідувальну діяльність. А особовий склад почали називати детективами.

Один із таких детективів, який знав Вислоцького ще з австрійської армії, навесні 1919 року випадково зустрів його на вулиці.

– Чи не хотів би знову служити в розвідці? – поцікавився.

– Чом би й ні.

Заручившись попередньою згодою, відрекомендував Івана керівникові відділу Родіону Ковальському. Нетривала розмова про попередню службу справила на того досить позитивне враження, і Вислоцького зарахували до старшинського складу розвідчого відділу.

Цей відділ був на чолі всієї розвідки і спочатку мав назву вивідчий відділ, скорочено ВВ, а пізніше, аж до кінця свого існування, – розвідчий відділ, чи РВ. Йому підлягали старшини-розвідники при командах бригад та окружних допоміжних командах у Галичині, а також старшини, що перебували на окремих важливих місцях по обидва боки тодішнього українсько-польського фронту й кордону з румунами. Крім цього функціонували підрозділи польової розвідки, авіаційна розвідка, «пропагандивний» відділ, який організовував агітаційно-пропагандистські заходи.

Попри таку вибудувану структуру розвідки, в кадровому складі бракувало добрих фахівців. Це Іван помітив одразу. Він мав певний розвідувальний вишкіл ще в австрійській армії і міг порівнювати. З усіх розвідників-старшин, кількість яких у відділі доходила до тридцяти осіб, лише п’ять-шість були фаховими. Решта – новачками.

Ті, хто служив ще в австрійській розвідці, не хотіли служити в українській. Мотивували свою відмову не лише малою зарплатнею. Нарікали на те, що члени уряду і вищі військові чини української армії не розуміють, що таке розвідка і навіщо вона потрібна. Через це навіть фахові старшини з досвідом розвідувальної роботи відмовлялися служити в розвідці та йшли до війська командувати сотнями чи куренями.

І все ж зусиллями поручника Родіона Ковальського і таких патріотів, як Іван Вислоцький вдалося змінити ставлення до розвідки. У цей час робота розвідки за етапами діяльності поділялася на два головні періоди: галицький, під час якого тривала війна з поляками, і наддніпрянський, коли точилися бойові дії з Червоною та Добровольчою арміями. Розвідники УГА збирали інформацію і про своїх союзників – Дієву армію УНР, бо для цього були вагомі підстави.

Якось, коли і бригадного, і корпусного розвідчих старшин скосив тиф, зі штабу армії надійшло телеграфне повідомлення, щоб терміново прислали Вислоцького для виконання якогось доручення. І хоча він і сам щойно повернувся з чергового завдання і почувався кепсько, усе ж мусив їхати. Діставшись розташування потрібної бригади, дізнався від командира суть свого завдання.

– З півночі більшовики везуть потягами своє військо в район Житомира, де скупчується їхня армія для наступу на наші позиції, – почав той. – Треба цьому запобігти, а щонайменше стримати їх на довший час, щоб ми мали можливість спокійно відступити на південь.

– Як це ліпше зробити? – поцікавився Вислоцький.

– Треба висадити у повітря залізничний міст на південь від Коростеня. І зробити це тоді, коли через нього проходитиме більшовицький поїзд, аби пошкоджені колії і вагони завдали більшовикам найбільше клопоту під час ремонту.

– Але ж я не знаюся на саперній справі, – зауважив Іван.

– Не хвилюйся, ми дамо тобі добрих саперів-підривників.

Перед від’їздом Вислоцький перемовився з саперами, переконався у їхній фаховості, а ще взяв із собою колишнього залізничного урядника з телефонним апаратом і провідника-підстаршину, який знав місцевість. Скочили на коней і, не гаючи часу, рушили в дорогу по свіжому снігу. До мосту було близько 80 кілометрів, тому мали поспішати.

Через лінію фронту перейшли непомітно. Під ранок опинилися за 30–40 кілометрів у ворожому тилу. Перепочили на одному з безлюдних хуторів і рушили далі.

За кілометр від мосту помітили будку залізничного сторожа. За кілька хвилин розвідники швидко і без жодного пострілу захопили караульних. Ще за якихось 15–20 хвилин все було готово до підриву: вибухівку прикріпили до опор мосту так, щоб завдати найбільших руйнувань. Самі скочили на коней і відійшли на безпечну відстань. Чекали кілька годин. Уже під ранок здалеку почулося гудіння.

Поїзд наближався до мосту, що розкинувся над невеликою річкою між двома горбами. Залізнична колія спадала трохи вниз на міст. Усе це було на руку розвідникам. Раптом щось на мосту блиснуло великим півколом попід поїздом, і почувся страшний гуркіт. Міст ніби присів під тягарем поїзда. Вагони падали разом із металевими конструкціями униз. Інші навалювалися згори. Раз по раз лунали вибухи набоїв. Жоден вагон не залишився на мосту – все звалилося донизу.

Не минуло й 10 хвилин, як рознісся свист нового паровоза, який виїжджав на міст. На відкритих платформах розгледіли гармати. Машиніст подав тривожний сигнал і став гальмувати. Та було вже пізно. Паротяг зсунувся у річку, а за ним попадали вагони. Пролунав гучний вибух. Напевне, котел із паром. Слідом почали вибухати артилерійські набої.

Наступне завдання було не менш ризикованим. Іван мав оминути південне крило ворога, зайти в тил і дізнатися, до яких маневрів удається противник, що відступав, а головне – з’ясувати, чи мають червоні на цій ділянці танки.

Два тижні він провів у ворожому оточенні, зрештою добув потрібні відомості. «Танки є, – доповів після повернення, – але червоні направили їх проти Добровольчої армії». За виконання цього завдання він отримав підвищення у званні від хорунжого до чотаря.

Одним із вагомих успіхів розвідчого відділу в цей період був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий повідомив цінну інформацію про дії польської армії на східному фронті.

Проте слід визнати, що розвідка УГА хоч і мала успіхи, все ж не могла рівнятися з польською, радянською чи денікінською через брак кваліфікованих фахівців, коштів і недостатню увагу військового керівництва до цієї важливої справи. Крім цього, розвідувальну роботу ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі.

Зрештою, примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська. Більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників розвідчого відділу і розстрілювали їх без суду і слідства. Навесні 1920 року УГА та її спецслужби фактично припинили регулярну діяльність. При цьому більшість армійських старшин та стрільців, співробітників розвідки і контррозвідки перейшла у підпілля, поповнила лави повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів.

Така сама доля спіткала й Івана Вислоцького. З молодою дружиною Надією Олексіїв за підробленими паспортами він зумів з пригодами через Одесу, Варну і Білгород дістатися Відня. Потім перебрався до Карпатської України, що того часу входила до складу Чехо-Словаччини. У 1936–1939 роках працював у львівському видавництві. Перед приходом Червоної армії у вересні 1939 року з родиною дістався рідної Лемківщини, а восени 1941 року оселився у Самборі, де видавав нові шкільні підручники, позбавлені комуністичних стереотипів.

У 1944 році Іван Вислоцький з родиною опинився в таборі для переселенців у Німеччині, звідки 1948 року виїхав до Парагваю. За океаном у останні роки життя навчав дітей переселенців читати та писати українською мовою. Помер Іван Вислоцький 1969 року в Аргентині.

Що ще цікавого

197
0
Розвідник-нелегал Федір Хілько: 17 років під прикриттям за кордоном
307
0
Релакс не на часі. Розвідка назвала головні зовнішні загрози для України
252
0
Розвідувальна місія Володимира Великого, хрестителя Київської Русі-України