Підроблені листи голови ОУН Штуля-Ждановича до батька. Почерк КДБ

Історія з третім головою ОУН Штулем-Ждановичем є яскравим прикладом того, як в усі часи органи НКВС/МДБ/КДБ СРСР намагалися скомпрометувати і дискредитувати визначних діячів українського національно-визвольного руху. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено документальні підтвердження того, як шляхом підроблення листів до батька, домішування до реальних відомостей напівправди, а то й відвертої брехні москва кидала тінь на одного з лідерів української еміграції, поширювала вигадки про нібито його співпрацю з радянськими органами держбезпеки, тим самим сіяла недовіру й розбрат серед українців і на цьому тлі намагалася взагалі завдати непоправного удару українській національній ідеї.

У підпіллі й гітлерівському концтаборі

Справу на Олега Штуля-Ждановича 4 управління НКДБ УРСР завело 11 травня 1944 року. У перших документах, долучених до справи, якій дали оперативну назву «Осип», він ще фігурував просто як Жданович. У одній із довідок зазначалося, що «Жданович – це партійний псевдонім, справжнє його прізвище нібито Штуль Олег». Крім цього, повідомлялося, що він є «активним українським націоналістом мельниківського напрямку і проводить контрреволюційну роботу проти радянської влади…, членом Політичної ради військових формувань українських націоналістів, які називають себе «Українською Народно-революційною армією – УНРА», що ставлять перед собою завдання боротьби з Червоною армією для створення незалежної української демократичної держави».

Проаналізувавши низку друкованих видань ОУН, зокрема газету, в якій О. Штуль друкувався під псевдо Жданович, працівники НКВС зробили висновок, що він «є керівником організації українських націоналістів-мельниківців східних областей України». Уже цього було достатньо, щоб завести на нього оперативно-розшукову справу. Подібних справ на діячів українського національно-визвольного руху, датованих 1944 роком, було заведено дуже багато. Директиви із москви чітко вказували на те, що ця категорія осіб становила неабияку загрозу для самого існування радянської влади. Тому вони підлягали розшуку і негайному арешту.

Але заарештувати О. Штуля-Ждановича (саме під таким написанням прізвища його здебільше знатимуть в усі післявоєнні роки) було непросто. На момент заведення справи він перебував у гітлерівському концентраційному таборі «Заксенгаузен». Упродовж шести місяців, із грудня 1943 року, його утримували в одиночній камері. Згодом перевели у камеру до отамана Тараса Бульби-Боровця – колишнього командира УПА– «Поліська Січ» і керівника УНРА. Як згадував Т. Бульба-Боровець, 10 червня 1944 року вони довідалися, що вночі гітлерівці замордували до смерті Олега Ольжича-Кандибу. «Для нас це означало, – писав він у спогадах, – що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотник «Жданович», бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало хвилинами».

В архівних документах немає докладних відомостей про перебування О. Штуля-Ждановича у концтаборі. Є лише інформація про те, як його заарештували. Згідно зі свідченнями осіб, затриманих і допитаних працівниками НКДБ, наприкінці 1943 чи на початку 1944 року той разом із Т. Бульбою-Боровцем повертався з Варшави, де був у якихось справах, і тоді їх по дорозі заарештувало гестапо і доправило у Берлін, а звідти – до концтабору.

Інформація про співпрацю з Т. Бульбою-Боровцем, здобута чекістами, також була не на користь О. Штуля-Ждановича. Понад те, були отримані відомості, що його відправив для посилення співпраці з «Поліською Січчю» безпосередньо полковник Андрій Мельник і що він був чи то помічником, чи заступником командувача УНРА з політичних питань і редагував повстанську газету «Оборона України». А до цього упродовж 1941–1943 років очолював культурну референтуру Проводу ОУН(М) на центральних та східних землях України і взагалі ще з довоєнних років був активним членом ОУН, мав дружні стосунки з Оленою Телігою, Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та іншими діячами.

У процесі ведення справи чекісти на перших порах змогли з'ясувати лише якісь розрізнені відомості про О. Штуля-Ждановича, а вийти на його слід їм не вдалося. Натомість знайшли батька – волинського священика Данила Штуля.

«У церкві він більше говорив про Україну, ніж про Матір Божу»

Знайти на Волині отця Данила Штуля для чекістів було доволі легко, хоча той під час священицької роботи ще під Польщею змінив кілька приходів. Не останню роль у таких перемінах відігравала його активна проукраїнська позиція, яка не подобалась тодішній владі. За свідченнями очевидців, у церкві він більше говорив про Україну, ніж про Матір Божу, і не так про Ісуса Христа, як про Тараса Шевченка. Він був освіченою і начитаною людиною, непогано знав історію України, відтак свої проповіді часто поєднував з екскурсами в минуле. Для цього нерідко використовував брошуру старшого сина Олега «Віки говорять», своєрідний короткий виклад історії України, і газету, яку редагував молодший син Василь. Своїми синами він дуже гордився.

Проукраїнську позицію Д. Штуль зберіг, як свідчать архівні документи, і за радянської влади. Односельці згадували, що в його помешканні завжди висів вишитий тризуб. А в роки Другої світової війни, як йдеться в одній із довідок НКДБ УРСР, «долучився до автокефальної течії і був призначений благочинним церковних приходів автокефальної орієнтації по Заболоттівському району Волинської області». Тоді ж «брав участь в освяченні українського націоналістичного прапора», «виступав перед прихожанами з антирадянськими націоналістичними закликами».

Відтак після звільнення західноукраїнських земель від гітлерівської окупації отець Штуль одразу потрапив у поле зору органів НКДБ. На нього завели справу і почали збирати компрометуючі матеріали. Невдовзі заарештували безпосередньо в церкві, не дали навіть попрощатися з дружиною. Слідство тривало недовго. 9 травня 1945 року Військовий Трибунал військ МВС засудив його до 10 років за антирадянську агітацію і пропаганду. Для відбуття покарання відправили у так званий виправно-трудовий табір «Дубровлаг».

Серед архівних документів зберігається витяг із протоколу допиту Д. Штуля від 24 липня 1945 року. У ньому – інформація про сина Олега. Вочевидь, табірні працівники виконували запит із 4 управління НКДБ УРСР. Данило Штуль повідомляв загальновідому інформацію: про навчання сина у Варшавському університеті на історико-філологічному факультеті, викладання в одній із варшавських гімназій, роботу під час Другої світової війни в українських газетах у Кракові, Рівному, Ковелі. Про співпрацю з ОУН – жодного слова. «У квітні 1943 р., – зазначається в протоколі допиту, – із м. Ковель він виїхав до Чехословаччини, у Прагу, і відтоді про нього жодних відомостей не маю».

Після відбуття покарання Д. Штуль повернувся на Волинь. Невдовзі його перевели по церковній лінії до села Бармашове Баштанського району (нині – село Білозірка Вітовського району) Миколаївської області й призначили настоятелем місцевого приходу і благочинним Баштанської округи. Одночасно органи КДБ встановили за ним оперативний нагляд.

На той час вже мали інформацію про те, що О. Штуль-Жданович після закінчення війни мешкав спершу в Німеччині й Австрії, а в 1948 році переїхав до Парижу, став редактором газети «Українське слово», яка консолідувала навколо себе українську діаспору у Франції, увійшов до Проводу українських націоналістів і очолив референтуру преси та інформації Проводу ОУН(М).

У 1957 році отець Данило після тривалої перерви отримав перші листи від Олега. Із них дізнався, що той одружився і вже має двох дітей – доньку Антоніну і сина Данила. Водночас спершу ті листи прочитали у районному відділі КДБ. Невдовзі визрів задум завербувати священика, щоб у такий спосіб через нього дізнаватися про життя й плани сина за кордоном і за прийнятної нагоди схилити того до повернення в СРСР і відмови від політичної діяльності. Але чим глибше вивчали отця Данила, тим більше пересвідчувалися, що з цього нічого не вийде.

Зрештою від вербування відмовилися. Водночас у спокої не залишили. Він усе ж був важливою і незамінною ланкою у розробці О. Штуля-Ждановича. Натомість знайшли інших родичів по лінії дружини, які були поступливішими і мали можливості виїзду за кордон по лінії наукового обміну чи як туристи. Працівники КДБ вдавалися до всіляких вигадок, щоб звести їх із отцем Данилом на Миколаївщині. Але це було дуже незручно. Тоді вирішили перевести священика до Києва.

Про це в одному з документів КДБ при РМ УРСР від 12 листопада 1958 року записано таке: «Враховуючи, що основною метою нашої роботи стосовно Штуля Олега є схиляння його до співробітництва з органами держбезпеки або повернення в СРСР з метою наступного використання для компрометації лідерів закордонних антирадянських націоналістичних формувань і що на вирішення цих питань значною мірою впливатиме економічне становище і моральний стан батька Олега, який мешкає в СРСР, нами прийнято рішення створити умови для поступового просування Штуля Данила по службі. З цією метою нами через екзарха України Іоана в жовтні місяці ц. р. здійснено переведення Штуля Д. І. із села Бармашове Миколаївської області в Київську єпархію, де Штуль призначений священиком Набережно-Нікольської церкви міста Києва».

Невдовзі протоієрей Данило Штуль став настоятелем Свято-Покровського храму на Солом'янці. Як і раніше, всі листи, які надсилав йому син, проходили через кабінети КДБ, де їх ретельно вивчали і робили з них копії. До нього неодноразово підводили агентів, які намагалися дізнатися якомога більше про сина і їхні стосунки. Одне з агентурних повідомлень неабияк засмутило працівників КДБ. У ньому зазначалося таке:

«Він не хоче, щоб Олег повертався до Радянського Союзу. Він вважає, що Олег є дуже великою людиною на Заході, йому довіряють, про що свідчать його поїздки за кордон, зокрема в Рим. Якби Олег повернувся, це означало б зраду справи, якій він служить, а зрадників ніхто не любить і не довіряє їм. Штуль вважає, що повернення сина рівноцінне зраді, а він не хотів би, щоб його син був зрадником. Тому він не умовляє сина повернутися…»

Відтак Данило Штуль не виправдав сподівань працівників КДБ. Не дали очікуваних результатів неодноразові спроби схилити й Олега Штуля-Ждановича до відмови від активної політичної діяльності або до повернення в СРСР. Таку роботу проводили через агентуру, яку підводили до нього за кордоном, і через офіційних осіб по лінії культурних зв’язків. Не вдалася і спроба шантажу. Якось йому натякнули, що у його батька можуть бути проблеми, якщо син «писатиме погані статті», зокрема ніколи не призначать єпископом, чого він нібито прагне. О. Штуль-Жданович на це зауважив, що він взагалі нічого поганого не пише.

Після цього із москви за підписом начальника Першого головного управління КДБ при РМ СРСР Олександра Сахаровського на ім'я голови КДБ при РМ УРСР Віталія Нікітченка надійшов лист із такими висновками: «Газета «Українське слово», яку редагує «Осип», продовжує виходити зі злісними антирадянськими статтями, і ми не маємо жодних відомостей, які б свідчили про зміну націоналістичних переконань «Осипа». У зв'язку з цим ставити нині питання про вербування «Осипа», на нашу думку, недоцільно».

Після цього від наміру завербувати О. Штуля-Ждановича, що практично завжди КДБ виношував у своїх планах стосовно активних діячів української еміграції, відмовилися остаточно. І перейшли до наступного етапу.

«Здійснити заходи з компрометації як агента органів КДБ»

Після смерті голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника в 1964 році Олег Штуль-Жданович виконував обов'язки голови ПУН. У жовтні 1965 року його обрали головою ПУН. Потім ще двічі, у 1970 і 1974 роках, переобирали на цю посаду. Увесь цей час він перебував у полі зору органів КДБ. Понад те, за ним стежили ще прискіпливіше, адже для цього були підстави.

У доповідній записці КДБ при РМ УРСР від 17 листопада 1972 року на ім'я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зазначалося:

«Штуль є одним із головних виразників ідеологічних концепцій українського націоналізму… Очоливши ОУН-с (Організація українських націоналістів-солідаристів. – Прим.), Штуль суттєво зміцнив організацію, підняв її авторитет в середовищі української еміграції, активізував антирадянську діяльність. ОУН-с першій вдалося отримати антирадянські так зв. «самвидавські» документи з України. Виданням за кордоном у 1967 році «Лиха з розуму» В. Чорновола мельниківці, по суті, розпочали новий напрямок в антирадянській діяльності закордонних націоналістичних центрів – друкування матеріалів «самвидаву».

Далі йшлося про заходи, які КДБ вживав стосовно О. Штуля-Ждановича, і робився висновок: «Здійснені заходи засвідчили, що Штуль міцно стоїть на ворожих, націоналістичних позиціях і не може бути використаний в оперативному плані».

Відтак В. Щербицькому повідомляли, що в 1971 році проти О. Штуля-Ждановича розпочали здійснювати заходи з компрометації як нібито агента КДБ. Тобто те, чого так і не змогли добитися, вирішили продемонструвати як доконаний факт. На першому етапі була виготовлена і поширена за кордоном листівка, яка звинувачувала його у співпраці з радянськими партизанами в роки Другої світової війни. Зокрема, у КДБ сфальшували інформацію про те, «що Штуль, перебуваючи під час війни у нацформуваннях Боровця на Волині, брав участь у переговорах з представником партизанського з'єднання Медвєєдєва чекістом Лукіним, внаслідок яких була досягнута угода про нейтралітет між мельниківськими бандами ОУН і радянськими партизанами, відпрацьовані паролі тощо».

Цю інформацію КДБ через свої можливості надіслав до газет, які видавали представники іншої течії ОУН – прихильники Степана Бандери, що спричинило нову хвилю ворожнечі між мельниківцями і бандерівцями. Але на цьому не зупинилися і одразу перейшли до другого етапу, щоб підсилити вигадану інформацію про те, що новий голова ПУН підтримував зв'язок із радянськими представниками і в післявоєнний період.

Задум цього так званого активного заходу викладений у листі, надісланому на погодження до ПГУ КДБ при РМ СРСР. У ньому докладно розписано механізм і шляхи компрометації. «З цією метою, – йшлося у документі з Києва до москви, – використовується наявне у нас листування Штуля з його батьком, який мешкав раніше в Києві (помер у 1967 р.). Почерком О. Штуля будуть виготовлені два листи і три вставки до текстів його справжніх листів, зміст яких дає підстави вважати, що Штуль протягом тривалого періоду часу підтримував через свого батька зв'язок з органами КДБ».

У першому повністю підробленому листі нарівні з загальною інформацією про життя в Парижі і сімейні справи працівники КДБ приписали О. Штулю-Ждановичу вигадану інформацію про те, що саме завдяки його зусиллям через потрібних людей вдалося здійснити переведення батька до Києва. І на підкріплення цього – така ключова фраза: «Якщо я буду мати нагоду, я щиро подякую людям, які зробили це».

А ось фраза з іншого листа: «Цього другого пакета, в якому я викладаю деякі мої погляди щодо організаційних справ, передайте нашому спільному знайомому, а також скажіть йому, що було б дуже корисним для нас, щоб у їх виданнях, які тут розповсюджуються, час від часу згадували мене «незлим, тихим словом». Інакше кажучи, чим більше напишуть проти мене, тим мені буде більш на користь».

В оперативному задумі КДБ це подається так: «У другому тексті від 15.08.1961 р. йдеться про передачу певній особі в Києві матеріалів про діяльність українських націоналістичних організацій і про деякі заходи, які ми нібито маємо вжити для полегшення умов роботи Штуля».

Такі нотатки, на переконання працівників КДБ, мали свідчити про те, що О. Штуль-Жданович вів якусь подвійну гру і мав зв’язки з радянськими органами. Таку саму думку підігрівали і у вставках до тих листів, які КДБ свого часу перехоплював, робив з них ксерокопії і зберігав у справі. Потрібні фрази розміщували в кінці аркушу на вільному від тексту місці.

«Якщо буде нагода, – йшлося в одному випадку, – спитайте моїх друзів, чому вони не скористалися моєю подорожжю до Швейцарії. Я мав надію з кимось зустрітись і порадитись».

«Прошу вас, – зазначалося в іншому випадку, – обов’язково дайте прочитати цього листа нашому знайомому. Я б дуже хотів подякувати йому за подарунки. Я дуже перед Вами вибачаюсь, але не можу зараз нічого Вам пояснити, будемо сподіватись, що прийде час і ми зможемо відверто розповісти один одному багато чого цікавого».

Це був лише перший етап оперативного задуму. Після цього листи від імені анонімного автора, українського емігранта в Англії, надіслали в кілька газет, які редагували прихильники іншої течії ОУН – бандерівці. Анонім повідомляв, що у 1970 році побував в Києві, де відвідав квартиру батька Штуля і від його колишньої домробітниці отримав листи, які нібито компрометують голову ПУН.

Усі ці сфальшовані листи, вставки з потрібними фразами, виконаними почерком О. Штуля-Ждановича, документи, в яких докладно йшлося про те, як це робилося, збереглися в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України. На перший погляд відрізнити справжній почерк від підробленого важко. Лише офіційна експертиза фахівців могла б зробити відповідний висновок. Цього й остерігалися в КДБ. У рекомендаціях із москви давали вказівку надсилати лише копії. У оперативних документах з цього приводу зазначалося: «Оригінали виготовлених листів не надсилалися, щоб запобігти проведенню Штулем графічної експертизи ідентичності його почерку».

Опублікування цих підробок у низці закордонних газет, як і передбачали в КДБ, спричинило неабиякий розголос, обговорення і хвилю обвинувачень. У листі на ім’я начальника управління «К» ПГУ КДБ при РМ СРСР Олега Калугіна від 2 серпня 1973 року зазначалося, що «проведенням зазначеного заходу передбачалося посилити наявні між мельниківцями і бандерівцями протиріччя і скомпрометувати саму мельниківську організацію і її лідера» і що «здійснені активні заходи з компрометації О. Штуля-Ждановича досягли своєї мети».

Але Провід українських націоналістів одразу виступив зі спростуванням. В комунікаті зазначалося, що це провокація КДБ, на яку слід відповідним чином реагувати, а також звучав заклик «до збільшення чуйности й відсічі справжнім агентам, дія яких буде все посилюватися».

Відтак, хоч у КДБ й звітували про те, що ця провокація досягла успіху, не все йшло за наміченим планом. Попри всі сподівання чекістів, у 1974 році О. Штуля-Ждановича втретє обрали головою Проводу українських націоналістів. І він не змінив своїх переконань та намірів боротися за здобуття Україною незалежності, за єдність у лавах українців, став одним із співзасновників Світового Конгресу Вільних Українців.

Тоді в КДБ вдалися до ще однієї провокаційної акції. У листі на ім’я начальника управління «К» ПГУ КДБ при РМ СРСР Олега Калугіна від 17 грудня 1974 року висловлювалася пропозиція «провести заходи з посилення ворожнечі між ЗЧ ОУН і ОУН-с». «Вважали б доцільним, – йшлося в документі, – надіслати в газету мельниківців «Новий шлях» (Канада) листа від імені анонімного автора про нібито терористичний акт стосовно «Осипа», який готують бандерівці. Передбачається, що зміст листа стане таким чином відомим широкому колу мельниківців, викличе зворотну реакцію з їхнього боку до бандерівців, скомпрометує лідерів ЗЧ ОУН, внесе нервозність в особисте життя «Осипа» і певним чином паралізує його антирадянську націоналістичну діяльність».

Анонімний лист до редактора «Нового шляху», виконаний в кабінетах КДБ, так само зберігся в архівних фондах розвідки. Як і інші документи він нині є наочним свідченням того, як під прискіпливим керівництвом із москви цілеспрямовано проводилися спеціальні операції з дискредитації і залякування лідерів українського національно-визвольного руху, розпалювання протиріч і ворожнечі в його лавах, порушення єдності і згуртованості, а відтак – відмови від боротьби за існування Української держави. При цьому намагалися вдаватися навіть до таких методів як використання батька проти сина, шантаж долею рідних і близьких, підроблення листів, погрози розправою та багатьох інших.

Доволі красномовною і актуальною стосовно всього цього є цитата із комунікату ПУН:

«Розпочавши новий наступ на сили Національного Відродження на Рідних Землях, завдаючи важких ударів найсвідомішим прошаркам українського народу в Україні, червона москва почала одночасно незвичайно широкий наступ на українську еміграцію, яка з глибини серця відгукнулася на вияви незламности своїх братів і сестер в Україні. Цей відгук еміграції морально підтримує борців за самозбереження та показує світові справжнє обличчя СРСР як московської тюрми народів і ворога свободи всього людства.

…Цей наступ має на меті послабити мораль українців на чужині шляхом їх розсварення, паралізувати їхні дії шляхом розкладу, відірвання від проблематики Рідних Земель, ширення зневіри в сили нашого народу, перенаголошування сил ворога, з чого випливав би висновок про «безнадійність боротьби», про «добровільність русифікації», про «байдужість народу до національних проблем», про «ненаражування на небезпеки» людей в Україні тощо.

…Тому ПУН кличе всіх українців на чужині – не піддаватися провокаціям, ліквідувати внутрішні фронти, максимально координувати свої зусилля, зокрема координувати боротьбу з ворожими провокаціями, що множаться останнім часом і які спрямовані на паралізування української спільноти».

(Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 13092)