Історії про розвідників: Через печенізький табір

Маломир згори споглядав цю картину і обдумував свій шлях крізь ворожий стан. Він розумів печенізьку мову і міг сяк-так нею розмовляти. Його ще малим хлопчаком разом із матір’ю, яка була родом із племені полян, печеніги захопили як бранців і вивезли у свої землі. Маломир зростав у чужому оточенні, змушений був увесь час терпіти наругу, приниження, знущання. Але внутрішня волелюбна натура не давала йому миритися з цим. Всередині зрів спротив і формувався жорсткий характер майбутнього воїна, який увібрав у себе все найкраще від матері і водночас перейняв від печенігів майстерність у володінні луком та верховій їзді на конях.

За слушної нагоди він утік, прихопивши з собою довгого гострого ножа, лука зі стрілами й невеликий запас їжі. До своєї землі пробирався здебільшого вночі, а вдень ховався у ярах і чагарниках. Якось уже за Пслом його запримітив сторожовий загін київської княжої дружини і заледве не порішив на місці, маючи за печенізького розвідника, бо і вбраний він був як печеніг. Але зважаючи на знесилений вигляд хлопця і його розповідь, хоч і пересипану малознайомими чужомовними висловами, змусили повірити.

З часом загрубіле єство Маломира відтануло, і він посів чільне місце в складі княжої розвідувальної сторожі. А ще йому не було рівних на полюванні. Він міг стишено підкрадатися до дичини, вміло маскуватися, а у влучності взагалі був неперевершеним.

Нині перед ним стояло непросте завдання: розвідати зблизька ворожий стан, пробратися крізь нього до Дніпра, дістатися іншого берега, знайти підкріплення, якщо це насправді були княжі вої, і закликати їх якомога швидше йти на поміч. 

Маломир затемна спустився зі стін Київ-града, пробрався через рів, на мить причаївся, роздивився і подався вниз понад ручаєм, ковзаючи крутосхилом по слизькій глині й чіпляючись обома руками за колючі прутики дерези. Періодично завмирав і дослухався до навколишніх звуків. На тлі зоряного неба над Подолом на Лисій горі стриміла грецька божниця святого Іллі, зведена за повелінням княгині Ольги, яка з Царгорода привела з собою грецьких ченців у чорних корзнах і чорних клобуках.

За Київською горою та Щекавицею в місячному сяйві зблискувало широке плесо Почайни. Десь вдалечині ховався Дніпро. В ярах обабіч Претичевого дідинця та Щекавиці тяглися хатки кожум’яків та гончарів. Раніше там зазвичай чувся гомін і з гончарень звивався димок. А нині увесь робочий люд подався нагору й сховався за київським стінами. Маломир добре знав цю місцину.

Печенізький табір ще вирував і відлунював іржанням коней, людським багатоголосим гомоном, віддаленими окриками, потріскуванням багать. Зібравшись із духом, Маломир вигулькнув зі своєї схованки і неспішно попрямував у бік Дніпра. У руках він тримав заздалегідь взяту вуздечку і питав у кожного зустрічного по-печенізьки, чи не бачив хтось його коня. При цьому у рукаві тримав наготові гострого ножа. Рука мимохіть стискувала кістяну колодочку. Живим нізащо б не дався в руки печенігам. Він знав, що з ним зроблять, якщо викриють як лазутчика.

Так майже дістався берега. Ще кількадесят кроків… Аж раптом за спиною почув окрик:

– Тримайте його! То чужак!

Сумнівів не мав. Це про нього. Зволікання могло вилізти боком. Чимдуж рвонув до рятівної річки. Навстріч, від берега, навперейми кинувся печенізький воїн в бойових обладунках. Маломир зробив обманний рух ліворуч, а потім різко стрибнув в інший бік. У цю мить стріла, націлена в його спину, впилася в печеніга. Той сіпнувся і якось незграбно завалився на землю. А Маломир одним порухом скинув із себе одіж, перестрибнув через пораненого, зробив ще кілька кроків і пірнув у дніпровську глибочінь.

Коли виринав, щоб вдихнути свіжий ковток повітря, чув позаду крики. Але не озирався. Лише вперед! До іншого берега! Праворуч і дещо попереду водне плесо прошивали стріли, неначе скидалася риба. Аж тьохкало й бурунило воду. Він уже був на середині Дніпра. Стріли ще долітали, але, на щастя, не влучали в нього. В темноті ж бо важко цілитися.

А він щосили загрібав руками і з кожною секундою відпливав далі й далі. Ще один ривок – і дістанеться рятівного берега.  Але сил уже бракло. І в цю мить хтось міцно обхопив його попід руки за тулуб. Інстинктивно спробував випручатися. Та марно. Його вже затягували до човна.

– Не пручайся! Заспокойся! – почув рідну говірку і обм’як.

«Свої!» – промайнуло в голові.

Уже в таборі Маломир дізнався, що його витягли з води люди воєводи Претича. Той із нечисленним загоном стояв на лівому березі Дніпра і не наважувався йти до Київ-града, бо військо печенігів багаторазово переважало.

 

Подвиг молодого киянина під час облоги Києва печенігами у 968 р. Мал. Андрія Іванова

– Якщо ви не підступите завтра рано під город, – передав отрок засторогу воєводі від княгині Ольги, – здадуться люди печенігам.

Мовив тоді Претич своїм воям:

– Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжичів, умчимо на сю сторону. Якщо ж сього не зробимо, погубить нас Святослав.

І як настав ранок, сіли вони в човни, затрубили гучно в труби, а київський люд, у свою чергу, здійняв крик. Печеніги ж подумали, що князь Святослав прийшов, і побігли од города, хто куди.