Історії про розвідників. Камергер Яна Казимира

Василь народився в сім’ї  реєстрового козака Григорія Верещаки у невеличкому українському містечку Корсуні. Дитинство провів на березі мальовничої річки Рось, з юнацьких років опановував непросту козацьку науку триматися в сідлі, володіти шаблею, стріляти з пістоля. Із захопленням слухав розповіді батька про його участь у славних походах козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним на південні міста Кафу, Трапезунд і аж під Царгород, а пізніше – разом із поляками на Москву. Коли раптово після тяжкої хвороби померла мати, батько вирішив узяти його з собою в черговий похід проти турків. Було йому тоді лише 17 років, але статурою, силою і вмінням він уже повністю виглядав як справжній козак.

Тоді, у 1620 році, уряд Речі Посполитої вирішив послати свою армію на територію Молдавії проти війська турок і татар. Польський коронний гетьман Станіслав Жолкєвський залучив до походу і загін українських реєстрових козаків чисельністю у 1200 осіб, серед який була сотня під проводом Михайла Хмельницького. Саме до цієї сотні увійшли й Верещаки. Там значився й син Михайла Хмельницького – 25-річний Богдан. Василь устиг потоваришувати з ним і навіть потренуватися на шаблях. Старші козаки, які спостерігали за цим поєдинком, відзначили, що Верещака нічим не поступається сотниковому сину.

Після форсування Дністра військо попрямувало на столицю Молдавії Ясси. Там мали укріпитися в обозі й очікувати на турків. За два десятки верст до наміченої цілі зупинилися на лівому березі Прута і зайняли окопи, вириті жовнірами ще за кампанії 1595 року. Наступного дня підійшла армія Іскандер-паші і почалася запекла битва. Василь уперше брав участь у справжньому бою. Поряд із батьком він вицілював із окопу яничар, втискувався в землю, закриваючи голову руками, коли поряд рвалися гарматні ядра, ходив із шаблею у рукопашну.

В якусь мить, заряджаючи пістолі, він помітив, що турки на правому фланзі зім’яли поляків, вибили їх із займаних позицій і почали відтісняти. Створювалася загроза виходу в тил козацьких позицій. Сказав про це батькові. Але той і сам помітив це, кинувшись до сотника з пропозицією допомогти жовнірам. Сину ж наказав сидіти в окопі.

Але Василь не послухався і кинувся слідом із групою інших козаків. Коли він уже наблизився до місця рукопашної сутички, помітив, як у глибині заростів двоє яничар притисли до рівчака молодого і, судячи із вбрання, знатного поляка. Його тіло було покрите залізним із золотими розводами панциром, на голові виблискував шолом, увінчаний золотими птахами.  Він вправно відбивався від турок, але сили були нерівними. Верещака підскочив ззаду і щосили рубонув одного з нападників у шию. Той відразу зм’як і звалився на землю. Інший, не помічаючи цього, щосили наносив удари ятаганом, які шляхтич зустрічав своєю шаблею, поволі відступаючи.

Раптом поляк перечепився об коріння дерев і впав на спину. Турок, ніби очікуючи цього, підскочив до нього, занісши для вирішального удару ятаган. Розгублено дивлячись знизу на його налиті люттю очі, поляк зрозумів, що прийшов його смертний час. Але замість того, щоб розрубати розпластане тіло, нападник чомусь став завалюватися на нього, поки усім тілом не притис до землі. Продовжуючи за інерцією боротьбу, поляк майже одночасно відчув, як щось тепле і липке заливає його обличчя і нарешті все зрозумів. Відкинувши тіло вбік, він підвівся і побачив молодого козака, який важко дихав, стоячи поруч із закривавленою шаблею.

– Я твій боржник довіку, – тільки й встиг той промовити, як із-за кущів підбігло кілька жовнірів.

– Ясновельможний пане, ви неушкоджені? – почув Василь вигуки. – Дарувати Богові, все обійшлося.

Навколо зібралася вже ціла купа вояків, обговорюючи недавню пригоду. Тим часом Василь помітив, що козаки разом із поляками почали тіснити турків і сам кинувся туди, поближче до батька.

Увечері до козацького вогнища наблизилась група поляків. Серед них козацька старшина пізнала коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, відразу звелася на ноги, віддаючи шану поклоном. Уважно вдивляючись в обличчя, один із молодих панів зупинив погляд на Василеві, щось говорячи гетьману.

– Підійди ближче, юначе, – промовив Жолкєвський, звертаючись до Верещаки. – Сьогодні ти врятував життя моєму синові. Яку б ти хотів за це нагороду?

– Я не заради нагород йшов на війну, – несподівано промовив Василь, – а здобувати славу його королівській величності і захистити свій народ від набігів турків і татар.

Гетьману сподобалася відповідь козака, він почав хвалити його за звитягу і вправність, розпитувати про те, звідки він і чийого роду. Аж тут підійшов і батько, який від інших козаків уже знав про подробиці бою. Жолкєвський запросив їх до свого табору, де розмова продовжилася за вечерею.

– Після походу заберу твого сина з собою, – говорив він Верещаці- старшому, – підучу його дещо в своїй колегії, тій, що у Львові знаходиться. Там добре навчають панських дітей. Он і син Михайла Хмельницького Богдан там вчився кілька років тому, гарним козаком став. А потім віддам до університету.

Василь позирав то на батька, то на гетьмана, не знаючи, що йому на це казати. Тому лише мовчки їв, покладаючись на мудрість батька і на Божу волю. А батько, який брав участь у багатьох битвах і дещо розбирався у військовій справі, був більше занепокоєний тією ситуацією, в яку потрапило їхнє військо. Здавалося, він не розділяв того оптимізму про розстановку сил, яка вчувалася у словах Жолкєвського, але не смів заперечувати. «Головне – повернутися живими додому, – думав він про себе, – а там буде видно».

Розвиток подій у наступні кілька днів підтвердив побоювання Григорія Верещаки. Після приходу підкріплення турки з татарами почали ще більше насідати. Під час нічного штурму в польському таборі зчинилася паніка, і всі кинулися переправлятися на той бік Прута. Василь плавав добре. Ще в дитинстві він легко перепливав Рось туди й назад, міг далі від усіх пірнати. Вибравшись на протилежний берег у числі перших, він помітив, що там на них вже чекали татари. Із засідок вони почали пускати стріли в них і в тих, хто ще знаходився у воді.

Діставши шаблю й кинувшись із відкритого місця під кущі, він почав шукати поглядом батька. Той щосили гріб, долаючи течію. Навколо падали стріли, дірявлячи водну гладь, що віддзеркалювалася в місячному світлі. Раптом Василь побачив, як батько сіпнувся усім тілом і застиг на місці, потім почав то занурюватися, то виринати.

– Батьку! – крикнув він щосили й кинувся до води.

Та встиг зробити лише кілька кроків, як пронизливий біль розітнув правий бік під лопаткою. Борсаючись у воді, батько з жахом спостерігав, як син повільно сповзає на пісок зі стрілою у спині…

Василь на якусь мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями і спробував підвестися, аж застогнав від нестерпного болю. Відразу до нього підбігло двоє татар, боляче скрутили руки й потягнули нагору. У таборі побратими, які, як  і він, опинилися в полоні, витягнули зі спини стрілу, припалили й замазали золою рану. А за кілька днів їх погнали до Криму в неволю. Із їхньої сотні там було кілька козаків.

Після невольничого ринку їх доставили у Константинополь, а далі шляхи розійшлися. Василь опинився у одного з турецьких купців, який займався рибним промислом. Майже рік йому довелося терпіти рабську працю й знущання, аж поки не вдалося втекти.

Спочатку він маскувався під виглядом турка, оскільки дістав відповідний одяг і зумів вивчити турецьку мову й добре засмаг під пекучим сонцем. Діставшись Молдавії, змінив одяг і попрямував на Поділля. На той час цими землями поверталося з-під другої битви під Хотином польське військо. Воно святкувало перемогу. Хоча невідомо, як би усе склалося, якби 35-тисячній польській армії на допомогу не прийшло 40-тисячне військо під проводом Петра Сагайдачного. Саме він став героєм Хотинської кампанії 1921 року, коли вдалося розбити 100-тисячне турецько-татарське військо султана Османа ІІ.

Василь цих подробиць не знав. Він лише з острахом спостерігав, ховаючись у вибалках і чагарниках, як повз проходили розрізнені турецькі загони. Перспектива потрапити до їхніх рук його не радувала, тому він більше пересувався затемна. В одну з таких ночей перед ним несподівано виринуло кілька вершників. Він не встиг ні сховатися, ні втекти, як був схоплений нападниками. Та переляк поступово став проходити, коли зрозумів, що перед ним польські жовніри. Спробував заговорити з ними польською, але ті й слухати нічого не хотіли, називаючи його турецьким лазутчиком. Скрутивши за спиною руки, повели до табору. Під час обшуку серед скромного краму знайшли старий  турецький одяг і ще більше накинулися на нього, загрожуючи страшною карою. Увесь час домагалися зізнання, хто його послав і з якою метою.

– Нумо посадимо його на палю, – запропонував один із жовнірів, – може тоді стане відвертішим.

– Кого це ви тут вирішили садити на палю? – Василь раптом почув голос пана у дорогому вбранні, що в компанії зі своєю свитою наближався до гурту.

– Та ми тут турецького розвідника упіймали, високовельможний пане, – почали пояснювати жовніри, – а він не зізнається, каже, що український козак, утік із неволі і пробивається на Україну. Та ми таких уже не раз зустрічали. Говорять одне, а насправді виявляються шпигунами. Але у нас зараз швидко заговорить.

– Бажаю успіху, – тільки й промовив той, збираючись іти далі.

Раптом на Василя, який уважно вдивлявся обличчя пана, ніби найшло просвітлення.

– Пане Жолкєвський, почекайте, це ж я! Хіба ви мене не упізнаєте?! – крикнув він.

Ян Жолкєвський повернувся, потім підійшов ближче і несподівано для всіх обхопив бранця за плечі.

– Верещака! – нарешті вигукнув він. – Цього не може бути! Звідки ти тут узявся?

Біля вогнища вони ще довго згадували минулорічні події. Василь розповідав про поранення і полон, Жолкєвський – про загибель батька, про те, як він разом із польним гетьманом Станіславом Конєцпольським, Миколою Потоцьким та іншими магнатами потрапили в полон. Потім його викупили. Тепер вони при вирішальній допомозі українського війська  вже сповна помстилися туркам та татарам, і він особисто після прибуття до Варшави на сеймі збирається порушувати клопотання про надання козакам на знак подяки більших вольностей і прав.

– І про батькову обіцянку я пам’ятаю, – додав Ян Жолкєвський. – Їдьмо з нами. Не пожалкуєш. Вивчишся, станеш справжнім паном. А захочеш, будеш служити при самому королівському дворі. Я все влаштую. Будеш, як вареник у маслі. Здається, так у вас кажуть.

– А чому б і ні, – відповів Василь. – Удома мене ніхто не чекає. Мати давно померла, батько загинув під Хотином у минулому році, я сам бачив, як татарська стріла у нього влучила. Більше нікого у мене з близької рідні немає. Хіба що хата залишилася і шматок землі.

– Не хвилюйся, буде в тебе і своє житло, і земля, якщо захочеш, і панянки на вибір, буде все, – поплескав його по плечу Жолкєвський.

Син коронного польського гетьмана дотримав свого слова. За кілька років Василь здобув хорошу освіту і навчився гарним манерам, показав себе здібним молодиком, який розбирався у державних справах, швидко орієнтувався у будь-якій ситуації, умів чітко й зрозуміло викладати свої думки. Він уже був вхожий у світське товариство, служив при королівському дворі і невдовзі отримав чин камергера.

За родом своєї діяльності мав причетність до написання листів та інших документів за результатами засідань сейму і різних нарад, іноді особисто був присутній при обговоренні певних питань. Особливо його цікавило все, що стосувалося України, і він дуже переймався, коли загострювалися стосунки і при дворі гнівалися на непоступливість козацької старшини.

Василю так жодного разу і не вдалося потрапити в рідні краї, хоч дуже кортіло опинитися в далекому Корсуні. З великою радістю він іноді зустрічав українське посольство, розпитував про життя на батьківщині. У 1630-ті роки, коли почастішали повстання українських селян і козаків проти польської шляхти, він із хвилюванням стежив за розгортанням подій. Якось навесні 1645 року Василь випадково зустрівся у Варшаві з українськими козаками.

– Василю, чи це ти? – зупинив його поважний вусатий козак.

– Богдане, цього не може бути! – Верещака упізнав Хмельницького. Вони міцно обнялися і, перебиваючи один одного, почали розповідати про своє життя і минулі пригоди. Домовилися увечері зустрітися і вже поволі поспілкуватися в домашній обстановці.

– Сьогодні розмовляли з французьким послом де Брежі, а завтра з січовим отаманом Іваном Сірком вирушаємо до Франції, – почав розповідати про мету приїзду Богдан Хмельницький. – Французи, дізнавшись про силу і вправність козацького війська, про його численні перемоги, хочуть за хорошу платню найняти зо дві тисячі козаків для участі в бойових діях проти іспанців. Можемо й тебе з собою взяти.

– Я давно відійшов від військових справ, – промовив на те Василь, – вже й не пам’ятаю, коли шаблю в руках тримав. Все більше з пером маю справу та з паперами.

– Бачу, що ти вже ополячився тут, до розкоші звик, – Богдан почав роздивлятися помешкання. – Нині тебе важко чимось назад, до роботи на землі переманити.

– Риба шукає, де глибше, а людина – де краще, – зауважив на те Василь, хоча розповіді про рідний край розбурхали в нього спогади, і у грудях від того защеміло.

– Ну, мені час іти, спозаранку рушаємо в дорогу, – підвівся Богдан. – Бо й так засидівся.

– Будеш у Варшаві, заходь, – сказав на прощання Верещака.

– Зайду, – пообіцяв Хмельницький.

Минуло три роки. За цей час спливло багато води у Дніпрі і пролилося море сліз. Українські селяни з кожним роком зазнавали дедалі більших утисків від Речі Посполитої, їх позбавляли прав, силою відбирали православні храми й перетворювали на католицькі. Зазнавали утисків і реєстрові козаки, хоча вони й знаходилися на службі у польського короля і були його підданими.

Якось Богдан Хмельницький покликав до себе полковника Лавріна Капусту, якому довіряв виконувати особливо утаємничені справи.

– Найближчим часом нас очікують масштабні бойові дії з усією польською армією, – розпочав він здалеку. – І нам ой як потрібні свої люди у ворожому оточенні. Ляхи дуже хитрі й підступні, можуть говорити одне, а насправді замишляти зовсім інше. Вчасно розпізнати їхні наміри – ось що дуже важливо у цій ситуації. Тут я згадав про одного знайомого українського шляхтича, який кілька років тому служив при королівському дворі. Ось хто нам би нині став у пригоді.

– Стільки років спливло, – відказав на те Капуста. – Він, певне, вже  настільки ополячився, що відвернувся від рідної землі.

– Не думаю, – заперечив Хмельницький. – Він не з таких. Тому спробуймо. Ось цей лист слід доставити йому у Варшаву. Я все добре продумав. Тільки зробити це слід так, щоб жодна жива душа про це не дізналася. Якщо все вдасться, матимемо свої очі й вуха при королівському дворі. А вони нам зараз ой як потрібні.

Одержавши таємне послання із Запорожжя, Василь Верещака перечитував його і довго розмірковував. Звістка від Богдана Хмельницького навернула його на спогади про рідну землю. Неабияк приголомшили розповіді посланця про безчинства поляків. Про це він нічого не знав і навіть не здогадувався. На прощання посланець сказав, що три дні чекатиме на відповідь. Хмельницький прохав повідати про наміри сейму стосовно повстанців.

«Чи не буде це зрадою за все те, що для мене зробив Ян Жолкєвський? – розмірковував він. – А чи не більша зрада – жити тут у розкоші й достатку, знаючи, що відбувається на батьківщині». Такі тяжкі думи не давали йому спокою ні вдень, ні вночі. Та третього дня він все ж зробив остаточний вибір, сів уночі вдома за стіл і написав листа Хмельницькому.

Подальші події розгорталися з небаченою швидкістю. Після перемог козацьких військ над поляками на річці Жовті Води і під Корсунем практично жодне засідання сейму не обходилося без порушення українського питання. Верещака уважно за всім стежив і про найважливіші рішення передавав інформацію для Хмельницького. Для цього ретельно продумали способи передачі і доставки письмових послань, маршрути, підібрали надійних людей. Щоб убезпечити самого Верещаку, максимально звузили коло осіб, які могли з’являтися у нього вдома, забирати листи і передавати звістки від самого Хмельницького.

Після смерті короля Владислава Хмельницький спорядив до Польщі козацьке посольство для прощання з померлим і проведення переговорів. Користуючись нагодою, гетьман позвав до себе одного з посланців – старого перевіреного козака Антона Головатого і дав доручення конфіденційно зустрітися у Варшаві з Василем Верещакою.

– Передай, що його інформація нині надзвичайно важлива, – сказав Хмельницький. – У ситуації, що складається, поляки можуть говорити і обіцяти одне, а замишляти інше. Він же може бачити реальну картину.

Пізно ввечері, коли вже відбулася зустріч із польськими сенаторами, які висловлювали розуміння причин повстання і виступали за мирне врегулювання усіх спірних питань, Головатий обережно пробрався темними вуличками до помешкання Верещаки. Для певності зробив невеликий гак, щоб переконатися, чи немає за ним стеження.

Двері відчинив міцної статури господар, який виглядав по-молодечому, його чорний смоляний чуб і пишні вуса лише злегка торкнула сивина, а виразні карі очі уважно вивчали гостя, ніби просвічуючи його наскрізь. Переконавшись, що посланець із України справді той, за кого себе видає, Верещака провів його до своїх покоїв. Спочатку розпитав про ситуацію на батьківщині, а потім попросив запам’ятати й передати Хмельницькому останні новини.

Зі змішаними почуттями Василь Верещака сприймав сумні звістки з батьківщини. З одного боку, він усім серцем прагнув, щоб поляки й українці жили в мирі й злагоді, як брати, з іншого – душа боліла за численні кривди, які польське панство завдавало українцям на їхніх землях. Особливо жорстокими стали розправи в останні кілька років, коли селяни перестали миритися з сваволею і ставали на захист своїх прав і власного життя. Він не міг спокійно слухати розповіді при королівському дворі, як катували захоплених козацьких ватажків, пекли розпеченим залізом, спалювали живцем або садили їх на палі. Тому він із подвоєною енергією намагався виконувати таємну місію, надсилаючи Хмельницькому свіжу інформацію про наміри польського уряду.

Невдовзі Верещака у своєму помешканні приймав чергового посланця з України. Вірного слугу Адама, який уже багато років вірою і правдою прислуговував йому, після приготування вечері відправив додому. Але той, зробивши вигляд, що пішов, заховався і почав підслуховувати розмову двох панів. Незадовго до цього з ним зустрівся представник таємної канцелярії, який дав вказівку збирати інформацію про всіх, із ким його господар спілкується вдома.

Адам спочатку категорично відмовлявся це робити і навіть намагався довести, що його пан нічого лихого не робить, усією душею вболіває за Польщу і процвітання його королівської величності. Але у відповідь почув, що проти самого Верещаки ніхто нічого й не має, він віддано служить королю. Проте можуть бути погані люди, які спробують скористатися його добротою на шкоду інтересів Речі Посполитої. Зрештою, від нього одержали згоду в обмін на обіцянку хорошої плати за надання інформації.

Крізь прочинені двері Адам чув, як невідомий пан передавав вітання від Богдана Хмельницького і особистого листа. Прочитавши послання, Верещака сховав його за образи і продовжив розмову, розповідаючи про обговорення останніх подій польськими сенаторами. Не дочекавшись завершення бесіди, слуга тихенько покинув будинок. Наступного дня після того, як пан пішов на службу, Адам зазирнув за ікони і знайшов там те, що шукав. У листі, написаному польською мовою, висловлювали прохання дізнатися про переговори з турецьким султаном. Поклавши обережно все на місце, він чимдуж подався до таємної канцелярії.

Верещаку схопили того ж дня. Своєї провини він нізащо не визнавав.  Про листа ж говорив, що то не його, мовляв, лист лишився від київських ченців, які недавно зупинялися в нього. Але катам поставили завдання будь-що вибити з нього показання, і вони старалися сповна. Дізнавшись про арешт Верещаки, до в’язниці прийшов Ян Жолкєвський.

– Дякую, вельможний пане, за все, що для мене зробили, – промовив до нього Василь. – Що б про мене вам не казали, знайте одне: я завжди прагнув миру між польським і українським народами. Для мене вони обидва стали рідними, і мені боляче, що безневинно ллється стільки крові. І якщо я в чомусь винний, так лише в прагненні запобігти зайвому братовбивству. А більше мені нічого сказати.

Його вивели на страту теплого весняного дня. Верещака спокійно, без найменшого страху дивився на приготування жовнірів, що набивали рушниці йому на смерть. Коли все підготували, хорунжий наблизився до нього і запитав:

– Можливо щось хочеш сказати перед смертю, то кажи. А ні, то молися Богу своїми молитвами.

– Сказати мені нічого, – суворо промовив приречений на страту, – бо ніхто все одно не дізнається, що говорив у свою смертну годину син вільного козака Григорія Верещаки, не розкаже, якою лукавою зрадою захопили його,  як катували і як він помирав. А у Бога хочу попросити прощення перед батьком своїм, що не став йому захистом і поміччю на схилі літ. А тепер робіть свою справу.

Хорунжий махнув рукою, і в ту ж мить пролунали постріли. Козацьке тіло востаннє здригнулося, а волелюбна душа полинула у горішнє царство шукати правди й справедливості на тім світі.

 

 

На зображеннях:

Василь Верещака, малюнок із музею історії національних спецслужб Національної академії СБУ;

Битва під Цецорою, 1920 р.;

Загибель гетьмана Жолкєвського. Мал. Еліяш-Радзіковського;

Переговори Хмельницького з послом Речі Посполитої Смяровським;

Сейм Речі Посполитої. Гравюра Джіакомо Лауро;

Страта козака. Мал. Сергія Якутовича