Історії про розвідників. Козацька самопожертва

Микита Галаган народився у Корсуні в знаній у окрузі козацькій родині. Козаками були його батько, дід і прадід. Не дивно, що і його після навчання у бурсі Київського братства невдовзі записали до реєстру козаків, які перебували на службі Речі Посполитої.

Але Микита усе ж не був лояльним до польської влади. Щойно трапилася нагода, він став на бік нещадно гноблених польськими магнатами односельців і взяв участь у повстанні Тараса Трясила. За це його позбавили майна й козацького звання і записали у холопи князя Яреми Вишневецького.

Із такою наругою вольнолюбива душа нізащо не хотіла миритися. За найліпшої нагоди козак утік і подався на Запорозьку Січ. Там взяв участь у двох антипольських повстаннях під проводом отаманів Остряниці-Гуні та Півторакожуха. Після поразок цих повстань приєднався до запорожців, які на козацьких чайках подалися на море у чужі землі здобувати собі славу й здобич.

На Січ повернувся з великими трофеями, але, де б не був, думка про рідну домівку ніколи не полишала його. Добре все обмізкувавши, вирішив податися до Чигирина, до сотника Богдана Хмельницького, який мав неабиякий авторитет серед польських магнатів і з яким доля якось звела на Січі, з проханням посприяти у легалізації в рідному Корсуні. Хмельницький радо зустрів козака, уважно вислухав його історію і пообіцяв допомогти. Невдовзі він домовився з Вишневецьким, і той за п’ять тисяч золотих дарував волю холопові-втікачеві.

Микиту Галагана не повернули до козацького реєстру, він числився простим корсунським міщанином. Попри це по місту ходив із шаблею при боці, вважаючи себе потомственним і пожиттєвим козаком. Невдовзі одружився з донькою корсунського козака, яку любив понад усе. Тож коли на її честь зазіхнув п’яний польський гайдук, не стримався, вихопив козацьку шаблю і зарубав зухвальця.

Після цього довелося тікати з Корсуся. Микита пристав до ватаги таких самих утікачів, які покинули своїх панів і жили в лісі. А невдовзі став їхнім ватажком. Якось від дружининого брата, що служив у реєстровому полку в Черкасах, дізнався про повстання, яке підняв Хмельницький. З цікавістю ловив кожну звістку про успіхи повстанців і вже й сам зібрався піти до них та приєднатися до визвольного походу, аж раптом дізнався, що козацьке військо з-під Жовтих Вод прямує до його рідного Корсуня. Тому вирішив зачекати, а водночас дізнатися якнайбільше про сили польського урядового війська, що отаборилося неподалік і зводило фортифікаційні укріплення.

Щойно полки запорожців наблизилися, Галаган подався розшукувати Хмельницького. Інформація про розташування та чисельність польських військ, яку він повідав, виявилася дуже доречною. Усі зрозуміли, що сил замало, щоб сходу штурмувати польські укріплення. На козацькій раді довго обговорювали, як бути у цій ситуації. Зрештою вирішили діяти хитрістю і заманити поляків у пастку. В пригоді стала розповідь Галагана про те, що їхня чисельна ватага утікачів заздалегідь перекопала в лісі шлях поблизу свого табору, щоб стримати просування польського війська, наробила там усіляких пасток та засік.

– А якщо там ще додатково потрудитися, – додав Микита, – можна взагалі такий казан влаштувати ляхам, що жодна жива душа звідти не вибереться.

Лишалося тільки одвернути Потоцького од битого шляху, де польське військо все ж мало можливість маневрувати й оборонятися, і направити його манівцями понад Крутим Байраком. Але як їх скерувати у потрібному напрямку?!

– Я зможу, – несподівано рішуче промовив Галаган.

Усі присутні допитливо звернули на нього свій зір.

– Зможу, – упевнено повторив він.

– Але ж ти знаєш, що…, – почав було Хмельницький.

– Знаю, – відказав на те Галаган. – Знаю, що одразу не повірять. Знаю, що пектимуть залізом. Все знаю. Та ви не хвилюйтеся. Я все стерплю.

 Уночі Микита повів загін Кривоноса до того місця, де знаходилися приготовані його ватагою рови, ями і засідки, а сам майнув у бік Корсуня. Добравшись до укріплень поляків, почав повзати вздовж них, раз по раз піднімаючись до пояса, щоб видатися полякам за козацького розвідника. Невдовзі його справді помітили поляки, підкралися і повалили на землю. Козак для годиться відчайдушно відбивався, але його все ж полонили і привели до польського штабу.

Микита знав, що йому нізащо не оминути мордувань. Такі вже були тогочасні звичаї. Поляки йнятимуть віри тільки тому, що він говоритиме під час катування. А коли б він одразу сказав те, що надумав сказати, і те саме говорив би й на катуванні, то йому б не вірили і довше катували. Зважаючи на це, він вирішив вдати з себе легкодуху людину і не одразу викладати свою вигадку. Раз по раз повторював, що достеменно нічого про плани Хмельницького не знає, що у того під рукою приблизно десять тисяч піхоти і ще чотири тисячі татарської кінноти, а як вони діятимуть, одному Богові відомо.

Невдовзі його повели до гармати, скинули одіж і міцно прив’язали до колеса. Потоцький з усіма полковниками підійшли ближче, щоб почути те, що говоритиме козацький підглядач.

Кат уже розклав навколо вогню всілякі знаряддя мордування: сковороду, щоб, розпікши її, становити на неї бранця босими ногами, кліщі, щоб ними видирати з живого тіла шматки м’яса, ножі, щоб ними вирізати зі шкіри ремні, і ще багато всякого іншого проклятого залізяччя. Микита мовчки споглядав за тими приготуваннями і лише подумки благав Бога, щоб дав йому сили духу витримати мордування.

– Вже залізо готове, – озвався кат. – Можна починати.

Потоцький махнув катові рукою:

– Нумо розв’яжи йому язика!

Кат приклав до спини Микити розпечену як жар залізну штабу. Почулося шкварчання, а у повітрі пішов дух печеного м’яса.

Галаган прикусив собі язика, щоб вороги не почули, як козак стогне, і стояв, мов прикипів до землі, тільки плечі іноді здригалися.

– Розмалюй, розмалюй йому спину, – гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. – Добре малюй, щоб пригадав, скільки у Хмельницького війська!

Після кількох таких прикладань заліза Микита вже ледь тримався. Зрештою почав удавано благати, щоб припинили мордування.

– Я все скажу, – прохав він, – лишень не мордуйте більше.

– Годі, – наказав Калиновський. – Послухаймо, що казатиме.

– Бачу, що як не скажу правди, – почав Галаган, – то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, мушу признаватися. У Хмельницького багато війська, та він із ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі.

– Скільки ж саме війська, говори! – перебив Потоцький.

– Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисяч зо дві, що перекинулися до нього, а лугарів, поспільства та всякої голоти, втікачів з України – без ліку, бо вони щодня, щогодини прибувають до нього із-за Дніпра і з сьогобічної України.

Потоцький і всі, що були навколо, перезирнулися.

– Татарів із Хмельницьким поки що тільки дві орди, – провадив Галаган свої вигадки далі. – Чув я, що у сей час їх не то сорок вісім, не то п’ятдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан із великою ордою у двісті тисяч коней.

– Це неможливо! Неможливо! – у розпачі гукали полковники.

Галаган, забувши свої пекельні муки і нестерпимий біль у спині, радів, що мета його досягнена. Лишалося ще тільки одвернути Потоцького од битого шляху і направити манівцями понад Крутим Байраком.

– Ясновельможний гетьмане! – обізвався Галаган, – як підете ви битим шляхом, то буде лихо і не уникнете рук Хмельницького, а мені тепер його руки страшніші, ніж ваші. Як тільки вийде ваше військо на битий шлях та рівний степ, набіжить на вас вся орда татарська у п’ятдесят тисяч коней, і витолочить, і змете все, мов вихор степовий. Бій на рівному степу – то татарам свято! Хмельницький того й чекає, щоб ви пішли степом…

– А яку ж ти даєш раду?

– Є до Богуслава інший шлях. Він увесь час іде лісом, там татарам ні стріляти, ні нападати незручно, їхні стріли будуть плутатись поміж гілками. Тим шляхом ми швидко дійдемо до Богуслава.

– Не вірю я цьому підглядачеві! – сказав Потоцькому Калиновський. – За що він мусить бути нам приязним? Чи не за те, що пан гетьман спік йому спину так, що за кілька днів він і дуба дасть? Він ворог нам, а не порадник!

– Але він говорить до діла! – одповів Потоцький.

– Нехай він устромить руку у вогонь на доказ того, що говорить по щирості!

– Що ж, нехай! – згодився Потоцький. – Вивіримо його ще раз. Поклади руку на вогонь!

Галаган зблід, але вагався недовго. Він рішуче наблизився до вогню і встромив у нього ліву руку. Червоне полум’я облизувало живе тіло своїми язиками, козак же стояв, мов чарівник, нерухомо… Навіть найменший стогін не вибився з його уст, немов вогонь тільки лоскотав його. Скоро по повітрю знову пішов дух печеного м’яса, а рука козака почорніла й почала репатись.

– Годі! – гукнув нарешті Потоцький. – Підійди сюди!

Микита витяг руку з вогню і підступив до гетьмана, але сили його покинули, світ в очах замутився, і він впав на землю непритомний.

– Одлийте водою! – гукнув Потоцький.

Жовніри принесли води й поливали Галаганові на голову доти, поки він не прочуняв. Тоді його підвели і, піддержуючи, повели до коронного гетьмана.

– Ти добре знаєш лісовий шлях на Богуслав? – запитав той.

– Знаю добре, бо я тут зріс.

– Завтра поведеш нас тим шляхом. А тепер, – звернувся Потоцький до хорунжого, – одведіть його до лікаря, нехай погоїть його, щоб був живий.

Вранці 26 травня 1648 року польське військо увійшло в Горохову Діброву і наблизилося до пагорбів, між якими проходила широка й глибока балка. Попереду шлях торував Микита Галаган. Раптом наткнулися на перекопи та завали і зупинилися. Схил балки був таким урвистим, що за спроби обійти перешкоду вози переверталися. Тому, спинившись перед ровом, жовніри почали кричати, що треба затримати спуск. Але частина обозу вже рушила в долину, і коней не могли стримувати. Задні напирали на передніх,  вози, випереджаючи і наскакуючи один на одного, нестримно котилися вниз, перекидаючись разом із кіньми й людьми, ламаючись, розбиваючись вщент  і давлячи на своєму шляху все живе…

У цю мить у відкритий фланг увірвалися козаки й захопили частину польської артилерії, а загін Кривоноса, який засів у заздалегідь викопаних шанцях, ударив спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і самопалів спричинив паніку у ворожому війську. З тилу супротивника атакували козаки Богдана Хмельницького і татари Тугай-бея. Польський стрій утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застрягли в багні. Тіснота не дозволяла ставати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини. У таборі шляхтичів почалося сум’яття й хаос, бойові порядки порушилися.

За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.

На світанку, обходячи поле бою, козаки знайшли порубане шаблями й понівечене тіло Микити Галагана.

– Ляхи помстилися, – сумно промовив хтось.

Але то було зрозуміло й без слів. Так у відкритому бою із супротивником ніхто не вчинив би.