Історії про розвідників. Крізь турецький стан

На момент облоги Відня Юрій Кульчицький квартирував у помешканні  капітана Франка – служивого чоловіка з віденського військового гарнізону. Якось він дізнався про те, що граф Штаремберґ шукає сміливця, бажано зі знанням турецької мови, який  зміг би пробратися через ворожий стан і виконати важливу розвідувальну місію. Юрій одразу пригадав, як він неодноразово із запорожцями робив вилазки у турецькі й татарські табори. Кров сильніше запульсувала від тієї згадки і тіло напружилося.

– Ведіть мене до графа, – тільки й сказав він на це капітанові.

Штаремберґ уважно вислухав Кульчицького і одразу пройнявся до нього довірою. Збори були недовгими. Юрій попросив знайти йому одяг турецького купця, під виглядом якого він мав намір, не криючись, пройти крізь ворожий табір. А ще запропонував узяти з собою товариша – Юрія Михайловича, чи то серба, чи українця за походженням, який перед тим був на службі в цісарського посла в Стамбулі. Він також добре володів турецькою мовою і знав турецькі звичаї. У дорозі він мав грати роль його слуги.

– А цього листа потрібно зашити в одяг, – Штаремберґ простягнув Кульчицькому невеликий аркуш паперу. – Передасте його у головний штаб наших союзних військ.

«Високодостойний, наймогутніший, непереможний Римський Цісарю й королю Мадьярщини і Чехії... Ми ризикуємо, однак сподіваємося, що цього разу нам пощастить більше, ніж з попередніми листами, які перехопив ворог і один з них стрілою знову «полетів» до міста. Нема слів, щоби описати, з яким завзяттям наші обороняли передмістя і будівлі, до яких вже в перший день облоги ворог наблизився на 60 кроків, – йшлося в листі. – Наші люди билися дуже хоробро. Але тепер ворог зі своїми мінами вже стоїть перед мурами, і ми вже не маємо ані гранат, ані відповідної зброї і вишколених вояків, яких ми тепер так потребували б, щоб протиставитися йому. Кількість оборонців з дня на день маліє. В списках, які ми отримали вчора, знаходимо 1902 мертвих і ранених, чотири полковники і численні капітани загинули, червінка сильно панує між вояками і громадянами. Де князь Лотаринзький тепер, не знаємо, бо ми не дістали жодної відповіді на численні листи, що ми до нього написали – зв’язок перерваний».

Близько опівночі Кульчицький з Михайловичем рушили в дорогу. Надворі періщив дощ, шлях освітлювали лише поодинокі спалахи блискавки. А взагалі морок був такий, що вони навіть втратили орієнтири і вже просувалися навмання поміж турецькими шатрами. Вранці, коли вже розвиднилося, почали зустрічати сонних яничар. Під час наближення до них Юрій починав наспівувати веселих турецьких пісень і на чому світ стоїть сварив свого «слугу» за якусь провину.

– Через твою нерозторопність, – лаявся він, – увесь крам пропав, шайтан ти поганий.

Біля одного шатра їх покликав офіцер-ага і почав розпитувати про причину роздратування «купця». Кульчицький пояснив, що вони прибули сюди з табором як купці, постачають провіант для війська великого візира. Але через недогляд слуги весь крам намок і нині за нього й ломаного гроша не отримають. Ага звелів подати їм кави й обсушити. На прощання застеріг, щоб були обережними, бо можуть потрапити до рук невірних. При цьому детально розказав, як краще прямувати, де стоять турецькі загони, а де можна натрапити на супротивника. Саме така інформація розвідникам і була потрібна. При хорошому освітленні вони ще раз окинули поглядом турецький табір і попрямували на пошуки своїх.

Проте найбільша небезпека чатувала на Ю. Кульчицького та його супутника там, де вони на неї зовсім не чекали: в одному з придунайських сіл їх прийняли за справжніх турків і ледве не вбили. Переправившись через Дунай, згодом посланці були вже на прийомі у князя Карла Лотаринзького, який одразу відписав оборонцям Відня, що він готується до битви з турками і незабаром прийде з 70-тисячним військом на допомогу. 

Кур’єрів добре нагодували. Відвага Кульчицького викликала неабиякий подив у цісарському таборі, і князь осипав обох сміливців похвалами. Але перед ними ще стояло чи не найважче завдання – доправити відповідь до Відня. Вони знали, що на звістку від них із нетерпінням очікує стражденний Відень. Кульчицький усвідомлював, що від цього залежить порятунок оточених оборонців, тому вирішив якнайшвидше вертатися.

Їх перевезли через Дунай, а далі – самотужки вздовж річки. Що ближче підходили до Відня, то небезпечніше ставало. Довкола чигала турецька розвідка. Та все ж їм вдалося благополучно пробратися у такий самий спосіб через бусурманський табір. Кульчицький розповів про готовність союзних військ до наступу, про плани на майбутню битву і про умовні світлові сигнали, за допомогою яких із вежі Святого Стефана містяни мали тримати зв’язок із табором союзників.

Принесена Кульчицьким звістка підбадьорила захисників і додала їм сил. Штаремберґ на радощах опублікував листа із посланням князя Лотаринзького, якого доставили у місто. Наступного дня його поширювали серед захисників. В ньому висловлювався жаль за втратою хоробрих офіцерів і вояків та повідомлялося, що з Баварії, Саксонії і Речі Посполитої вже йде допомога.

Про щасливе повернення Кульчицького одразу сповістили сильним димом і пострілами. У місті панувало піднесення. Ще упродовж кількох днів оборонці успішно відбивали напади турків, готуючись до вирішальної битви. Уже не було паніки, розпачу, думок про здачу в полон чи прихований відступ. Всі були максимально зібраними й згуртованими. Коли зранку 12 вересня турки почали генеральний штурм, несподівано у тил їм вдарило об’єднане європейське військо. Узгоджений план дій приніс блискучу перемогу.

Турки були розгромлені, втратили понад 30 тисяч убитими і залишили увесь обоз: 20 тисяч наметів, 20 тисяч биків, буйволів, верблюдів і мулів, 10 тисяч баранів, 100 тисяч мішків зерна. Після невдалої облоги Відня і ганебного відступу великого візира Кара-Мустафу стратили за наказом султана. На цьому мрія турків завоювати Європу була похована.

Коли граф Штаремберґ поцікавився у Кульчицького, чим він може віддячити йому за подвиг, то замість очікуваних привілеїв і прохань про дарування срібла-злата несподівано почув таке:

– Віддайте мені захоплені у турок мішки з сіро-зеленими зернами.

Здивуванню графа не було меж. Адже про призначення цих дивних зерен ніхто нічого не знав. Усі думали, що це корм для верблюдів. Лише Кульчицький, який у турецькому полоні призвичаївся до кави і дізнався, як вона готується, зрозумів, що на цьому можна зробити хороший бізнес. У його мудрій голові виникла геніальна, як потім з’ясувалося, ідея – не лише відкрити першу кав’ярню у Відні, а й зробити кавовий напій широко вживаним і доступним. Адже до цього часу каву використовували лише як лікувальний засіб, і вона дуже дорого коштувала.

Кульчицькому виділили кілька десятків підвід, щоб він зумів перевезти 300 мішків із зернами до дарованого йому кам’яного будинку. Здивуванню городян не було меж, коли наступного, 1684 року він відкрив незвичайний заклад – кав’ярню «Під синьою пляшкою» і почав частувати у ньому напоєм, приготовленим із трофейних зерен.

Вживання кави не одразу стало до смаку віденцям. Незвичайний гіркуватий смак приваблював небагатьох. До кав’ярні здебільшого приходили люди з наміром познайомитися з людиною, яка врятувала їх від поневолення. Каву вони купували лише через повагу до господаря. Збагнувши це, Кульчицький швидко написав і видав книжечку під назвою «Розповідь очевидця, який у турецькій одежі пройшов через ворожий табір і повернувся назад, першим принісши звістку».

Книжка швидко стала бестселером. Після неї відвідувачів значно побільшало. Тоді винахідливий українець, щоб закріпити і підтримати свій імідж, почав зустрічати гостей у колоритному турецькому одягу. Зрештою доля усміхнулася наполегливості підприємливого чоловіка. Якось він спробував додати в каву цукру і молока, що зробило її смак набагато привабливішим і надзвичайно популярним. «Що ж, – вирішив Кульчицький, – якщо не підходить кава по-турецьки, пропонуватиму каву по-віденськи». Відтак його кав’ярня стала улюбленим місцем відпочинку віденців та приїжджих гостей.

Невдовзі за його сприяння в багатьох куточках міста почали діяти подібні заклади, а Ю. Кульчицький очолив окремий цех продавців кави. Його портрет олійними фарбами упродовж тривалого часу висів на чільному місці у приміщенні, де вони періодично збиралися для вирішення своїх професійних проблем. Окрім того, на спеціальному штандарті віденських кав’ярів зобразили сцену надання цісарем Леопольдом І організатору «кав’ярського руху» привілею на відкриття кав’ярні. А ще указом імператора його звільнили від сплати податків.

Приготовлений за новим рецептом напій почав завойовувати колосальну популярність. У моду стало входити куштування чашечки кави одразу після пробудження. Це дуже бадьорило, і віденські лікарі стверджували, що це корисно для здоров’я. Офіцери після обіду зазвичай пили каву і викурювали люльку. Ажіотаж навколо кави виник такий, що почали з’являтися підробки зі смаженої пшениці, гороху і навіть жолудів. Та справжню каву подавали лише у Кульчицького, який не поспішав розкривати своїх секретів. Усіх охочих він учив за гроші, а оскільки таких набралося чимало, то організував навіть спеціальні курси. Їхніх випускників наймали знатні сім’ї лише задля одного – приготування кави.

Невдовзі Кульчицький став справжнім національним героєм, який не лише допоміг врятувати Відень, а й подарував мешканцям новий оригінальний напій. До останніх днів життя він займав посаду кур’єра імператорського двору, виконуючи певні доручення, але вже не виїздив до Османської імперії. І ховали його як героя з усіма почестями біля собору Святого Стефана. Він помер від сухот у 1694 році.