Історії про розвідників. Нічний кошмар турецького султана Османа ІІ

Польські історики високо оцінювали героїзм і відвагу запорозьких козаків у боротьбі проти турків і татар у XVI–XVII століттях. Вони підкреслювали, що «козаки в битві мають перевагу над першим-ліпшим європейським військом. При однакових силах у боротьбі з польсько-шляхетським військом козаки завжди здобували перемогу. Тому польські військові керівники, щоб зберегти свої сили під час військових дій, враховували відвагу козаків і часто капітулювали перед ними».

Турки визнавали, що вони нікого так не боялися, як козаків. Тільки-но козацькі загони з’являлися на низу Дніпра біля турецько-татарських укріплених міст або козацькі чайки наближалися до Кизи-Кермена, як вглибину території мчали гінці з попередженням про козацьку небезпеку. В усіх причорноморських містах одразу збільшували військові залоги, озброювали місцеве населення і чекали грізного нападу. У цей період навіть затримували відправку галер із товарами з одного міста до іншого. Така тривога змушувала й татар у Криму відкладати напади на Україну до зими, коли козацькі походи майже припинялися.

Походи запорозьких козаків послаблювали військові сили турків і татар. Вони примушували турецьких султанів і кримських ханів тримати в причорноморських містах великі військові залоги, що обмежувало їх агресивні прагнення.

Постійні морські й сухопутні походи на Кримське ханство і Османську імперію сприяли вдосконаленню військового мистецтва, форм і методів розвідувальної діяльності запорозьких козаків. Розголос про перемоги козаків швидко розносився всією Європою. Не дивно, що європейські правителі неодноразово намагалися заручитися підтримкою козаків у своїх військових кампаніях, наймали їх для участі в бойових діях, для виконання таких завдань, які були не під силу комусь іншому.

Так, у 1618 році на прохання польського королевича Владислава Петро Сагайдачний на чолі козацького війська взяв участь у війні Речі Посполитої проти Московської держави, дійшов до стін Москви і ледве не взяв місто. Цьому завадило лише укладання перемир’я між поляками і московитами.

А коли у вересні 1620 року десятитисячна польська армія потрапила у катастрофічне становище під Цецорою у війні з турками, коронний польський гетьман Станіслав Жолкєвський попросив, щоб саме козаки пробралися через ворожі позиції і доставили лист до короля з проханням про допомогу.

У всіх цих військових кампаніях козацька розвідка продемонструвала свою здатність діяти швидко і ефективно. Та найяскравіше це проявилося у Хотинській війні 1621 року.

Після перемоги над польським військом у Цецорській битві 1620 року Османська імперія почала готуватися до завоювання Речі Посполитої. Навесні 1621 року султан Осман ІІ зібрав велике військо і рушив у похід через Молдову. Його бойові сили становили близько 100 000 чоловік. До османського війська приєдналася 60-тисячна кримська орда. Ослаблена поразкою під Цецорою Річ Посполита перебувала у політичній ізоляції через ворожі відносини із Московською державою, Швецією та іншими країнами. Могли зібрати лише 30-тисячне військо. Потрапивши в скрутне становище, поляки звернулися до козаків із закликом взяти участь у війні проти Османської імперії, обіцяючи їм розширити права та привілеї.

На козацькій раді запорожці вирішили стати на захист православного світу від нашестя турків і татар. Поки османська армія рухалася західним узбережжям Чорного моря, запорожці всіляко їй шкодили. Одна частина козаків морем відправилась до Трапезунда, а друга – в район Дунаю, де турки зводили міст для переправи своєї армії. Султан відрядив 150 кораблів різного типу, щоб покласти край цим нападам. Але в морському бою запорожці вийшли переможцями, потім висадились на берег над Прутом і зав’язали бої з сухопутною ордою. Ці дії неабияк гальмували просування супротивника.

Османський султан будь-що намагався не допустити з’єднання козацького й польського військ і розгромити їх поодинці. Але завдяки військовій майстерності козаків цього не вдалося зробити.

Нападаючи несподівано на турків то з одного, то з другого боку, козаки зуміли стримати рух турецького війська і вчасно пробитися під Хотин на велику радість поляків, що вже готувалися до смерті.

У Хотинській війні з новою силою проявився військовий хист Петра Сагайдачного. Тоді козаки знову обрали його гетьманом і довірили очолити козацьке військо. Розуміючи, що ворог доволі сильний і набагато чисельніший, гетьман спрогнозував, що даремно сподіватися на перемогу у відкритому бою. Тому вирішив шукати слабкі місця і вдаватися до нетрадиційних методів військових дій. Важливе місце у цій тактиці відводилося розвідці.

Тим часом султан прагнув раптовим наскоком розгромити запорозький табір. Проте першу масовану атаку османського війська відбили. Це розлютило Османа ІІ і він, обіцяючи, що нічого не їстиме, допоки не знищить козаків, відправив у бій свої добірні війська. У цей критичний момент на допомогу запорожцям підійшли німецькі найманці. Разом вони тримали оборону до самих сутінок.

На ранок султан особисто закликав своїх підданих до бою і зауважив, що якщо не розіб’ють козаків, то зганьблять себе, як воїнів. Османська армія розпочала атаку з активного артилерійського обстрілу. Проте при підступі до табору запорожців ворог наштовхнувся на вогонь у відповідь. Завдяки швидкому перегрупуванні свого війська Сагайдачний не лише зупинив атаку турків, але й організував стрімку контратаку. Військо Османа II втратило під час бою від десяти до двадцяти тисяч осіб.

Наступного дня султан знову погнав війська у наступ і особисто зайняв командний пункт на підвищенні, щоб бачити увесь перебіг бою. Тричі турки  намагалися взяти штурмом козацький табір, проте кожного разу невдало. А надвечір козаки несподівано пішли у контратаку і увірвалися до табору Османа II. Це спричинили неабияку паніку в османському війську. Розуміючи, що настав переломний момент у війні, Сагайдачний відправив гінця до польського табору з проханням вивести всі війська до атаки. Але ті не виступили на підтримку запорожцям, посилаючись на пізню годину. Отримавши відмову, козаки повернулись до свого табору із багатою здобиччю, перед тим поруйнувавши османську артилерію. За свідченням очевидців, під час атаки загинуло близько 15 000 ворогів.

Після трьох днів безперервних штурмів османське командування змушене було взяти перепочинок. У цій ситуації Сагайдачний, зважаючи на те, що турецько-татарське військо усе ще мало чисельнішу перевагу, вирішив розпочати нічну війну, яка мала не лише завдати значних втрат супротивнику, але й підірвати його моральний дух.

Того вечора Сагайдачний довго не вкладався спати. Очікував на повернення козаків із розвідки у турецький стан. Він послав кілька невеличких груп пластунів у різні місця. Хотів достеменно дізнатися план табору, його охорону, укріплені позиції. Його цікавило все, що коїться там уночі. Так і велів козакам: «Спостерігайте, коли вони сідають до вечері, коли відходять до сну, де сплять, де тримають зброю і коней, яка варта і як змінюється, як підтримують багаття».

«Щось гетьман замислив», – перемовлялися між собою козаки, крадучись між кущами верболозу і високої трави.

Те, що вони розповіли по поверненню, здавалося, додало настрою Сагайдачному. Він дізнався, що турецький табір не був укріплений ні валом, ні ровом, османи розміщувалися в білих наметах, над якими всю ніч горіли ліхтарики. Після вечірньої молитви сідали до трапези. Їли багато і ситно, не змінюючи своїх усталених звичок задовольнятися вдень легкою їжею, а ввечері наїдатися досхочу. Добре поївши, невдовзі лягали спати. Сторожу навколо виставляли, але не надто чисельну. Вартові здебільшого тулилися побіля табору, далеко від нього не відходили, напевне побоювалися темноти і незнайомих звуків, які долинали зі степу й річки.

Усе те гетьман уважно вислухав, подякував і мовчки пішов до свого намету спати. Не любив він розводити зайві балачки серед товариства.

Наступного дня зібрав військових осавулів і розкрив перед ними свій намір: «Як добряче стемніє, виждемо ще певний час, доки всі там поснуть, тихо підкрадемося і раптово заскочимо до їхнього табору». 

Коли турки та татари поринули в сон, козаки вирізали караульних і увірвалися всередину табору. Нестримною лавою неслися між наметами, рубаючи шаблями направо й наліво і стріляючи з самопалів у сонних і переляканих бусурманів. У таборі одразу здійнявся ґвалт і паніка. Ніхто не чинив організованого спротиву. Все змішалося. Та й ніяк було у цій тисняві вишикуватися в бойовий стрій і стримати наступ загартованих у боях запорожців, яких уже охопив азарт бою.

Лише коли турки й татари прийшли до тями  і почали відбиватися, а навала ослабла, козацькою лавою переказали команду на відхід. Лишаючи в таборі кілька тисяч убитих і зранених ворогів, швидко відкотися назад.

За день вилазку повторили. А потім ще і ще раз…

Нічні вилазки неабияк виснажили ворога. Зрештою, стійкість, витримка, відвага і винахідливість козаків та їхнього гетьмана Петра Сагайдачного, котрий по смерті очільника польсько-литовсько-українського війська Яна Ходкевича фактично керував усіма військовими діями, визначили кінцевий результат Хотинської війни 1621 року. Невдовзі сторони домовилися про припинення бойових дій і уклали мирний договір.

Безпосередній учасник війни королівський комісар Ян Собеський, який вів щоденник бойових операцій, однозначно визнав, що «справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вони не лише врятували шляхетське військо Речі Посполитої від розгрому, а й ліквідували небезпеку османсько-татарського поневолення українських, польських та інших земель.