Історії про розвідників: Сторожа на Савур-могилі

2/8/2021
singleNews

За сигналом тривоги козаки зібрали військо, відбили напад супротивника, а на місці загибелі побратимів насипали шапками могилу, яку відтоді почали називати Савур-могилою.

Ліпшого місця для сторожі годі було й шукати. Пагорб, хоч і не дуже високий, здіймався горбатою спиною над навколишньою рівниною. Довкруж, скільки зір сягав, – лише степ, порізаний неглибокими вибалками і засіяний зеленими острівцями колючих чагарників.

Уже багато днів поспіль на очі не потрапляло жодної живої душі. Лише степові сайгаки та зайці зрідка порушували розмірений плин часу, а ще – соколи, які у височині ловили крилами потоки вітру і плавно кружляли, видивляючись здобич.

 Спостерігаючи за віражами птахів, козак Савур розпростерся горілиць на зеленому килимі пагорба, добряче розігрітому полуденним сонцем. Здавалося, час зупинився у цьому млосному спогляданні неосяжного неба. Вдень воно зачаровано притягувало до себе своєю блакиттю, а вночі – незбагненною глибочінню.  Неначе хтось величний і непомітний щоразу засівав його мерехтливими зорями і створював чудернацькі візерунки, в яких розбурхана уява вбачала обриси земних істот.

Савур не раз чув від старійшин висловлювання про те, що нескінченно довго можна дивитися на вогонь, який різнобарвно і різноголосо то палахкотить, то жевріє у багатті, і на те, як тече, лине, хлюпоче, перекочується, шумить, бурунить, клекоче чи реве вода. Так само невідь скільки він міг вдивлятися в небо. І тоді час ніби зупинявся, і все інше мимохіть відкочувалося кудись у небуття.

Аж раптом шурхіт кам’янистого ґрунту на крутому схилі змусив стрепенутися. Він рвучко підхопився і поглянув у той бік.

– Татари, – німотно вирвалося з грудей.

Він промовив це стиха, ніби боявся виказати свою присутність і привернути увагу непроханих гостей до себе. Та за мить опанував собою і остаточно збагнув, що сталося.

– Татари! Татари!!! – закричав щосили, ніби хотів докричатися аж до головного козацького стану, розгорнутого за кілька кілометрів позаду.

Одразу ж підхопився Харциз та інші побратими, яких також розморило на сонці. Козаки схопили шаблі й стали до бою. Про те, щоб запалити сигнальне вогнище, уже й не йшлося. Для цього не мали часу. «Проґавили», – пульсувало в голові. З цією невтішною думкою кинулися на нападників, які скористалися розслабленістю сторожових і непомітно підповзли до пагорба, начепивши для маскування на одіж гілки із тернових кущів. 

Сили були нерівні, і оборонці розуміли, що довго не протримаються. Водночас вони мали за будь-що виконати головну місію – подати сигнал про небезпеку. Але як запалити просмолену діжку?

І тоді козак Харциз підхопив довгий віхоть мачули, що завжди лежав наготові, і крикнув Савурові: «Відволікай їх. Я миттю!»

Одним порухом він обмотав себе мачулою, добре вимоченою в селітрі, дістав кремінь із кресалом і щосили почав висікати іскри. Те угледіли ординці й спробували завадити. Але Савур відчайдушно боронив підступи до товариша. Один за одним замертво падали татари, скошені козацькою шаблею. Савур був вправним рубакою. Він неодноразово один успішно протистояв кільком нападникам. Та цього разу проти нього йшла ціла лава.

Але навіть тих кількох секунд, які він зміг виграти, вистачило Харцизу, щоб висікти сніп іскор і підпалити мачулу. Полум’я швидко набирало сили і гарячими язиками дедалі міцніше обіймало козака. За мить він відчайдушно рвонув до просмоленої діжки, розкидаючи на своєму шляху ординців, які з подивом інстинктивно сіпалися вбік від клубка цього живого вогню. Ще крок – і діжка опинилася в гарячих козацьких обіймах. Намертво.

Татари кинулися гасити полум’я, яке з кожною секундою набирало сили. Але на заваді їм став Савур. Лише він ще тримався на ногах і відчайдушно відбивався від ворогів. Водночас його душу вже не надто боляче  гнітила думка про те, що він підвів побратимів, проспав, не подав вчасно звістку про напад. Полум’я, яке палахкотіло, і густий дим мали помітити у далекому козацькому стані.  Він лише бідкався, що довго не протримається. Але був певен, що за його смерть бусурмани дорого заплатять.    

Татари шаленіли, але нізащо не могли його здолати. Лише арканом вдалося збити козака з ніг. Тоді оточили зусібіч і зі злістю й люттю почали рубати молоде тіло шаблями. Кров цибиніла з глибоких ран і одразу всотувалася в спраглу землю. Аж раптом сталося небачене. Нападники з жахом падали ниць на коліна, закриваючи голови руками, ніби ховаючись від стрімкого удару степового сокола чи когось іншого – невидимого і всемогутнього.

Земля гуділа, дрижала і прямо на очах підіймалася вгору. За мить на тому місці, де упав замертво Савур і де пролилася його кров, виріс височенний пагорб. Рідна земля здійнялася, щоб далеко було видно сигнальний вогонь. Цей гул донісся до козацького стану. Помітили й полум’я.

За сигналом тривоги козаки зібрали військо, відбили напад супротивника, а на місці загибелі побратимів насипали шапками могилу, яку відтоді почали називати Савур-могилою.