росія і цензура: історія несвободи

госдума рф ухвалила пакет законів, спрямованих на подальше посилення державної цензури та розширення інструментів контролю за інформаційним простором. Зокрема один із документів передбачає запровадження штрафів за спроби пошуку в інтернеті «завідомо екстремістських матеріалів», і з використанням VPN також. Крім того, до статті 14.3 Кодексу про адміністративні правопорушення внесено поправки, що передбачають відповідальність за поширення реклами VPN-сервісів. Окремим законом дозволяється блокування фільмів у прокаті – у разі, якщо їхній зміст, на думку влади, «дискредитує традиційні російські цінності».

Конституція рф гарантує свободу слова, та на практиці кремль ніколи не мирився з інакодумством. Затикати рота громадянам – традиція, започаткована ще в імперські часи.

Ще 1804 року імператор Олександр І запровадив перший «цензурний устав». Забороні підлягали твори, «ворожі православ’ю і самодержавству». Надалі цензура лише зміцнювалась: «чавунний устав» Миколи І, обмеження преси при Олександрі ІІІ, жорсткі репресії проти видавців у кінці ХІХ ст.

Після революції 1917 року більшовики одразу закрили сотні газет. У 1920-х запрацював «Главліт» – структура, що здійснювала тотальний контроль над друком аж до останніх днів СРСР.

Сучасна росія відтворює ті ж практики. З початку 2000-х в росії знову запроваджується цензура, особливо після тимчасової окупації Криму. Закони про «фейки», блокування сайтів, списки «небажаних» діячів культури – усе це свідчить про системну державну політику щодо викорінення інакодумства.  Пєсков уже відкрито говорить про «воєнну цензуру», а ексміністр культури Швидкой закликає повернути радянський інститут цензури – бо «він був професійнішим за теперішні заборони».

В росії цензура – це системне явище, а тому обмеження тільки посилюватимуть.