Стратегічні союзи з кремлем завжди ведуть до поразки

Історія зовнішньої політики російської федерації переконливо свідчить: співпраця з москвою не лише не гарантує підтримки, але й нерідко обертається стратегічною помилкою для її союзників.

Незмінна риса російської дипломатії – непередбачуваність, ігнорування міжнародного права та системне порушення союзницьких зобов’язань. Протягом останніх десятиліть це вже неодноразово призводило до критичних наслідків для партнерів кремля.

Один із найсвіжіших прикладів – іранський кейс. У січні 2025 року москва й Тегеран підписали угоду про всеосяжне стратегічне партнерство. Та вже через кілька місяців Іран опинився під масштабною військовою операцією з боку Ізраїлю, спрямованою на знищення елементів його ядерної інфраструктури. Удар зокрема зачепив об’єкти в Натанзі, Ісфагані та Фордо. Ізраїльські сили завдали суттєвих втрат як оборонним системам, так і командному складу іранської армії. На цьому тлі реакція москви залишилася вкрай стриманою: жодної практичної підтримки, окрім декларативної «стурбованості».

Візит глави МЗС Ірану до москви лише підтверджує парадокс: навіть за умов фактичної кризи Тегеран прагне зберегти співпрацю з кремлем – партнером, який вкотре довів свою ненадійність.

Схожим чином розвивалися події і в Сирії. Після початку масових протестів у межах «арабської весни» президент Башар Асад зробив ставку на підтримку москви. Восени 2015 року російська авіація розпочала активну участь у конфлікті, зокрема в масштабному знищенні Алеппо. Внаслідок дій авіації рф місто, яке є одним з найстаріших у світі, зазнало колосальних руйнувань. У березні 2025 року, після майже десятиліття війни, Асад втратив реальний контроль над країною – за відсутності будь-якої реальної підтримки з боку кремля.

Не менш показовим є приклад Вірменії. Попри формальні зобов’язання за Договором про дружбу та членство в ОДКБ, москва фактично проігнорувала бойові дії в Нагірному Карабаху, утримавшись від застосування статті 4 договору про колективну безпеку. Таким чином, навіть наявність російської військової бази в Гюмрі не стала гарантією підтримки для Єревана.

Союз із росією не тільки не забезпечує стратегічного захисту, а й, навпаки, часто провокує політичні та військові ризики. Усі так звані «партнерства» з кремлем виявляються односторонніми – вигідними виключно росії.

На тлі глибшої міжнародної ізоляції москва дедалі активніше звертається до країн, готових на діалог попри всі сигнали тривоги. Проте її партнери рано чи пізно опиняються сам на сам із наслідками власного вибору. путінська росія нині стоїть з простягнутою рукою перед Північною Кореєю, тож апріорі не може дати нічого: ані захисту, ані грошей, ані реальної дипломатичної підтримки.