Теодор Ромжа. На лінії захисту греко-католицької церкви на Закарпатті

Служба зовнішньої розвідки України на підставі розсекречених документів органів мдб / кдб срср продовжує публікувати матеріали до 80-річчя Львівського псевдособору (8–10 березня 1946 року). Вони дають змогу глибше дізнатися про організацію сталінським режимом спецоперацій із ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і поглинання її російською православною церквою (РПЦ).

Після Львівського псевдособору сталінський режим узявся за знищення греко-католицької церкви на Закарпатті, яке у 1945 році було приєднане до урср. Але здійснити це за сценарієм, розробленим органами мдб на Галичині, не вдалося. На заваді став єпископ Мукачівський Теодор Ромжа. Щоб прибрати з наміченого шляху цю перепону, чекісти через закордонну агентуру і резидентури мдб срср у країнах Європи почали його переслідувати, фабрикувати матеріали для звинувачення у шпигунстві на користь Ватикану та співпраці з підпільним українським національним рухом. Про це свідчать розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Історія життя, служіння церкві та вбивства Теодора Ромжі докладно описана в багатьох публікаціях, які ґрунтуються на свідченнях очевидців, матеріалах із галузевого державного архіву СБУ та інших відомостях. Натомість в архівних фондах СЗРУ виявлено низку документів, які свідчать про те, що оперативною розробкою священника також займалося перше (розвідувальне) управління нкдб  урср. Ці матеріали доповнюють загальну картину і додають нові сторінки й барви до життєпису та характеристики одного з яскравих представників української греко-католицької церкви.

Навесні 1945 року перше управління нкдб урср підготувало кілька спеціальних повідомлень про діяльність греко-католицької церкви в Закарпатській Україні та її лідера єпископа Ромжу. Вони адресувалися першому секретарю цк кп(б)у Микиті Хрущову, керівникові радянської зовнішньої розвідки Павлу Фітіну і голові нкдб срср Всеволоду Меркулову. У документах йшлося про те, що на тлі підготовчих заходів із приєднання Закарпаття до радянської України греко-католицька церква активізувала свою антирадянську діяльність. У розвиток цієї тези зазначалося, що тамтешній єпископ Ромжа відмовився підписати «Маніфест про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною» і заявляв, що «існуюча влада не від Бога, вона скоро розпадеться».

«Відомий Вам Ужгородський вікарій, єпископ греко-католицької церкви Ромжа, – йшлося в одному зі спецповідомлень, – пред’явив голові народної ради Туряниці в ультимативній формі ноту з вимогою припинити утиски уніатів православними, погрожуючи, що в іншому разі він не відповідає за наслідки. Внаслідок зусиль Ромжі вдалося підготувати опозиційні сили – чехи, мадьяри, українські січовики, євреї консолідуються разом» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 32).

Далі з тексту документа стає зрозуміло, чому єпископ Ромжа так негативно відреагував на запровадження нової політики на Закарпатській Україні. Коли у жовтні 1944 року на цю територію прийшла червона армія, там діяли понад 400 греко-католицьких парафій і близько 100 православних (в оперативних документах нкдб фігурують інші цифри – близько 300 і понад 100). Тамтешня Мукачівська греко-католицька єпархія безпосередньо підпорядковувалася Ватикану. Радянське керівництво не могло такого допустити. Тож давалися вказівки, щоб схиляти католицьких священників до відмови від вірності Риму, переходу в православ’я, розпалювали міжконфесійні суперечки, відбирали церковні землі. То були лише перші пробні кроки на шляху до цілковитого знищення греко-католицької церкви на Закарпатті. Остаточні заходи були здійснені вже після Львівського псевдособору.

Тим часом навіть ті поодинокі факти, які фігурують в архівних документах, свідчать про те, що ще до укладання в червні 1945 року договору про включення Закарпатської України до складу срср на тих теренах радянська військова адміністрація заохочувала свавілля й утиски щодо греко-католиків. Тоді ж народною радою був прийнятий декрет про передання церковних земель селянам, проти чого протестували священники.

«У м. Перечин священник Дезідерій, – інформували працівники нкдб, – відмовився передати народному комітету 36 угрів церковної землі. Коли Дезідерій звернувся до Ромжі за порадою, як бути з цією землею, Ромжа заборонив йому передавати землю місцевому комітету…

29 квітня і 2 травня ц. р. народну раду відвідали дві делегації селян греко-католиків, очолювані секретарем Ромжі Пуньком і прелатом-каноніком Хірою. Делегації вимагали повернення церков, переданих православним…

Під час перебування у м. Іршава нашого агента «Іванова» його запросив до церкви греко-католицький священник, де звернувся до нього як члена народної ради з протестом щодо передавання церков православним і вимагав їх повернення. В цей час до церкви почали збігатися місцеві мешканці, які при виході «Іванова» з церкви зустріли його вигуками: “Поверніть церкви. Не допускайте кровопролиття. Якщо не повернете, ми піднімемо повстання з сокирами й косами, заберемо їх самі…”

Сам єпископ Ромжа у розмові з нашим агентом «Боржава» про передачу греко-католицьких церков православним заявив: “Наполягатиму на поверненні церков також і після возз’єднання аж через міжнародний суд у Римі”» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 59–61).

Відтак єпископ Ромжа став надто небезпечним для кремлівського керівництва, бо його діяльність унеможливлювала «галицький варіант» із ліквідації ГКЦ, який уже розроблявся в москві у кабінетах нкдб. На нього почали збирати досьє й організували за ним стеження. У документах зазначається, що за вказівкою військової ради 4-го українського фронту у пресі розгорнули публікацію матеріалів проти греко-католицької церкви та її очільника.  

  У документах, які нкдб урср надсилало М. Хрущову, П. Фітіну і В. Меркулову, цілеспрямовано нагніталася обстановка. Повідомлялося про контакти греко-католицьких священників із підпіллям ОУН, яке діяло в Карпатах, про те, що «в уніатському монастирі ордена “Василіанів”, який розташований поряд із греко-католицьким храмом і безпосередньо підпорядковується Ромжі, є незареєстрована друкарня». Ще одну друкарню нібито мала нелегальна організація чехофілів, яка спиралася на греко-католицьке духовенство, а фінансувалася ця діяльність британською розвідкою. В іншому повідомленні йшлося про те, що «за агентурними відомостями, які потребують уточнення, в катакомбах греко-католицького храму в Ужгороді має зберігатися радіостанція» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 54).

Повідомлялося, що Ромжу в 1944 році неодноразово відвідували чеські старші офіцери, один із яких нібито був англійським розвідником. Крім того, у посиланні на інформацію, отриману радянською розвідкою і контррозвідкою, зазначалося, що Ромжа перед від’їздом із Риму до Ужгорода прослухав таємні двомісячні курси при Східній конгрегації разом із особами, які за оперативними обліками проходили як агенти Ватикану. Він нібито посилено займався спортом і тренувався у стрільбі, тож так само міг бути агентом Ватикану.

Це вже були не просто негативні висловлювання проти політики радянської влади, це тягнуло на звинувачення у шпигунстві, зв’язках з іноземними розвідками та українським націоналістичним підпіллям. Тож не випадково наприкінці одного документів є така фраза: «Народний комісар тов. Савченко у спецповідомленні № 759/с від 24.04.45 р. на адресу народного комісара тов. Меркулова попросив санкцію на арешт Ромжі» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 56). Але в москві, вочевидь, були дещо інші плани.

Т. Ромжу почали дедалі сильніше опікати. Ставили завдання збирати інформацію про те, з ким він спілкується, від кого отримує листи, куди їздить. Оперативний інтерес ще більше зріс після отримання глибших відомостей про його навчання, риси характеру, шлях духовного зростання. Докладно про це дізналися під час допиту в серпні 1945 року заарештованого органами нкдб «агента Ватикану в Закарпатській Україні» Олександра Ільницького. У протоколі допиту він фігурує як колишній генеральний вікарій Ватикану по греко-католицькій уніатській церкві Закарпатської України, колишній головний радник регентського комісаріату Закарпатської України, колишній член верховної палати угорського парламенту.

О. Ільницький розповів, що добре знав усю сім’ю Т. Ромжі, часто навідував його батьків, коли ті ще були живими. Сестер характеризував як затятих українських націоналісток, які зазнавали переслідувань за свої погляди від угорської влади. Самого Теодора знав із 1928 року у період своєї служби нотарем єпископської консисторії. А юний Т. Ромжа тоді просив єпископа Петра Гебея, щоб його взяли до лав богослов’я.

«З урахуванням того, що Ромжа закінчив гімназію з атестатом зрілості на “відмінно”, – зазначав О. Ільницький, – консисторіальна рада одноголосно прийняла його до лав вихованців богословської дієцезії. Ромжа за власним бажанням погодився на життя без шлюбу, целібат, тому консисторія вирішила направити його до Східної конгрегації. Богословську освіту Ромжа отримав у колегії “Русікум”, де вивчав російську літературну мову, обряди російської православної церкви та інші дисципліни для виконання місіонерської роботи в срср. Керівництво  колегії “Русікум” щороку повідомляло мукачівському єпископу в Ужгороді про те, що Ромжа є першим учнем у семінарії і в навчанні, і в поведінці» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 187).     

Далі О. Ільницький розповів про приїзд Т. Ромжі після закінчення навчання на Закарпатську Україну і початок священницької діяльності, про те, що вірні, і греко-католики, і православні, поважали його за суворий праведний спосіб життя. Зазначав, що він дуже багато часу присвячував церковній службі і самоосвіті, вивчав російську, італійську, німецьку, французьку й англійську мови, а українську, чеську, угорську і словацьку знав досконало. У зв’язку з цим не брав участі в діяльності політичних партій і всіляких товариств, бо на це не вистачало часу. Тобто наполегливо готувався до місіонерської роботи на території срср. Крім того, розповів про обставини призначення Т. Ромжі в 1944 році єпископом Мукачівської греко-католицької дієцезії.

Від агентурних джерел у нкдб також дізналися, що Т. Ромжа під час навчання у Ватикані ґрунтовно вивчав міжнародні економічні проблеми, добре розбирався в національних питаннях, займався вивченням марксизму-ленінізму, готуючись до майбутньої місіонерської роботи.

Понад те, агент нкдб «Кузен» повідомив, що 28 січня 1943 року Т. Ромжа отримав від Папи Римського титул почесного камергера. При цьому зазначав, що цей титул є високою нагородою у Ватикані і надається пожиттєво за спеціальні заслуги конфіденційного і політичного характеру. За припущеннями агента, титул надали Т. Ромжі за налагодження зв’язку між главою української автокефальної православної церкви на окупованих територіях України митрополитом Полікарпом (Петром Сікорським) та колишнім дипломатом уряду УНР князем Яном Токаржевським, який у той період мешкав у Римі і підтримував контакти з Ватиканом.

Агент «Кузен» інформував, що під час зустрічей з Т. Ромжею у Ватикані той запевняв його, що добре підготовлений священник може вести успішну боротьбу з комунізмом, розвінчуючи це вчення і доносячи до людей віру в справжні цінності людського буття.

Напевне, саме ця інформація стала визначальною у формуванні в надрах нкдб висновків про те, що єпископ Ромжа не піде на жодні домовленості й поступки і що він є надто небезпечною перешкодою для утвердження радянської влади на Закарпатській Україні та проведення заходів із ліквідації греко-католицької церкви за аналогією зі Львівським псевдособором. Попри це, заарештовувати його у той період не стали, а вирішили спершу скомпрометувати як агента Ватикану і змістити з посади. Натомість на його місце поставити іншого священника, який би чинив так, як радитимуть працівники нкдб. Про це свідчить спецповідомлення за агентурною справою «Звєно», датоване червнем 1945 року і надіслане голові нкдб срср В. Меркулову.

У документі йдеться про те, що органи нкдб урср відстежили канали зв’язку Т. Ромжі з Ватиканом. Зокрема, на залізничній станції Чоп перехопили особистого секретаря єпископа і казначея капітули. Один їхав до Риму з доповіддю Т. Ромжі про ситуацію, яка склалася у Закарпатській Україні, й утиски греко-католицької церкви, інший – до словацького міста Пряшева, де нібито мав оселитися на постійне мешкання й організувати канал для інформування Ватикану про розгортання подій в Ужгороді.

У спецповідомленні «передавання докладної інформації про політичне становище в Закарпатській Україні й отримання вказівок від Ватикану» трактувалося як злочин. Хоча насправді єпископ, який був призначений Ватиканом і підпорядковувався Святому Престолу, мав за правило це робити. Але чекісти мали іншу думку. Тож так званих кур’єрів допитали, пригрозили кримінальною відповідальністю та іншими негативними наслідками і змусили співпрацювати. Так само таємно схопили вікарія греко-католицької церкви одного з округів Румунії, вилучили в нього письмову доповідь Т. Ромжі до Ватикану і завербували. Крім того, підібрали для вербування одного зі священників, якого мали намір просувати на місце єпископа замість Т. Ромжі.

  Владика Теодор тим часом намагався консолідувати вірних, рішуче виступав проти приєднання єпархії до православної церкви, протестував проти закриття греко-католицьких храмів, говорив про неприпустимість зради. Навіть коли влада конфіскувала єпархіальне авто, він продовжив об’їжджати єпархію, пересуваючись кінним транспортом.  

Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 року на нього було вчинено заздалегідь спланований нкдб замах. Внаслідок організованої чекістами автомобільної аварії, зокрема зіткнення автомобіля з кінним екіпажем єпископа, Т. Ромжа дістав важкі поранення. За кілька днів, 31 жовтня, помер у Мукачівській лікарні. Найвірогідніше, був отруєний агентами нкдб за вказівкою з москви. Водночас у розсекречених документах, які зберігаються в архівних фондах СЗРУ, відомостей про це не виявлено. Відповідні матеріали зберігаються в недоступних для дослідників архівосховищах у москві.

Поховали Т. Ромжу в Ужгороді у кафедральному соборі. У червні 2001 року Папа Римський Іван-Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних.  

Після ліквідації єпископа опір греко-католиків на Закарпатті був зламаний. Тож слідом за Галичиною греко-католицьку церкву було офіційно заборонено і на цих теренах. За два роки всі парафії були або переведені до російської православної церкви або знищені. За розробленим у москві сценарієм подібні заходи були також організовані в Польщі, Румунії та Чехословаччині.

(Продовження – у наступному матеріалі).