Зовнішня розвідка України: з чого все починалось

24 січня 1919 року в Українській Народній Республіці було створено перший підрозділ загальнодержавної розвідки. З цього дня у складі Політичного департаменту Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації з метою проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів, а також стосовно країн – потенційних супротивників. Саме 24 січня співробітники зовнішньої розвідки України відзначають своє професійне свято.

Нині, коли на державному рівні також відзначається 100-річчя Української революції 1917 – 1921 років, варто пригадати, як зароджувалися національні спецслужби, чи то вірніше – відроджувалися. Адже основу їхньої діяльності, засадничий стрижень становили дух, звитяга і героїчні вчинки вивідників княжої доби, козацьких пластунів,  дозорних і всюдисущих агентів Богдана Хмельницького. На патріотичній хвилі проголошення Української Народної Республіки усе це постало з новою силою і задля віковічної мети українців – утримати, розбудувати і захистити свою незалежність і державність.

За радянських часів годі було й говорити про якусь самобутність, скажімо, української розвідки, свій особливий шлях, почерк. І навіть до самого вислову «український розвідник» ставлення було різним. Десятиліттями воно поглиналося поняттям «радянський розвідник», і цьому були свої логічні закономірні пояснення. Поглянути ж за інші часові рамки – не радянські – у період існування СРСР взагалі мало хто наважувався, не кажучи вже про спроби позитивно зобразити представника розвідки українських еміграційних структур. Тому нерідко видатні герої-розвідники втрачали свою національну самоідентифікацію. У широкій свідомості жив загальний позитивний образ радянських розвідників Макарова-Кольцова, Ісаєва-Штірліца, Бєлова-Вайса, Бурлакова-Вихора, Абеля-Фішера, Молодого-Лонсдейла…

Отже, за відправну точку історії української розвідки в цей період слід брати 1918 рік. Тоді, за Центральної Ради, відбувалася розбудова збройних сил і спеціальних служб України. Особливо гостро це питання постало після підписання УНР Брестського мирного договору з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.). Адже на той час загроза агресії з боку радянської Росії залишалася доволі реальною попри те, що у підписаному нею Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку (березень 1918 р.) був такий пункт: «Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки».

У березні 1918 року, як зазначає у своїх дослідженнях професор Сідак В. С., новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О. Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге – проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що були зобов’язані забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: «розвідковий» підвідділ і підвідділ закордонного зв’язку, який мав організовувати роботу військового аташату УНР.

Начальником «розвідкового» підвідділу 10 березня 1918 року призначили Володимира Колосовського, як свідчать дані з його послужного списку. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 року розвідувальний підрозділ отримав статус відділу розвідки 1-го генерал-квартирмейстерства.

За станом на 19 квітня 1918 року зазначений відділ розвідки, як свідчать дослідження Сідака В. С., за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця. Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов’язків. Начальник відділу Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки («керування таємною розвідкою»). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з «політичним бюро по справах контррозвідки», вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

У цей період головна увага української розвідки була зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Також здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав. Здобута відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії УНР. Водночас відділ розробляв рекомендації для військових аташе УНР за кордоном.

Поступово окреслилися головні методи роботи розвідувального відділу: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту. Попри це, було закладене вагоме підґрунтя для подальшої розбудови й розвитку національних розвідувальних органів.

Закономірно, що з самого початку розвідка була військовою. Такі пріоритети збереглися і за Гетьманату та Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру.

То були складні часи як для Української держави, так і для тих, хто стояв у витоків створення національних розвідувальних органів. У тогочасних керманичів країни ще не було належного розуміння, що розвідка може стати серйозним спеціальним інструментом у боротьбі за державність України. Далеко не всі мали чітке уявлення про межі її можливостей і компетенції, про те, які форми і методи вони можуть використовувати, не завжди виділялися необхідні кошти для розгортання масштабної роботи за кордоном, нерідко ігнорувалася добута інформація, та й узагалі військовому будівництву не приділялася належна увага, що зрештою й призвело до поразки у визвольних змаганнях.

Та усе ж навіть за таких умов українська розвідка демонструвала свою дієздатність, ефективність і величезний потенціал за рахунок справжніх патріотів, сміливих і відчайдушних, готових жертвувати собою заради кращого майбутнього вільної, незалежної і суверенної України. Неупереджений погляд на біографії яскравих представників національних спецслужб дає змогу зрозуміти, що спонукало їх до певних дій і вчинків, давало сили перемагати ворогів України у нерівному протистоянні, не зламатися, не зневіритися, не опустити рук навіть тоді, коли танули останні надії.

Зазирнувши за лаштунки архівних справ, по-новому бачиш ті далекі події нашої історії. І тоді стає ще зрозуміліше, чому за радянських часів вони трактувалися у викривленому світлі, чому образи представників таємного легіону Української революції і досі паплюжаться російською пропагандою.

Водночас знання тих подій дає поштовх для розуміння того, що відбувається сьогодні навколо України, природи російської агресивної політики і діяльності її спецслужб. Адже те, що діялося у 1917 – 1921 роках на території України, ті «гібридні» методи ведення більшовицько-українських воєн у різних формах проявляються в наш час. І це ще один аргумент на підтвердження того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову, вносити корективи у свій родовід, брати на озброєння все краще з того, що було в історії національних спецслужб і, що не в останню чергу, знати її основні віхи.