Андрій Лівицький в архівних документах розвідки

З нагоди Дня Соборності України Служба зовнішньої розвідки України публікує епістолярну спадщину одного з провідних діячів Української Народної Республіки Андрія Лівицького.

А. Лівицький був активним поборником соборності України, утвердження державності та історичної єдності українських земель, боротьби за інтереси українців в еміграції. Про це красномовно свідчать документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. Ще донедавна вони були недоступними для широкого загалу. Завдяки ж зусиллям співробітників СЗР України вдалося віднайти, опрацювати і розсекретити невідомі листи цього визначного українського державного і громадсько-політичного діяча.

Листи увійшли до збірника «Лівицький Андрій. Листування (1919–1953 роки)», який видав Український інститут національної пам’яті до 140-річчя від дня народження А. Лівицького. Але звернення до них, осмислення й перечитування не втрачає своєї актуальності й нині.

Водночас для сучасників є нагода більше дізнатися про неординарну особистість Андрія Миколайовича Лівицького. У різні періоди він обіймав низку високих посад в органах влади УНР – член Української Центральної Ради, міністр юстиції та міністр закордонних справ, заступник Голови Ради Народних Міністрів, голова дипломатичної місії УНР в Польщі. Він також був одним із організаторів і керівників Трудового Конгресу України, що відбувався в Києві у січні 1919 року і який затвердив історичні документи – Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР та ЗУНР. Ще вагомішою була його роль в українському визвольному русі 20-40-х років XX століття. У той час він – прем’єр-міністр Уряду УНР, голова Директорії УНР та Головний отаман військ УНР після загибелі Симона Петлюри, Президент УНР в екзилі.

 У збірнику зібране листування Андрія Лівицького за 1919–1953 роки з відомими українськими діячами – Симоном Петлюрою, Ісааком Мазепою, Олександром Шульгиним, Іваном Огієнком, Іларіоном Косенком, Миколою Шумицьким, Володимиром Кедровським і багатьма іншими. Ці листи проливають світло на різноманітні аспекти державного будівництва, становлення і діяльність Державного Центру УНР в екзилі, становище української політичної еміграції, відносини між окремими її течіями, а також протистояння української політичної еміграції та радянських органів держбезпеки, особисте життя Андрія Лівицького й інших відомих українських діячів.

Листи були розпорошені по фондах багатьох архівних установ і ретельно збиралися упорядником. До підготовки видання долучилися Центральний державний архів громадських об’єднань України, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Державний архів Полтавської області, Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, Музей Української революції 1917-1921 років та Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України.

Копії листів, що були свого часу перехоплені радянськими органами держбезпеки, у виданні представлені окремим розділом. Вони охоплюють 1920–1930-ті роки і є унікальним історичним джерелом для вивчення історії українського державотворення та національно-визвольного руху.

Так, у одному з чекістських зведень вказується, що Уряд УНР відновив підготовку антибільшовицького повстання в Україні: «В последнее время наблюдается усиленная и оживленная деятельность среди украинской эмиграции. Самую энергичную деятельность принимает так называемый центр УНР в Варшаве. Андрей Левицкий, который руководит деятельностью этого центра, борется за возобновление организации на территории Украины. В Киеве предполагается учреждение повстанческого центра УНР во главе с уполномоченным правительства УНР. Дальше будет организован Генеральный Повстанческий Штаб. Ген. Сальский, который будет руководить военной организацией на Украине, подготавливает план повстанческого движения» (ГДА СЗР України. – Спр. 12617. – Т. 16. – Арк. 422).

У багатьох листах Андрій Лівицький стверджував, що настав час, коли українці мають виявити свою державну творчість. Зазначав, що на політичному горизонті Європи видніються великі та важливі події, в яких українці мають взяти активну участь і внаслідок яких мають відбутися глибокі зміни в Україні. Мовляв, країни Європи усвідомили всю небезпеку і загрозу, яка походить від СРСР, і готові підтримувати український визвольний рух.

У листі до одного з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії Ісаака Мазепи 22 жовтня 1926 року Андрій Лівицький наголошував: «Положення в Україні вимагає від української політичної репрезентації за кордоном, щоб всі політичні угрупування, що стоять на платформі УНР, взяли участь в акції, яку готує Уряд УНР для звільнення України від московської окупації.

Вам як представнику єдиної найбільш активної політичної партії пропоную від імені уряду УНР вжити заходів, щоб УСДРП висловила з цього приводу свою думку. Конкретно справа в тім, що в Україні більшовики втрачають силу з кожною годиною, в КП(б)У триває розклад, московсько-комуністичний експеримент опинився перед катастрофою. Українські маси самостійно готуються до повалення влади московських окупантів, національно-революційний рух стихійно шириться всією Україною.

Щоб цей рух направити на демократичний шлях, потрібно всій українській демократії спільно з урядом УНР протиставити всю свою силу затіям української реакції. Українська демократія повинна мати на увазі, що в теперішній час стоїть питання про ліквідацію московсько-комуністичних експериментів і зі сторони західно-комуністичних експериментів і зі сторони західно-європейських держав.

Маючи це на увазі, сподіваюсь, що УСДРП не відмовиться від співпраці з урядом УНР» (ГДА СЗР України. – Спр. 12617. – Т. 16. – Арк. 458).

А ось цікавий лист про те, як будувати стосунки з найближчими сусідами після набуття Україною незалежності. Український політичний і громадський діяч, публіцист,  голова дипломатичної місії УНР у Будапешті Микола Галаган у листі до Андрія Лівицького пише таке: «Я убежден в том, что после освобождения территории Украины от московской оккупации Украине придется ликвидировать конфликты, большего или меньшего значения, которые, безусловно, возникнут с ближайшими соседями… С моей точки зрения реальная жизнь Украины требует союза с Венгрией. Принимая во внимание взаимоотношения в Венгрии и ее общественный и государственный строй, следует отметить, что они не отвечают демократическим требованиям Украины, но государственные интересы украинского народа требуют союза с Венгрией» (ГДА СЗР України. – Спр. 12617. – Т. 2. – Арк. 2, зв.).

Деякі листи друкуються в російському перекладі, тому що збереглися лише перекладені копії, які у ті роки виконували співробітники радянських органів держбезпеки. Абсолютна більшість листів, вміщених у виданні, вперше введені до наукового обігу, і в цьому їхня цінність.