Аркадій Жуковський. Історик, енциклопедист, україніст

Постанова про заведення справи-формуляра датована квітнем 1946 року. Справу завело 1 (розвідувальне) управління МДБ УРСР, яке отримало інформацію, що в Австрії у м. Інсбрук у туберкульозному санаторії лікується активний оунівський діяч Жуковський Аркадій Іларіонович, 1922 року народження, уродженець м. Чернівці, українець. У 1940 році із Чернівців виїхав до Німеччини в м. Бреслау (нині – м. Вроцлав, Республіка Польща), де був одним із керівників міського проводу ОУН. Мешкаючи в Бреслау, зазначається далі в постанові, підтримував під час війни зв'язок з Центральним Проводом ОУН і з Проводом ОУН у Галичині й Румунії, проводив активну оунівську роботу. Відповідно надано й оперативне забарвлення справи – «українські націоналісти».

Саме в той період органи МДБ СРСР свої зусилля сконцентрували на роботі по антирадянському підпіллю, зокрема на західноукраїнських землях, і оперативній розробці емігрантських організацій, серед яких ОУН перебувала на особливому рахунку. Тож відповідні категорії осіб за кордоном одразу брали на замітку.

Про дитячі та юнацькі роки А. Жуковського у справі інформації обмаль. Але це й не надто цікавило радянські спецслужби. Лише зазначається, що він народився в сім’ї служителя релігійного культу, православного священика, до 1940 року жив і здобував освіту в Чернівцях, потім продовжив навчання на факультеті будівництва Високої технічної школи в Бреслау. Під час Другої світової війни був заарештований гітлерівцями і упродовж трьох місяців утримувався в одному із концтаборів. У 1944 році втік до Австрії і з жовтня 1944 до весни 1945 року лікувався в туберкульозному санаторії Гохцирль в Альпах. Потім – у санаторії в м. Інсбрук, де й потрапив у поле зору радянських спецслужб.

Вочевидь, як і в ситуації з Василем Вишиваним в Австрії, на його слід вийшли співробітники військової контррозвідки «СМЕРШ». Але викрадати й заарештовувати не стали. Аркадій Жуковський у той період був ще не настільки вагомою фігурою в емігрантському середовищі і небезпечним для радянської влади. Він лише розпочинав політичну діяльність, до того ж тяжко хворів.

Про хворобу є низка згадувань у листуванні з рідними і близькими, яке органи МДБ СРСР одразу поставили на контроль. Із листів відомо, що у нього було складне захворювання легень. Але молодий організм із хворобою впорався. Із Інсбрука він переїхав до м. Грац, яке знаходилося в англійській зоні окупації, де продовжив навчання у місцевій Високій технічній школі.

Одночасно Аркадій занурився у громадсько-політичну діяльність. Він був одним із лідерів українських студентів, яких, згідно з архівними документами, у той період у місті налічувалося близько двохсот. Зазначається, що  загалом у Граці тоді мешкало приблизно 500 українських емігрантів, існував мельниківський осередок ОУН, до якого входило 80 осіб. Невдовзі А. Жуковський став керівником екзекутиви ОУН у Граці, мав псевдоніми «Гончар», «Рогач», «Тарас Стрілецький».

Крім цього, він обирався головою Союзу Українських Студентських Товариств в Австрії (1947–1949 рр.) і членом управи Центрального Союзу Українського Студентства (1948–1955 рр.). Уже тоді вирізнявся непоганими ораторськими здібностями, глибокими знаннями, активною позицією. У одному з агентурних повідомлень від 3 січня 1947 року зазначається:

«Жуковський ще на початку своєї політичної діяльності брав участь в обговоренні важливих політичних питань. Так, під час роботи 4-ї Крайової конференції ОУН-мельниківців у Австрії (21–22 грудня  1947 р.) у передмісті Зальцбурга він висловив думку про те, що ПУН повинен виробити тактику для членів організації, щоб кожен чітко уявляв, як йому діяти в разі зміни обстановки.

Наприклад, пояснював Жуковський, світ нині знаходиться в напруженому стані. Щомиті може відбутися військова сутичка. Чи знає кожен, що йому потрібно робити в цьому випадку? Чи є в ПУН план дій членів організації на випадок прориву більшовиків на Захід? Які можливості для втечі від більшовиків матимуть ті, хто перебувають у чужих краях, тисячі і десятки тисяч так званих Ді-Пі? Що вони робитимуть? Про все це необхідно подумати» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 13993.– Т. 1. – Арк. 117).

У межах організаційної роботи ОУН Аркадій Жуковський підтримував контакти з членами Центрального Проводу Денисом Квітковським, Олегом Штулем та іншими, більшість із яких мешкала в Парижі. Тож не дивно, що після закінчення навчання у Граці й отримання диплома інженера-містобудівника він подався до Франції, де йому обіцяли надати сприяння у влаштуванні на роботу за фахом.

Але, спершу, як свідчать документи, у 1949 році він заїхав до батька, який мешкав у Німеччині в м. Байройт. Потім ще упродовж нетривалого періоду перебував у Мюнхені, де мав контакти з провідними діячами ОУН. А звідти виїхав до Парижа.

У Франції А. Жуковський починав працювати інженером-будівельником в управлінні залізничного будівництва на спорудженні залізничних мостів. У той період у нього знову виникли проблеми зі здоров’ям. На цей раз – з нирками. Після тривалого лікування і кількох операцій праву нирку довелося видалити. Про це відомо із листування за 1952 рік із братом Володимиром, який мешкав у Румунії. Аркадій писав йому, що пережив неймовірні болі й муки, дуже схуднув і вже готувався до найгіршого. Але в своїх листах зазначав, що не хотів помирати, бо мав багато планів і задумів, які дуже хотів здійснити. Єдине, тішився, що попри тривалу хворобу його не звільнили з роботи, платили заробітну плату, а соціальні служби покрили всі витрати на лікування.

Невдовзі А. Жуковський повернувся до роботи й політичної діяльності. У одному з документів зазначається, що 31 липня 1952 року під час похоронів у Парижі генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка на кладовищі Пер-Лашез виступили професор В. Кубійович, генерал О. Удовиченко, професор О. Шульгин, а також інженер А. Жуковський.

Упродовж 1952–1955 років він брав участь у діяльності «Центрального союзу українських студентів». У серпні 1955 року в Мюнхені на з’їзді об’єднання українських академічних товариств «Зарево» був обраний його керівником.

Ця інформація про А. Жуковського накопичувалася в справі, яка в січні 1953 року через надмірну активність фігуранта була переглянута органами МДБ УРСР. У постанові, підготовленій у зв’язку з цим, зазначається, що він «є одним із активних членів ОУН-мельниківців у Франції, має широкі зв’язки серед націоналістів, зокрема, зв’язаний з Андрієм Мельником». Відтоді в оперативній розробці почався новий етап.

14 липня 1954 року із Києва до Москви на ім’я начальника Першого головного управління (зовнішня розвідка) КДБ при Раді Міністрів СРСР О. Панюшкіна було відправлено документ за підписом голови КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченка, в якому викладено намір завербувати А. Жуковського. Це підкріплювалося аргументами, що він має широкі зв’язки серед емігрантських організацій, бере участь у різних заходах, мобільний, перспективний, тому, мовляв, у разі успіху, може бути використаний для просування в керівну ланку ОУН для вирішення стратегічних завдань органів КДБ.

У серпні 1954 року із Москви надійшла відповідь, в якій зазначалося, що А. Жуковський ще недостатньо вивчений. Резидентурі КДБ в Парижі було дано вказівку взяти його в активну розробку, а вже після цього приймати рішення про можливість вербування.

Відтоді на вивчення А. Жуковського спрямовували різні оперативні джерела КДБ, які вже діяли в середовищі ОУН, а також ті, які виїздили до Франції по лінії культурного, творчого, наукового обміну. Не підозрюючи нічого, він приязно з усіма спілкувався, дарував свої наукові доробки, книги.

Саме тоді за його ініціативою було створено групу науковців, переважно земляків, які взялися за написання фундаментальної праці з історії рідного краю, як от Денис Квітковський, Теофіл Бриндзан та інші. Наслідком такої співпраці стало видання у 1956 році книги «Буковина. Її минуле і сучасне», для якої А. Жуковський написав великий розділ «Історія Буковини». 

Ця книга обсягом у 1000 сторінок потрапила до рук КДБ і стала предметом прискіпливого вивчення. Її надіслали із Москви до Києва із такими супровідними вказівками: «Просимо проконсультуватися у відповідних спеціалістів і отримати оцінку цієї книги взагалі і особливо розділу, написаного А. Жуковським. Бажано отримати рецензію в письмовій формі. Зазначені матеріали потрібні для орієнтування нашим працівникам, які знаходяться за кордоном» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 13993.– Т. 1. – Арк. 260).

У зв’язку з цим у КДБ при Раді Міністрів УРСР винесли постанову про призначення експертизи книги. Цей аналіз доручалося зробити науковим співробітникам Інституту історії Академії наук України. На з’ясування виносилися такі питання: визначити ідейну спрямованість книги і дати їй оцінку; чи відповідають дійсності наведені в книзі факти й події і наскільки правильно вони викладаються історично.

Рецензія на 35 сторінках, яку згодом надіслали до Москви, серед іншого, містила такі висновки: «Розглядаючи історію Буковини як частину історії українського народу в цілому, а Буковину як частину України, автор, втім, у розгляді історії України, зокрема Буковини, стоїть на буржуазно-націоналістичній точці зору М. Грушевського та інших».

Тож клеймо «українського буржуазного націоналіста» органами КДБ було поставлено на А. Жуковському остаточно. Це сталося у 1959 році. Водночас рішення про можливість його вербування Центр так і не прийняв. Натомість на початку 1960 року у зв’язку з підготовкою візиту до Франції першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова КДБ доклало рук до того, щоб А. Жуковського і ще два десятка активних українських емігрантів французька влада тимчасово вивезла на острів Корсику – у побоюванні вчинення ними якихось провокацій стосовно радянського керівника.

Попри це, А. Жуковський не змінив своїх переконань і не припинив політичну діяльність та наукові дослідження з історії України. Від 1959 року він обіймав посаду генерального секретаря Українського Академічного Товариства в Парижі. У 1960-х роках викладав українську мову, географію, історію та мистецтво в Національному інституті східних мов і цивілізацій, був професором цього інституту. У 1969 році він одночасно став професором Українського Вільного Університету (УВУ) у Мюнхені, а згодом –  продеканом філософського факультету УВУ. Захистив дві докторські дисертації: першу, 1969 року, в УВУ і другу, 1976 року, в Сорбонні. У 1968 році обраний науковим секретарем, 1987 року – головою, від 2009 року – почесним головою Наукового товариства імені Шевченка в Європі. У 1989–1995 роках працював на посаді президента Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі.

Великий внесок він зробив у розвиток української енциклопедичної науки. Упродовж багатьох років був співробітником редакції «Енциклопедії українознавства», де обіймав посаду редактора, був автором низки статей і географічних мап. Від 1985 року, після смерті головного редактора В. Кубійовича, очолював редакцію «Енциклопедії українознавства». Всього було видано 14 томів. Також входив до складу редколегії англомовної «Енциклопедії українознавства», зокрема, працював редактором відділів релігії та історії. За новітнього періоду української історії був співголовою Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України» та автором низки статей до неї.

У Проводі українських націоналістів, багаторічним членом якого був, А. Жуковський керував референтурою із вивчення сучасного становища України, про що свідчать архівні документи. Агенти і довірені особи КДБ, які зустрічалися з ним у Парижі і навіть бували в нього вдома, у своїх повідомленнях зазначали, що він жив скромно, водночас мав велику бібліотеку, яку вважав своєю найбільшою цінністю. Завжди просив привозити і надсилати йому книжкові новинки з України, наукові праці з історії, культури, словники, періодичні видання, сам передплачував низку українських газет і журналів, нерідко надсилав до України своїм знайомим матеріали з українознавства, які виходили за кордоном.

Так, серед архівних документів є повідомлення про те, як «у травні 1969 р. під час здійснення політконтролю за закордонною пресою, яка надходить у республіку, Головлітом була затримана бандероль, в якій член центрального Проводу ОУН-солідаристів Аркадій Жуковський надіслав на адресу Івана Дзюби брошуру «Площа Шевченка в Парижі», видану в березні 1969 року» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 13993.– Т. 1. – Арк. 389).

Органи КДБ увесь час тримали А. Жуковського в полі зору. Але так і не змогли знайти спосіб, який би гарантував їм здійснити заплановане вербування. Зрештою, навіть до розроблення і затвердження відповідних заходів, як це передбачалося відомчими наказами й інструкціями, не дійшло. Обмежилися лише намірами. Натомість у справі оперативної розробки з’явилося таке поняття, як «компрометація». У одному з документів зазначається, що подальша «розробка Жуковського здійснюється у напрямку його компрометації перед українськими емігрантами за кордоном».

Для цього був підготовлений відповідний план. Він передбачав написання й опублікування памфлету в журналі «Україна» та його подальший передрук у газеті «Вісті з України», яка поширювалася за кордоном. Такий памфлет справді був опублікований у журналі 12 березня 1972 року під назвою «Пан А. Ж. та інші з того ж кубла». У ньому традиційно А. Жуковського та інших українських діячів названо агентами іноземних розвідок, які, відпрацьовуючи поставлені завдання і одержані гроші, зводять наклепи на СРСР.

Як свідчать документи, бажаного ефекту ця публікація не досягла. І загалом заходи із компрометації провалилися, бо і як такого компромату на А. Жуковського знайти не вдалося. Тож 22 вересня 1982 року КДБ УРСР була винесена постанова про припинення справи оперативної розробки. У постанові зазначалося: «Подальша розробка об’єкта не має оперативної перспективи з компрометації через відсутність документальної бази і припинення активної антирадянської діяльності».

Переосмислення життя та діяльності Аркадія Жуковського і визнання його заслуг відбулося вже за часів незалежності України. У 1992 році Національна академія наук України обрала його до свого складу як іноземного члена. У 1995 році його відзначено премією Фонду Тараса Шевченка. За вагомий внесок у розвиток наукових досліджень в галузі українознавства і налагодження українсько-французьких взаємин його було нагороджено орденами «За заслуги» ІІІ ступеня і «За заслуги» ІІ ступеня. У 1997 році він став почесним доктором Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича і почесним громадянином Чернівців.

Помер Аркадій Жуковський 2 жовтня 2014 року у Парижі. Як він і заповідав, його останки захоронили у родинному склепі на Руському цвинтарі в Чернівцях.