Епістолярна спадщина генерал-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника

У цьому, напевне, найбільша цінність – побачити руку автора, його почерк, характер письма, правки, примітки. Адже майже всі листи є рукописними, пожовклими від часу і вже вкритими шаром архівного пилу, який усе ж навіть через століття не в змозі сховати авторську особистість.

Службою зовнішньої розвідки України на виконання Указу Президента України «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов‘язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні» свого часу було здійснено масштабну роботу із розсекречення 25-томної архівної справи стосовно відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Юрка Йосиповича Тютюнника.

Електронні копії 3712 документів на 5688 аркушах архівної справи було передано до Українського інституту національної пам’яті. За оцінкою фахівців, ці матеріали мають історико-культурне значення, а більшість з них є оригінальними та ексклюзивними.

Величезний інтерес у науковців, істориків і журналістів викликали листи Ю.Тютюнника. Більшість з них датується 1919–1923 роками. Епістолярії відображають погляди генерал-хорунжого і його однодумців на українську державність, становище української політичної й військової еміграції у Польщі та Румунії, діяльність українських громадських і політичних організацій за кордоном, здійснення антибільшовицької боротьби, особисті контакти та родинне життя.

Ці унікальні документи, які лягли в основу низки наукових статей, монографій, книг і документальних фільмів, і досі становлять інтерес дослідників. Осмислюючи драматичні події новітньої української історії, ми чим далі, тим частіше повертаємося до періоду боротьби за державність України у 1917–1921 роки, знаходимо багато схожого, робимо необхідні висновки, прагнемо виносити уроки з минулого й шанувати справжні цінності, усвідомлювати, що боротьба за незалежність ніколи не буває легкою і безкровною.

Чому листи Юрка Тютюнника і досі викликають такий інтерес? Відповідь на це запитання знаходимо у розмірковуваннях відомого дослідника доби української революції 1917–1921 років Романа Коваля. Він доволі виразно характеризує вміння генерал-хорунжого висловлюватися лаконічно, чітко, зрозуміло і переконливо. «Отаман мав ще один небуденний талант, який виявився у добу Визвольної війни у його відозвах до українського населення, – зазначає Р.Коваль. – То були шедеври пропаганди й контрпропаганди! Чіткі та ясні інструкції – зрозумілі грамотному і малограмотному – що, коли і як робити. Написані вони з магічним імперативом. Прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана».

А підполковнику Армії УНР Михайлові Середі стиль і форми відозв отамана нагадували звернення Наполеона: такі ж «короткі, енергійні, змістовні речення, просякнуті глибоким почуттям і непереможною вірою у свої сили».

Листи Юрка Тютюнника – яскраве свідчення наявності в середовищі української еміграції численних течій, дискусій і протиріч. В одному з листів до Павла Гоцуляка від 24 серпня 1922 року він зізнається: «Особливо цікавить мене Скоропадський і його компанія, що обіщають «життя своє положити за неньку Україну». «Сам» гетьман передає мені і всім моїм співробітникам привіт. Ці люди все мріють про повернення старого. Петлюрівський центр збірається умірати від голоду, але, певно, поляки не допустять до того, бо де ж вони других таких знайдуть?»

Тютюнник намагався шукати однодумців у колах української еміграції в Румунії та Польщі. З цією метою він здійснював поїздки до Чернівців, Кишинева, які у той час перебували у складі Румунії, та інших міст. Про одну з таких поїздок до Кишинева Тютюнник пише лист близькому другові Григорію Заярному: «Дорогий Грицьку. …Перше ознайомлення з «роботою» тутешньої нашої еміграції наводить на сумні думки – багно. Та все ж можна знайти окремих осіб, котрі ще будуть робити» (ГДА СЗР України.–Ф. 11012.–Т. 32.–Б. 2.–Арк. 3).

У листах за 1922–1923 років відображені погляди Тютюнника на національну революцію. Він наголошував на тому, що головною метою Української революції 1917–1921 років було вирішення національної проблеми, формування сучасної української національної ідентичності.

Під час перебування за кордоном Юрій Тютюнник вважав радянську владу в Україні окупаційною і вірив у можливість продовження визвольних змагань. Так, у листі до Міністра Уряду УНР від 17 липня1922 року він писав: «Не зважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прорива «тютюніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться до цього часу. Але, коли бояться, то, мабуть, відносно наші сили не такі вже малі…»

У листі до генерала Олександра Удовиченка від 10 серпня 1922 року Юрій Тютюнник відзначав: «Я продовжую свою «разрушительную работу» і росіяне (червоні) лаються на чім світ стоїть».

Очевидно, після трагедії Базару та повернення Тютюнника до Польщі ставлення до нього з боку оточення Симона Петлюри було прохолодним. У листі до Олександра Удовиченка він пише, що спочатку планувався його переїзд на територію Румунії для керівництва тамтешніми українськими силами та повстанськими загонами півдня України, але згодом цей проект був відкладений, і фактично йому довелося вести справу самостійно, без будь-якої фінансової підтримки з боку Головного Отамана та уряду УНР. Про важку скруту у цей період він так пише у листі до Міністра Уряду УНР від 12 липня 1922 року:

«Високоповажний Пане Міністре!

Вибачте, що звертаюся з приватним листом безпосередньо до Вас. Але, не маючи иншого виходу, пишу. Повернувшись до Польщі в початку грудня мин. року, я примушений жити нелегально з відомих Вам причин. Опріч того мусів я обрати містом осідку Львів. Від С[имона] В[асильовича] П[етлюри] я одержав за весь час персонально для себе в лютому б[іжучого] р[оку] 30 т[исяч] м[арок] польських], в березні 30 т[исяч] м[арок] п[ольських] і у квітні 30 т[исяч] м[арок] п[ольських]. Докладаючи зі своїх запасів, а також трохи заробляючи, я зміг протриматись до цього часу. А зараз, випродавши всі свої річі, сижу голодним разом зі своєю родиною. Можливо, коли би я не був занятий працею, яка не дає мені матеріяльних користей (праця Вам відома), то я до цього часу знайшов би собі притулок, але так не сталось. Зараз я мушу звернуться за допомогою до Уряду УНР, щоби не згинути від голоду.

С[имон] В[асильович] П[етлюра] у травні б[іжучого] р[оку] дав зрозуміти, що від його я не одержу швидко грошей. Це мене поставило в надзвичайно скрутні обставини. Я рахував, що мені все ж таки поведеться так, що я не буду просить допомоги грішми від Уряду, котрий, звичайно, сам їх немає. Та коли иншого виходу нема, звертаюся з надією, що мені допоможуть.

Критичне становище примусило мене пробувати, чи не міг би я переїхати на Захід. З формального боку така можливість є, але умовно ставлять, що я залишусь у війську держави, до котрої переїду не меньше десяти років. Я рахую, що рано ще тікати – не виключено, що доведеться активно (збройно) боротись за нашу справу.

Дуже прошу вас, пане Міністре, повідомить, чи можу я надіятись одержати підтримку від Уряду, чи ні? А коли можу, то в якім розмірі, коли і де? Я перший раз в своєму життю звертаюся з подібним проханням і мені просто ніяково, але нічого не можу вдіяти.

Рішив запитати листом, тому, що на поїздку до Вас потрібні гроші, а їх нема.

Ще раз прошу вибачити мені і повідомити якнайшвидче про Ваше рішення.

З повною повагою до Вас, Юрко Тютюнник. 12.12.1922 р[оку], Львів.

Адреса: Львів, Пекарська 15, проф[есору] Шендрику для Полозова. P.S. „Наші друзі” знов пробують, чи не згодився би я працювати вкупі з ним, як уторік… Щоби воно значило? Ю. Тютюнник».

(ГДА СЗР України.–Ф. 11012.–Т. 32.–К. З.–Арк. 10,  Арк. 10 зв., Арк. 11, Арк. 11зв.).

Не дивлячись на труднощі, нестачу коштів, розбіжності у поглядах і планах подальшої діяльності представників еміграційних кіл, Юрко Тютюнник закликає своїх однодумців бути терплячими і наполегливо працювати. У листі до Юрія Пирогіва від 14 січня 1923 року він пише: «Шукайте, терпіть, працюйте (така наша доля). А напевно до тої маленької групки наших людей, як до снігового мняча ліпне свіжий сніг, коли він рухається, липнутимуть нові елементи – дивіться тільки добре, щоби вони були свіжі не зіпсуті духом. З елементами роскладовими треба боротися обережно, але рішуче і безоглядно, користуючись засобами, що маємо під руками, пам’ятаючи, що в політиці є тільки один злочин – невдача і тільки одна мораль – перемога». (ГДА СЗР України. – Ф. 11012. – Т.32.– Б. І.– Арк. 37, Арк. 37зв., Арк. 38).

Цікавими у цьому листі є копії «уповноваження», та «посвідчення», виписані власноручно Тютюнником.

Ось текст одного з них: «Уповноваження

Пред’явникові цього, підполковникові Української Армії Пирогіву Юркові, доручається звертатися до ріжних організацій і до представників зацікавлених держав в справах, що торкаються його роботи по провадженню боротьби проти російських окупаційних військ і влади на Півдні України, а також складати умови з належними чинниками, надсилаючи їх на моє затверження.

Вищезазначене свідчу своїм підписом і печатк.

Командуючий Повст[анською] Арм[ією] Г[енерал]-Х[орунжий] Ю. Тютюнник.

14 січня 1923 р[оку] м[ісце] постою,
ч[исло]»

Паралельно з політичною та громадською Ю. Тютюнник займався науково-просвітницькою діяльністю. Зокрема, він став автором книги «Перший Зимовий похід», написав спогади про участь у революційних подіях 1917 року, збирав матеріали для повстанського альбому. Варто зазначити, що рукопис книги «Зимовий похід 1919–1920 років» з авторськими примітками і правками став окремим томом справи, яка зберігається в галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки.

Частиною політичної діяльності Юрія Тютюнника стала його публіцистика. Він неодноразово друкувався у газетах, журналах, наукових вісниках. Згадку про це знаходимо, зокрема, у листі до Йосипа Добротворського від 24 листопада 1924 року: «Живу я ні погано ні добре. Працюю більше, ніж у Львові. Послав дві статті до «Л[ітературно]-Н[аукового] Вістн[ика]», не знаю чи друкуватимуть. Першу частину «Зімов[ого] походу» здав на одно видання «Бистриці». Буде в продажі у січні 1923 р[оку]. (ГДА СЗР України. – Ф. 11012. – Т. 32.– Б. 1.–Арк. 33, Арк. 33 зв.).

Тютюнник добре розумів масштаб революційних подій, особливість їхнього місця в історії України та необхідність якомога повніше зафіксувати ці події в національній пам’яті. Зокрема, він збирав матеріали до історії повстанського руху. Задля цього планував видати повстанський альбом. Це відповідно знаходило відображення у листуванні. Так, у листі до невідомого респондента від 24 листопада 1922 року він писав: «…З Іваном Захаровичем] додумалися ми скомпонувати «Повстанчеський Альбом», маємо порядно матеріялу: фотогр[афічні]. картки, автографи, портрети, біографії і т[ому] п[одібні] річі. Збіраємо ще. Здається буде можливість видати тисяч кілько примірників з французьким текстом. (ГДА СЗР України.– Ф. 11012.– Т. 32.– Б. 1.–Арк. 31, Арк.31 зв.)

Листи до близьких, дружини Віри показують нам зовсім іншого Тютюнника – сентиментального і люблячого чоловіка, чуйного батька. Найперше, що турбувало Тютюнника після «повернення» до радянської України – це доля його родини. Як відомо з листування, матеріальне становище дружини у той час було жалюгідним. Він намагався вивезти її таємно через польсько-радянський кордон до УСРР, щоб вона не стала заложницею в руках поляків. Про це йдеться у більшості його тогочасних листів. Так, у листі до Ігора Дуткевича від 7 липня 1923 року Тютюнник наголошував на тому, що в перших числах серпня його родину потрібно обов’язково вивезти з Польщі до Нагоряй (румунська територія). Він наполягав на тому, щоб цю операцію здійснювати таємно від французьких і румунських розвідувальних органів.

У листі до дружини 16 квітня1923 року Ю. Тютюнник писав, що зробить все можливе для вивезення родини за кордон: «…Напружу всі сили, щоби якнайшвидше перевезти тебе і маленьких сюди. Для того треба дістати документи і гроші… Цілую тебе і дітей. Лікуйся, не хвилюйся і чекай побачення зі мною».

У листі до Михайла від 19 квітня 1923 року він зазначав: «…Родину сяк-так забезпечив на один місяць, коли ніщо не трапиться, то зможу й регулярно висилати якусь суму. З Вірою гірше. Взагалі родина – частина і то значна моєї життєвої трагедії…».

Навесні 1923 року Юрій залишає родину в Снятині, сучасний райцентр на Івано-Франківщині, та їде до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. «Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, – писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. – Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе – твої Віра, Оля і Галя».

«Кохана Вірусю! – відписував 28 квітня того ж року з румунських тоді Чернівців Тютюнник. – Напевно сидиш собі коло вікна, на малих діточок дивишся і думаєш: «покинув мене Юрко – авантурник він… не кохає» і тому подібні казна які думки крутяться в твоїй мнітельній голівці. А я скучаю. Роботи по горло. Просто горю від роботи. А підведу голову, гляну по своїй кімнаті в оселі, піду обідати до ресторації – нема рідного і близького. Через декілька днів збираюся до тебе приїхати.

Тут все добре, все гаразд. Тільки час потрібний, щоби остаточно здобути документи на переїзд сюди цілої нашої родини…

Передай привіт всім, але про можливість мого приїзду не говори – не треба. Цілую. Твій Юра». (ГДА СЗР України.–Ф. 11012.–Т. 32.–К. 2.–Арк. 18).

Однак цим та іншим планам не судилося збутися. Юрко Тютюнник як авторитетний військовий діяч і відомий повстанський отаман становив загрозу для радянської влади. Тому в його оточення було введено декількох більшовицьких агентів. Вони користувалися довірою отамана, виконували важливі доручення і знали про всі його дії та плани і взяли безпосередню участь у чекістській операції із захоплення Ю. Тютюнника.

Найближчими до генерала були Йосип Добротворський, який тривалий час виконував обов’язки його помічника, та Григорій Заярний, якого Тютюнник взагалі вважав своїм товаришем. Добротворський і Заярний стали важливими дійовими особами «справи №39», спланованої і розпочатої чекістами 1922 року. Вони і надалі користувалися довірою Тютюнника, виконували важливі доручення і знали про всі його дії та плани. Не відаючи цього, генерал-хорунжий сповна довіряв їм не лише на словах, а й на папері. Ось лише окремі листи, які свідчать про це.

У лист Юрія Тютюнника до Григорія Заярного від 4 лютого 1923 року він з-поміж іншого пише: «Дорогий Грицю! Мабуть мені необхідно бачитись із Вами та ще й дуже, коли я пишу зараз….
Отож приїзжайте. Сітуація напружується і Ви по повороті туди будете приймати рішення цілком самостійно.

Передайте Петрові Стахіву, що з його планом праці я погоджуюся, але вийти на гуляння краще весною…» (ГДАСЗР України.–Ф. 11012.–Т. 32.–Б. 1.–Арк. 40, Арк. 40зв.)

В іншому листі, до Ілька, від 4 лютого 1923 року Тютюнник пише: «Дорогий Ілько! Одержав листа з 22/1. Шифр Заярного теж одержав. Отже, ніби то все гаразд. Заярному та й мені не повелося. Трапилася прикра несподіванка. А мені його конче потрібно бачити. Чекаю, що він буде у мене…» (ГДА СЗР України.–Ф. 11012.–Т.32.–Б. 1.–Арк. 43).

У черговому листі, до Петра Стахіва від 4 лютого 1923 року, Тютюнник викладає свої міркування на проведення роботи на теренах України: «Одержав Ваш доклад ч[исло] 1 і план роботи – дуже радий і дякую. Прінціпово погоджуюся з Вами, але цілу ту справу має вирішати п[ан] Пирогів, бо то є його компетенція.

Особисто бачитися зі мною буде трудно – документи дістати як? Думаю послати когось від себе на тиждень туди до Вас, та мабуть до того часу Ви будете там уже в «кориторі».

Що до вживання мого імені – даю цілковиту згоду не тільки моїм іменем користуватися, а й іменем самого Вельзевула, аби від того була користь для справи. Взагалі успіх залежить від ініціативи на місцях – згори вказувати дрібниці не є можливим.

Бажаю успіху і здоров’я. Людей постараюся надіслати, але то справа нелегка. Вітайте всіх своїх співробітників од мене.

Ваш Ю. Тютюнник. (ГДА СЗР України.–Ф.110І2.–Т. 32.–Б. І.–Арк. 42).

Ю.Тютюннику чекісти через свої джерела надали інформацію про діяльність в Україні Вищої Військової Ради, яка нібито організовує повстанців для боротьби з більшовиками і те, що він має її очолити. Тому він і обрав рішення про повернення в Україну. 16 червня 1923 року, після того як він у супроводі декількох осіб переправився через Дністер, одразу ж був заарештований. Офіційно радянська влада заявила про добровільний перехід генерала. Однак у жодному з виявлених листів Ю. Тютюнника не йдеться про наміри припиняти боротьбу, а тим більше переходити на радянські позиції. Листи, написані під диктовку чекістів і діячів компартії УСРР, до уваги не братимемо.

Загалом у Державному галузевому архіві Служби зовнішньої розвідки України виявлено понад 2000 документів, написаних рукою Ю. Тютюнника, більшість з яких є оригінальними. Це листи Юрка Тютюнника під час його перебування на території Польщі (1921–1923); листи до Юрка Тютюнника під час його перебування на території Польщі; листи Юрка Тютюнника після його «виведення» на територію УСРР (1923–1929); листи до Юрія Тютюнника після його «виведення» на територію УСРР (1923-1929).

Зазначені документи мають надзвичайно важливе наукове та суспільно-політичне значення, адже повертають об’єктивну історичну пам’ять про одного з найвідоміших, а водночас суперечливих діячів Української національної революції.